Коли б карати на горло кожного бунтівника, не залишилося б у нас жодного хлопа. Тепер вони порозумнішають. А ось чи ти порозумнішав — це ще невідомо. Сагайдачний, як опечений, забігав по кімнаті.
— Та зрозумій ти нарешті, кире Єлисею!.. Сили в мене, сили нема загнуздати цих хамів! Ти чув, що ця наволоч насмілилася тут виригнути? Хіба це не покажчик їх перемоги і сили?
Плетенецький опустив повіки, ховаючи всмішку: нарешті Сагайдачний заговорив як слід.
— Сідай, друже. Послухай свого сповідача, бо мова мовиться про твоє і про моє грішне життя. Якщо ми так сидітимемо, склавши руки, то обоє незабаром загинемо. Їдь сьогодні ж до Києва, до нашої оселі, спочинь трохи, поплач за своєю булавою та добре роз'ятри рану від своєї образи, щоб пекла вона тебе червоним залізом, спокою тобі не давала. А потім ставай до роботи. Думай. Кожного треба чимсь привабити: обіцяй селянинові, що не буде панщини і толок. Обіцяй ремісникові знищити старостинські побори, обіцяй йому дешевий матеріал і хорошу роботу. Обіцяй крамареві великий прибуток і скасування податків і митниць. Обіцяй козакам сорок тисяч реєстру. Старшині — нобілітацію, а всім укупі — славу, владу, щастя і перемогу. Потім поміркуй, скільки треба тобі пороху, мушкетів, шабель, списів та іншого бойового припасу. І про харчі не забудь. А головне, умовся з патриціями: треба їм піти на деякі поступки, щоб погасити ворожнечу поміж міщан, треба кинути дещо і цехам, щоб вони повірили нашим гаслам. Піди до війта, до Созона Балики, до Балабух і до Ходкевичів. Тільки дивись, будь мудрий, аки змій, щоб не прокинувся завчасно наш ворог магнат. Треба і його добре приспати удаваною покорою. І взагалі треба у кожного відшукати його ахіллесову п'яту і довести, що це йому корисно. Адже ж улаштував ти це кляте братство, хай воно провалиться з своїми шинками та протестаціями... Навіть мене, старого, мало не підчепив на гачок... Та й кобзарів не забудь. Кожен твій наказ, кожну потрібну чутку рознесуть вони тобі з кінця в кінець. А потім сідай та пиши про унію. Бо ж голова в тебе — кладезь премудрості. Ні, ні, не думай відмовлятися, — простяг він руку, помітивши рух Сагайдачного. — Коли ми відбили позаторік наші маєтки у Рутського, потрапив до мене біскупський архів. Там і таємні папські булли, і листування з Ватіканом отців-єзуїтів. Дорого дали б уніати, щоб видерти у мене ці папери, коли б знали, де вони. Я дам їх тобі прочитати. А в тебе є хист, є гостре слово. А слово іноді ранить не гірше від отруєної стріли. Ось і пиши, а ми друкуватимемо. Тільки пам'ятай, що я не дурно тобі допомагаю. Все на світі має свою ціну. Як ти цінуєш свою булаву? Кажи просто, — жартівливо труснув він Сагайдачного.
Сагайдачний трохи зніяковів.
— Не розумію, кире Єлисею, — щиро признався він.
— Що ж тут розуміти! Послуга за послугу! Я тобі — булаву, а ти мені що?
І в цих словах відчулася така певність у перемозі, що Сагайдачний мимоволі всміхнувся.
— Ну, зрозуміла річ. Тільки не заправляй зайвого, отче, бо я тепер — людина бідна, бурлака, вигнанець.
Плетенецький задоволено ляснув його по плечу:
— Оце правда! Ух, і лютував я на тебе за твоє баб'яче скиглення! Дивись, будь козаком, а не ганчіркою. А мені багато чого треба: не менш як з півдесятеро архієреїв.
— Чого?! — здивовано перепитав Сагайдачний.
— Ну, владик, якщо це зрозуміліше. Бо що ж це у нас за церква, прости господи, коли не залишилося жодного архіпастиря?! Митрополит, собака, перекинувся до унії. Львівський владика — однією ногою в труні, а всі інші повмирали. А король віддає єпархії тільки уніатам. Так і сидимо на сухому, як дурні. От і висвяти нам нових владик, православних.
Сагайдачний широко розкрив очі.
— Почeкай-но, почекай, кире Єлисею. Я, здається, ще не забув чину таїнства священства. Хіба миряни висвячують будь-кого, а тим паче владик?
Плетенецький весело блимнув на нього вогняним оком.
— Вірно, друже! Але ти забув, що є патріархи. А патріарх Єрусалимський Теофан збирається до Москви по милостиню. Завітає він і до Києва. Ось хай він нам висвятить нових владик. З догматичного боку заперечень не буде, але він, можливо, боятиметься короля і магнатів. Отже, твої козаки будуть дуже до речі. Спираючись на збройну силу, ти зможеш вимагати, а не просити, тим більш, що східна церква так зубожіла, що за скибку хліба козацького вона тобі висвятить кого завгодно.
— Почекай, почекай, кире Єлисею. Ти кажеш: "Козаки, сила". Та яка ж в мене тепер, на бога, сила?! Київський полк, та й той не весь, бо частина залишилася на Базавлуку.
Та кир Єлисей мав на все готову відповідь:
— А королевич Владислав? Він дасть тобі все, що забажаєш аби врятував ти його у Московщині. Хіба Сапега тобі не писав?
— Писав, та я не відповів через оці наші сварки.
— Відповідай! Негайно! Рішуче! Хай дає проповідні листи [219], булаву та клейноди [220]. Бо ж таких, як оце гаденя, що ми допитували, дякувати богові, ще небагато. А охочих до здобичі — тисячі. Як посунуть вони до тебе отарами та як побачать барабашівці та інша наволоч, що ласий кусень пливе повз них, — всі до тебе вирушать. Ось тоді ти вже зможеш спокійнісінько вибирати, що тобі вигідніше: бити панів, ставши Коріоланом [221], трибуном народним, або — вірним васалом королевича Владислава і нащадків його.
Сагайдачний замислився.
— Складна це буде річ, бо військо, зібране проти панства, вимагатиме війни з панством, як кредитор — сплати боргу.
— Ну, якщо дійсно вимагатимуть, — підеш собі проти панів. Але ж може бути й навпаки. А тимчасом булава вже опиниться у твоїй руці, і тоді — плювати тобі на весь світ.
Сагайдачний стояв проти архімандрита такий же стрункий і високий і довго дивився на нього, потім рвучко стиснув Плетенецького в обіймах.
— Згода! Хай буде по-твоєму. Ех, кире Єлисею! Не монахом тобі бути, а канцлером або великим візиром. Прогавив ти свою кар'єру, отче святий!
— Ще побачимо, — засміявся архімандрит. — Якщо римським папежем мені дійсно не бути, то патріархувати, мабуть, ще доведеться. А тепер підемо, любий мій, спати, — урвав він сам себе. — Відпочинемо, а потім я покажу тобі свою папірню.
Папірня стояла на греблі, біля ставу. Вода рухала її колеса, тому звали її посполиті паперовим млином. Хоч земля була вже вкрита першим снігом, мороз брався тільки вночі, і важка пінява вода юшіла на колесах папірні, струшуючи її аж до підвалин.
Нюрнберзький майстер-папірник побачив у вікно архімандрита і вийшов йому назустріч. Приклавши руку до серця, привітав він його складною пишномовною фразою і чемно розчинив двері перед гостями.
— Почекай, пане майстре. Ми почнемо з комори на ганчір'я. Треба показати вельможному гостеві, як і з чого виробляється папір, — зупинив його архімандрит.
Майстер вклонився і повів їх у протилежний бік.
Ганчірник стояв у куточку двора. Кілька жінок сортували ганчірки і старанно вибивали порох.
— От не сподівався, що з такого брудного дрантя вийде білий і чистий папір, — здивовано зауважив Сагайдачний, чхнувши.
— Нун, абер... //ну, але ж// не зовсім, щоб білий. Бо з брудній ганчірки буде сірий папір на лядунки, а з чистішій — білий, бібула, на книжки. Спочатку ми їх добре варимо унд вашен, миємо, — пригадав майстер потрібне — слово, — от ви самі будете подивитися.
— Ну, а як наші хлопи вивчають роботу? Чи скоро стануть вони майстрами?
— О превелебний гер абат!.. Не можна так швидко... Вони вже потроху працюен, абер ще туже, як це сказати по ваше шпрахе... //Шпрахе — мова. Гер абат — пане архімандрит// туже тихо. Я зробіль п'ять аркуш, а он зробіль только один. У него рука шше не звікнуль, нох ніхт ангевент... Прошу сюди, тут на дворі деруть ганчіркен кручками, як звірі міт пазурі... Там багато штауб, порох, — виправився він знов і ввів гостей до низької кімнати, де весело гоготів вогонь під двома великими казанами, а повітря було виповнене смердючими випарами від ганчір'я.
— Ось тут ми варимо самий брудній ганчіркен на сірий лядунковий папір, а тут більш чистий на бібула, а тут у ночвах — ми полоскаємо ганчіркен, — показував майстер, водячи гостей по кімнаті.
— Галуну купили? Додаєте? — уривчасто розпитував кир Єлисей і зазирав у кожен куток.
— Так, превелебний гер абат! Ось він у вантух. А потім, — почав він тлумачити Сагайдачному, бачачи, що той уперше в папірні, — коли ми вже виваримо ганчіркен, тоді ми кладемо їх до ступи, — ось подивіться, в суміжній кімнаті. Прошу ось сюди.
Він відчинив низенькі двері, вогкі і масні від випарів, і ввів своїх гостей до ступнику, де вздовж кімнати від стінки до стінки проходили якісь горизонтальні стрижні з колод і крутилися навколо власних осей. Рухали їх знадвору водяні колеса, як на звичайному млині, тому й гуркіт води був тут гучніший і підлога здригалася, а у вікнах весь час тремтіли і дзеленчали шибки.
— Ось тут, — тлумачив майстер, вказуючи на довгі ночви, над якими низько проходили вали на дубових стрижнях.
— Це так звані ступникен. Кошен з них на п'ять гнізд, а гнізда оббиті бляхою з рихвами, наче тертушки. До них мало не торкаються рубчасті рихви, набиті на вали. Коли ми накладаємо до ступників ганчіркен, тоді вали пошинайть крутитися і зубчики рихви хапають і деруть ганчіркен на шматки унд трут об бляхи. Тоді з ганчіркен робиться спошатку дрібні шматки, а потім біла рідота, наче ріденька шманд-сметанка. Ось я вам зараз покажу, як воно буде.
Він щось гукнув помічникам, і вони внесли важкі ночви, наповнені провареним і прополосканим ганчір'ям, перекинули їх в один з ступників і ввімкнули вали. Вали закрутилися в рубчастих гніздах і почали розтирати і роздирати ганчірки, і це місиво потроху ставало ріденьким білим молоком.
Сагайдачний зацікавлено дивився на роботу ступників, і йому здавалося, що вали повільно жували ганчір'я, як людина свою їжу.
— А як ви знаєте, скільки треба налити води? — спитав він.
— О, ми спошатку зважуємо сухі ганчіркен, коли з них вибито порох. На один частин ганчіркен треба дев'яносто дев'ять частин води. А найкращий папір буде тоді, коли ганчіркен зовсім шистий і коли його душе дрібно розтерто.
— Ну що, бачив? — заспішив Плетенецький. — Підемо далі.
У третій кімнаті, так званій варштубі, метушилися троє підмайстрів. Майстер вибачився перед гостями, скинув кунтуш і, залишившись в саржовій безрукавці, підперезаній фартухом, став на місце.