Це був так званий міндер. Четверту стіну займала кабиця й двері до другої кімнати.
В кабиці варила Горпина обід, варила і смажила рибу, а хліб і коржі пекла у дворі, в лійкуватій пічці — фуруні, викопаній у землі. І знав рибалка, що, повертаючись додому, знайде він веселий огонь у кабиці, ситу вечерю й невільницю, що дбайливо й запопадливо господарює в нього.
Нур'ялі навчив її розуміти по-татарському, терпляче показуючи кожну річ і називаючи її. Горпина м'ялася, мовчала, але вухо її мимоволі ловило незнайомі слова і несвідомо ховало їх в пам'яті.
Чимраз довше затримувалися рибалки в морі. Іноді поверталися вдосвіта, а іноді й надвечір другого дня. Тоді Горпина не знала, де подітися від гнітючої caмотностi. Всю ніч сиділа, не гасячи вогню, прислухалася до прибою, шепотіла молитви і з жахом ловила себе на тому, що молиться не тільки за Коржа й своїх, але й за поганця Нур'ялі. Це і лякало, і дратувало її. А лукавий розум підшукував виправдання:
"Нур'ялі все ж кращий за інших. Він хоч не б'є, не силує роботою".
Але коли Нур'ялі повертався додому голодний, стомлений і мокрий до кісток, Горпина знов замикалася і з удаваною грубістю кидала на стіл мідні тарілки й миски, як чесна, але ворожа служниця.
І ось — з'явилася в морі білуга.
Три дні готувалися Нур'ялі з Ахметом до лову. Наново осмолили фелюку, помастили жиром чоботи з кінської шкіри, шкіряні штани, куртки й шоломи. Поки вони лагодили знаряддя, Шафіге з Горпиною готували їм сухарі, курену рибу, барильце солодкої води і в'ялену конину.
Путь була далека. За двадцять-тридцять миль від берегів закидали на глибині півсотні метрів міцний, туго зсучений мотуз із товстими гаками і принадою з дрібної риби. Щоб затримати мотуз на глибині, до обох кінців прив'язували камені, а два поплавища вказували рибалкам, чи не однесло хвилями їх знаряддя. Налагодивши поплавища й принаду, Ахмет і Нур'ялі обережно склали весь причандал в сапет так, щоб мотуз лежав спіраллю скраю, бо закидати його доведеться помацки вночі, і коли гачки чи то мотуз переплутаються, не буде ніякої змоги їх розплутати.
Море було свинцеве й похмуре. Сіявся дрібний холодний дощ, і обрій танув у брудно-сірій намітці. Важкі хвилі хльоскали каміння й відходили, згрібаючи дрібне каміння своїми пінявими пазурами. Ахмет і Нур'ялі підняли якір і розпустили парус. Горпина стояла на березі поруч Шафіге і стежила, як низько хилиться до хвиль сірий парус, гострий, як ластівчине крило.
Горпина підставляла вітру обличчя, і їй здавалося, ніби виряджає вона Данила в далеку путь.
— Час добрий, — шепотіла вона.
І вмить схаменулася. Постав перед її очима невільницький ринок, галери, червона таволга й кайдани. І, роз'ятрюючи душевну рану, пішла вона додому, не попрощавшись із Шафіге.
День промайнув серед щоденної жіночої нудної роботи без радості завершення, а вночі приснилося їй, ніби живе вона з Нур'ялі в Сивері, а потім тікає з ним у Дике Поле, рятуючись від панської гонитви. І рвалися, плуталися думки. Знала вона, що дитина — від Данила, але Нур'ялі пестив, цілував її, як батько, а пан Бжеський скидався на Сафара і мчав за ними з арканом на кошлатому степовому коні і все намірявся вхопити зашморгом дитину.
В холодному поті прокинулася Горпина і схопилася з постелі. Сакля здригалася від важкого гуркоту, наче за вікном стріляли козацькі гармати. Вітер стогнав у комині, задував у кабицю, змітаючи з напівзгаслого жару мереживо попелу. Горпина кинулася до дверей, рвонула гачок, і вітер розшугнув двері, обсипаючи Горпину солоними бризками й дощем.
Певно, світало, бо крізь імлу й хмари тьмяно просочувалося холодне півсвітло і гостро проймала пронизлива осіння вогкість. А море гуркотіло й скажено ревло, як голодний хижак, видираючись на стрімкі скелі.
І люта, істерична радість охопила Горпину. Нур'ялі загине! І тоді вона буде вільна! Хотілося кричати, підганяти кипучі хвилі, щоб вище здіймалися вони, міцніше били нерухомі скелі.
Довго стояла вона над прiрвою, що так лякала її в перші дні. Вітер обгортав її холодними крилами, прохоплював одяг, і здавалося їй, що купається вона в холодній річці, пливе назустріч течії.
Хвилі йшли олов'яними горами з пінявими гривами на хребтах. Піна текла по їх пругах, вітер зривав її, розкидав у повітрі дрібною солоною курявою, що запорошувала і скелі, і волосся, і одяг. І Горпині здавалося, що на вустах її — солона кров.
Але буйну радість змінив пригнічений сум. Гуркіт бурі втомив надломлені нерви. Вона сховалася в саклю, запалила вогонь і грілася біля нього, кутаючись у подерту шаль померлої Есме.
Повільно плинув час. Млява, приголомшена, подоїла Горпина козу, зварила обід. Нур'яді не повертався. Наближався вечір. Земля стогнала під ударами хвиль. Дрібні бризки обліпили шибки на вікнах своїм бісером.
Самотність томила Горпину. Вона то виходила, вдивляючись у далечінь, то знов ховалася в саклю, міцно замикаючи двері, і, залізши до міндера з ногами, куталася в смушки або тулилася до вогню.
Так застала її Шaфіге, схвильована й змучена очікуванням. Упевнившись, що Горпина сама, вона безсило спустилася на міндер і розплакалася. Увесь день пробула вона на березі, виглядаючи знайому фелюку. Невже кінець? Невже вони загинули? Вона ламала руки і, ридаючи, билася головою об смушки, розкидані по міндеру, голосила як над мерцем:
Вона ламала руки і, ридаючи, билася головою об смушки, розкидані по міндеру, голосила як над мерцем:
— О Горпіне, Горпіне! Залишилися ми з тобою самі. Забере тебе Халіль за решту боргу, а я загину з маленьким Маметом без чоловіка і без брата. Молись, Горпіне! Може, твій християнський аллах урятує їх од смерті.
Горпина здригнулася. Як то?! Хіба загибель Нур'ялі не звільнить її? Халіль забере її до себе? Ні, тисячу разів — ні! Краще вже Нур'ялі!
І раптом полилися з її вуст тaтapcькi слова, несвідомо заховані в пам'яті, але ніколи не вимовлені вголос:
— Ні, ні, вони врятуються, Шафіге! Буря незабаром ущухне. Вони не можуть наблизитися до берега через хвилі. Треба їм допомогти. Запалимо вогнище, щоб вони бачили, де бухта.
Шафіге напівпідвелася, вражена Горпининою думкою. Так, розкласти вогонь, величезний, яскравий. Але не тут, біля саклі, а на розі, серед виноградника, щоб далеко-далеко було його видно в морі.
Ще тремтячи й схлипуючи, вибігла вона з саклі. Горпина відімкнула маленьку комірку. Вони набрали хмизу, соломи, зв'язали і швидко рушили стрімкою стежкою. Якась дика сила гнала Горпину. Bона не дивилася на клекотливу безодню, де гуркотіли хвилі, і, хоч сьогодні стежка була мокра й слизька від бризок, ішла нею твердо й упевнено.
Діставшись верхів'я мису, вони привалили два важкі камені, щоб вітер не розвіяв ватри, і почали розпалювати вогонь. Вітер рвав їх одяг, скажено вив і крутився. Шафіге обережно висипала з глечика жар, Горпина прикрила його від дощу сухим мохом. І ось побігли жовтогарячі язики, задрижали в повітрі сліпучою гривою. І за кілька хвилин величезне вогнище запалало над безоднею, вказуючи рибалкам їх путь.
Жінки працювали мовчки, напружено. Тільки-но згасав вогонь або вітер вихоплював із вогнища горючий віхоть соломи й кидав його в прірву, як вони підкидали хмизу, підтримуючи його ціпками, і по черзі бігали по паливо.
Була глибока ніч, коли згорів останній хмиз. Але Горпина не розгубилася: вона схопила ніж і почала швидко збирати бур'ян по розколинах. Шафіге кинулася допомагати, і знов спалахнув огняний кущ, кидаючи в пітьму сліпучі цівки. Золотими джмелями кружляли над ним іскри, а вони, змоклі, змерзлі, хвилинку грілися біля вогню і знов кидалися шукати по скелях сухих кущів, трави й дроку.
Співали другі півні в Чабан-Таші, коли не стало й бур'яну. Вони спалили і дошки паркана, і лавки, що поставив на винограднику Нур'ялі, а до світанку було ще добрі дві години.
Що робити? Шафіге замислилася:
— Піду до Чабан-Таша, побуджу всіх, — вирішила вона. — Хай палять вогнища на верхів'ях, а ти, Горпіне, сиди дома та грій вечерю. Вони приїдуть голодні й холодні.
Останні cлoвa її розвіяв вітер. Вона вже бігла стежкою по схилу, і сірою плямою майоріло в темряві її широке фередже. Горпина постояла хвилину і теж кинулася стежкою вниз, охоплена незрозумілим жахом.
Кабиця вже погасла й прохолола. Тільки жевріла в темряві остання жаринка червоним напівзгаслим оком. Горпина ледве роздмухала її, розгорнула попіл і, замість хмизу, підкинула кізяків. Від них пішов густий і кучерявий дим. Вітер забивався у комин, гнав дим у кабицю, і він клубочився під лійкуватим каптуром синьо-рудою хмарою. Коли вогонь розпалився, тяга покращала. Горпина метнулась прибирати саклю. Вона підмазала глиняну підлогу, накрила стіл найкращою скатертиною, нарізала коржів, принесла глек козячого молока, бринзи, горіхів і винограду, прикрасивши його свіжим листям. Вона хотіла надати кімнаті затишного вигляду, немовби страх утратити цей тихий притулок зробив його безмежно рідним і близьким. Вона хвилювалася, квапилася, прислухаючись до кожного звуку, що долітав крізь гуркіт бурунів. Усіма силами душі кликала вона Нур'ялі додому, як рідного, як єдину ланку, що зв'язує її з життям. І коли скипіла в казані запашна бараняча чорба, вона вловила під вікном важкі повільні кроки.
Невже це він? Горпина рвонулася до дверей, відкинула гачок і, коли виріс на порозі високий рибалка, освітлений полум'ям, — у нестямі кинулася до нього, ховаючи на його грудях обличчя, залите сльозами.
НА ПЕВНОМУ ГРУНТІ
Після невдалого виступу в цеху Сагайдачний не склав зброї і за кілька день відвідав бурмистра Созона Балику.
Балика був не сам. Недавно приїхав до нього брат, сотник Богдан Балика, з сирітками хлопчиками. З гіркою усмішкою розповів, як намагався він, щоб покарали Стефана Потоцького за наїзд, підпал і забиту дружину.
— Що ж! Вписав я протестацію до гродських книг, послали йому позов, а він двічі не зласкавився прибути на суд. А на рочках завітних [158] наїхали його прокуратори та приятелі, брехали у вічі, ніби був я п'яний і перший вилаяв його на соймику. Спасибі нашим старшинам: вони не побоялися його помсти і одностайно показали, що це брехня. Возний теж розповів, що він бачив, скільки людей забито, скільки поранено і скільки й чого згоріло.