Вухань поруч дихав — чула, Глина нетерпляче зітхав — чула. А що робиться в хаті — ні.
Вона знову пішла навколо хати. Ще раз зазирнула у вікно.
І відсахнулася з несподіванки. Там за мутними скельцями біліло чиєсь обличчя. Леля навіть не зразу впізнала Лисого — такі воно мало риси, спотворені темрявою в хаті й нерівним місячним сяйвом, що пробивалося крізь вікно.
Вона завмерла. Їхні обличчя були на відстані меншій за простягнуту руку. Він був дуже сумний.
— Усі живі? — спитала Леля самими губами.
Він кивнув.
— Люба тут?
Лисий похитав головою і показав пальцями, що вона пішла.
— Пластун із нею?
— Так.
— Марічка з вами?
Він знову показав пальцями, що вона пішла.
Цього разу Леля його неправильно зрозуміла. Вона полегшено усміхнулася й приклала долоню до шибки. Лисий, замість того, щоб теж прикласти долоню, притулився до Лелиної руки щокою.
Їй перехопило подих. На очі навернулися сльози. Вона не знала, що робити, щоб визволити його. Але відчула, що такою щасливою ще не була ніколи в житті.
Лисий відліпився від шибки й самими губами промовив:
— Ти — моє життя.
Вона зрозуміла. І відповіла:
— А ти — моє.
Сльози котилися з її очей, але й вони не могли зняти Любиних чар.
Друг
Марічка просила зняти її з Пластунових плечей, щоб вона могла йти сама, однак Люба різко відповіла, щоб дівчинка сиділа тихо й не рипалася. Звісно, їхати на широких плечах було легше, ніж іти пішки, та це було так, ніби вона зв’язана. Колись же Пластун втомиться, думала вона. Місяць відкидав довгі тіні на сріблясту траву, було тихо — тільки їхні кроки відбивали ритм руху: попереду дріботів лішак, за ним майже нечутно йшла Люба, а останнім голосно крокував Пластун. Ішов він легко, радісно, і несхоже було, щоб такий сильний і натхнений чоловік міг втомитися, несучи на спині свого дорогоцінного друга.
Але все вийшло краще, ніж Марічка собі уявляла. Вийшовши з села, вони подалися знайомою дівчинці дорогою — повз великий зрізаний дуб, на якому вона розмовляла з лішаком, і далі на схід. До великих заростів ліщини, щоправда, не дійшли — повернули праворуч, і Марічка зрозуміла, що час щось робити. Набравши повні груди повітря, вона щосили закричала:
— Дру-же! Дру-же! Ря-атуй!!
— Заткни їй пельку! — засичала Люба до Пластуна.
— Ітько, чи! — благальним голосом промимрив той.
— Рятуй! Друже! — надривалася Марічка.
Люба кинулася до неї, але нічого не могла вдіяти — навіть руками дістати до дівчинки їй було нелегко. Мала закричала ще голосніше й відчайдушніше.
— Зніми її! — знову засичала Люба.
Але Пластунові мов заціпило. Він стояв розгублений і не знав, що робити.
— Ну, і що ти тут викричиш? — Люба змінила задум, вирішила переконати Марічку. — Хто тебе тут почує?
— Друже!!!
І тут трапилося те, чого мала не чекала. Лішак закрутився на місці, перекинувся на птаха, шугонув у повітря й помчав на неї, виставивши гострі пазурі. Летів він просто їй в обличчя, і Пластун, не розібравшись, миттю підняв угору руки, захищаючись. Він влучив сові по великих круглих очах, вона перевернулася в повітрі й упала спиною на Марічку. Дівчинка мимоволі вчепилася обома руками в пір’я на її спині. Сова двічі безпорадно вдарила крилами по Пластуновому обличчю, вивернула голову майже назад і спробувала вдарити Марічку дзьобом по голові, але не дістала. Вона важко повалилася на землю, а мала, не втримавшись на плечах Пластуна, гепнулася їй на спину. Вона не дуже забилася — сова була величезна і м’яка. А от птахові, мабуть, дісталося дуже відчутно. Він жалісно пискнув і завмер.
— Ти що наробила, безголове дівчисько! — вигукнула Люба.
Вона розмахнулась і вже вдруге за сьогоднішню ніч ударила Марічку по обличчю. І знову дістала удар у відповідь. Цього разу Пластун сил не пожалів. Люба впала на землю поруч із совою.
— Друже! Рятуй! — знову щосили крикнула Марічка.
У Пластуна був такий вигляд, ніби він сам злякався того, що накоїв. Немов вибачаючись перед Любою, він сердито крикнув на Марічку:
— Чи! Музав, чи!
Та вже було пізно. Земля задвиготіла від шаленого тупоту, і за півхвилини з темряви вискочило до них щось таке дивовижних розмірів і неймовірно спритне. Марічка не встигла зупинити ведмедя, той раптом ніби ще виріс над землею, ставши на задні лапи, з неміряною силою вдарив передньою лапою по Пластуновій шиї, щось там гучно хруснуло, і нещасний сільський дурник, мов підкошений, упав на траву.
Потім звір обнюхав Любу й лішака, розлючено загарчав, але чіпати їх не став. Підійшов до Марічки, яка не могла поворухнутися від того, що сталось, і величезним вогким язиком лизнув їй обличчя.
Вона обхопила руками його шию — точніше, спробувала обхопити, бо довжини її рук зовсім на те не вистачало, — уткнула личко в брудну шкуру й гірко заплакала.
— Ну от, — сказав ведмідь, — ти ж сама мене гукала, кричала "рятуй!". Я прийшов урятував, а ти плачеш.
Марічка нічого йому не відповіла. Вона плакала й плакала, і здавалося, кінця її сльозам не буде. Ведмідь так нерухомо й стояв над нею, щоб необережним рухом не завдати їй болю.
Болю їй і так вистачало. І мала крізь сльози почала виповідати його своєму волохатому другові. Вона вбила Пластуна. Вона образила Лесика, Івася, Бороду, Василька — всіх! І Леля, коли довідається, як Марічка їх зрадила, також буде ображатися на неї.
— Ти ба! — дивувався ведмідь.
Але у дівчинки склалося враження, що він до кінця не зрозумів її переживань. Що ж, подумала вона, тварини, звичайно, теж переживають, проте не так, як люди. Люди переживають… Як саме, вона не встигла додумати, бо раптом згадала про Лесика й інших хлопців, які ж, мабуть, не можуть вибратися з Любиної хати.
— Ой! Побігли! — вигукнула Марічка й помчала до села.
Вона за мить перечепилася через якусь гілляку й простяглася на землі, боляче вдарившись вище кісточки.
— Давай уже віднесу тебе, — тихо запропонував ведмідь, хоч було очевидно, що йти до села йому дуже не хочеться.
Він ліг на землю, Марічка здерлася на його спину й обома руками міцно вчепилася в шкуру. Ведмідь підтюпцем побіг до села, а Люба, Пластун і лішак так і лишились у траві.
Заповітне слово
Петруся з Вуханем і Наталкою Леля вирядила додому, по рогача, а сама лишилася біля хати. Вона знову підійшла до віконечка, але там уже був не Лисий, а Івась. Вона сумно посміхнулася йому, намагаючись підбадьорити. Івась їй підморгнув. От і все. Виявляється, з братом вона вже так поговорити не може. Вона відчула, що знову на очі навертаються сльози, й пішла до ґанку.
Леля якось відчувала (і сама не знала, як), що двері заговорені. Так само й вікна. Тільки сподівалася на рогач, адже він створений бабою Ягою, а вона — не виключено — Любина бабуся. Тож щось підказувало дівчині, що рогач може допомогти. А от якщо не допоможе…
Раптом вона усвідомила всю безнадійність ситуації. Хлопцям там, у хаті, нічого пити, нічого їсти — тільки зілля, якого вони не знають і яким цілком можуть потруїтися. Крім того, втеча Люби означала, що назрівають якісь страшні події, може, навіть напад вовкулаків. Звісно, в селі є чимало інших
чоловіків, але вони не організовані, не згуртовані. Вони бояться. Вони не знають, що робити. І хоч як добре все село ставиться до неї, Лелі, все ж таки дівчинка не зможе їх згуртувати й спланувати відсіч страшним тварюкам. Від самої згадки про них у Лелі мурашки бігли по тілу.
Все це міг би, якби пощастило, зробити Лисий. Але він по-дурному замкнений у цій осоружній хаті. І як же його визволити звідти?
Зловісна Любина сила ніби відштовхувала від її хати. І руку Лелину, і лезо ножа, яке вона намагалася просунути між дверима й одвірками, і навіть руків’я ножа, коли Леля спробувала вибити шибку.
От хіба що рогач. Бо іншого нічого вона не могла придумати. Втім, і рогач… Що можна ним зробити? Хіба що спробувати підняти хату, а потім різко відпустити. Якщо хата розіб’ється, то… Тоді Лисого, Івася й інших може просто завалити сволоками й дахом…
Десь мусить бути замок. Адже сама Люба заходить до своєї хати.
Леля знову пішла до вікна. Цього разу за склом стояв Лисий.
— Чому вона вас не вбила? — спитала Леля.
— Щоб віддати вовкулакам, — як і раніше, самими губами, відповів Лисий, дуже смішно допомагаючи собі жестами. Ніби вона й так його не розуміла.
— Вона повернеться з ними? — Леля дуже здивувалася.
— Ні — лішак прилетить і відчинить.
— Як?
— Не знаю. Вона тільки лішакові розповіла, що зробити. До чогось там доторкнутися й щось сказати.
— Де?
— Десь за дверима. Не знаю.
Леля повернулася до ганку. Вона водила рукою по дверях, одвірках, навколо них. Невидима сила була рівномірна. Може, тільки на самих дверях і одвірках трохи дужча. Вона повільно обмацувала долонею п’ядь за п’яддю, й нічого не могла знайти. А незабаром переконалася, що взагалі вже нічого не відчуває. Ніякої сили. Від стін хати нічого не йшло. Леля зраділа, подумавши, що нарешті чари скінчились. Однак двері не відчинялися, вікна неможливо було розбити.
Принесли рогача. І негайно переконалися, що він взагалі не може допомогти, бо навіть просто притулити його до стіни або підвести під стіну знизу виявилося їм не під силу. Рогач узагалі відмовлявся торкнутися Любиної хати.
Ступа? Після спроби з рогачем Леля вирішила навіть не випробовувати цей засіб. Вона була переконана, що ступа тут не зарадить. Роздуми про ступу навели її на іншу думку.
— Марічка спить? — спитала вона Наталку.
— Її там немає, — відповіла дівчинка.
Ще не дослухавши відповідь, Леля кинулася до вікна. За склом не було нікого.
— Де Марічка!? — страшним голосом закричала вона. Дівчинка щосили гупала кулаками по вікну, без кінця повторюючи запитання, якого в хаті просто не могли почути: — Де Марічка? Де Марічка?..
— Я тут, Лелю, — пролунав від хвіртки тоненький голосок.
Леля сіла на землю біля стіни й гірко розплакалася. Це був не той плач, що біля вікна, коли вона розмовляла з Лисим. Він не приносив полегшення, не давав розради. Це був цілковитий розпач, що виливався сльозами, від яких посилювався, глибшав, відбирав наснагу будь-що робити.
Мала підбігла до Лелі, обхопила її за шию руками, зарилася обличчям у її волосся й собі заревіла.
— Ти мене ніколи не вибачиш… — схлипувала вона. — І Лесик ніколи… Я дурна… Я погана… Що вони про мене подумали!..