Та ось я помітила, як переморгнулися Капшученко й один із понятих. Понятий, не повертаючи голови, спрямував погляд у бік ліжка. Капшученко, ставши на коліна й зазирнувши під нього, легко витягнув звідти заповітну Василеву скриньку. Коробов одразу ж полишив звичне перегортання книг, що, мабуть, провадилося для годиться, й метнувся до скриньки.
— У вас є ключі від неї? — якось квапливо кидаючи слова, запитав
Євген Маркович.
Наглядаючи за гебістами, я вимушувала себе думати про особливості їхнього фаху. Десь попід цими думками, наче вода під кригою, текли інші — я думала про те, що, знайшовши скриньку порожньою, вони зрештою полізуть на горище. У мене не лишилося надії, що Василева праця не потрапить до їхніх рук — і від цієї думки мене душили невидимі сльози.
— Ключ, Софіє Кирилівно,—повторив Коробов.—Дайте нам ключ. Ви ж, мабуть, розумієте, що ми й без ключа зуміємо її відкрити.
Я порпалася в запічку та в шафі для одягу, час від часу повторюючи:
— Куди ж він запропастився? Може, квартирантка в інше місце переклала. Ви не могли б трохи почекати? Вона ось-ось повернеться.
Я й сама не тямила, навіщо зволікаю — все одно це мені нічого доброго не обіцяло. Єдине, що трохи втішало, — примірник, який зберігався в Семенівці. Я твердо вірила, що його не знайдуть — отже, те, що було моєю святинею, дійде до нащадків.
— Що ви зберігаєте в цій скриньці? — дратівливо запитав Коробов.
— Ну раніше... Раніше зберігала відомий вам рукопис. А тепер він у
вас.
— Даремно ви не здаєте нам іще двох примірників. Принаймні двох.
Менше бути не може, а більше... У нас є висновок експертизи. Повірте,
це серйозно. Навіть дуже серйозно, Софіє Кирилівно! Ми працюємо на
науковій базі.
Я подала йому ключ від Василевої скриньки, а відтак на душу накотилася свинцевої ваги хмара — я впала головою на карниз печі й заплакала.
Зненацька біля хати почулися чоловічі голоси. Серед них я чітко вирізнила голос Сергія. А за хвилину двері навстіж відчинилися, і двоє дебелих міліціонерів заштовхали мого сина в хату. Тут вони відпустили його руки. Сергій знічено розминав пальці, що задерев'яніли в міліцейських стисканнях, і винувато поглядав на мене. Я поки що не розуміла, що було в тих поглядах.
— Товаришу майор! — доповідав один із міліціонерів Коробову. —
Підозрілий тип. Він до подвір'я не йшов, як люди ходять, а просувався
короткими перебіжками... Заляже в кущах, озирнеться — і знову... Спершу до сарайчика забіг. Там трохи посидів — і шмигнув у сіни. Що він у
сінях робив, нам не було видно. В хаті не був, це ясно, бо ви б його не
випустили. А через десять хвилин вискочив із сіней і так чкурнув... Ледве
наздогнали.
— Обшукати, — наказав Коробов Капшученкові. Відсторонивши про
стягнуту до нього Капшученкову руку, Сергій твердим тоном промовив:
— Не маєте права. Раніше покажіть ордер на персональний обшук.
До нього майже впритул підійшов Коробов і засміявся глумливо.
— Бачу, ви провели своє камерне дозвілля не без користі для себе.
Дещо з процесуального кодексу засвоїли. Дещо, але не все. У нас є ордер на обшук цієї хати. А раз хати, то й усього, що в ній міститься. Разом з людьми, звичайно...
— Але за яким праву мене затримали? — не здавався Сергій.
— Ви встигли побувати в сараї, в сінях. А може, не тільки в сінях. Та
й взагалі ваша поведінка... — Повторив наказ Капшученкові: — Обшукайте!
Сергій пручався, але не довго: міліціонери заломили йому руки за спину, а Капшученко без будь-яких труднощів намацав за поясом доволі товстого рукописа. Коли гебіст відкинув полу синтетичного дощовика, відразу ж з-під светра проступило прямокутне черево, яке навіть інопланетянин не міг би визнати природним.
— Що це у вас? — аби не мовчати, запитав Капшученко.
І я, і всі інші вже зрозуміли, що було в Сергія під светром. Сергій промовчав, бо говорити було нічого. За мить на столі опинилася Василева праця, котру намагався врятувати син. Як я себе картала! Та й було за що: я не тільки втратила те, що цінувала понад власне життя, а й підштовхнула сина на вчинок, який компетентники (так ми часом називали гебістів) йому не пробачать. Саме про це й натякнув Євген Маркович, ніби навіть співчутливо звертаючись до Сергія:
— Вам позаздрити важко.
Я хотіла продовжити цю розмову:
— А що може бути?
Та Євген Маркович уже замкнувся:
— Там побачимо.
Не буду марнувати слів на те, що й так зрозуміло: протокол усілися писати аж під вечір, коли було добре вивчене горище, ляда до якого містилася в сінешній стелі. Та й не тільки горище — пильно були обстежені сарай, повітка й льох. Гебісти вгамувалися лише тоді, коли навіть поняті вибилися із сил. Вони недовго грали роль безсторонніх осіб — було ясно, що це штатні або позаштатні працівники КДБ. Поняті час від часу допомагали офіцерам — їх, напевне, підштовхував шукацький інстинкт.
Та, зрештою, непрохані гості покинули подвір'я, від сусідів повернулася Надійка, і ми, гамуючи збудження, почали обговорювати те, що сталося. Звичайно, мене болісно хвилювала загадка, звідки під час обшуку взявся Сергій, — адже ж він мусив бути на роботі. Виявилося ось що. Два тижні він зі своїм напарником працював у якомусь колгоспі без вихідних — ремонтували техніку. Тепер йому належав відгул — тож цілком зрозуміло, що Сергій не міг не провідати Ніну.
З Надійкою вони зустрілися в автобусі. Сергій сказав, що на зворотному шляху збирається заїхати додому. Коли Надійка повернулася з поліклініки й побачила біля двору такі незвичайні для хуторця машини, до хати вона йти не наважилась, — сховалася в сусідів і через кухонне вікно наглядала за своєю новою домівкою. Сусіди зрозуміли, що діялося в моїй хаті, розтлумачили також Надійці.
— Полковник, мабуть, щось заборонене писав. Недовольний він був
державними порядками. Ні-ні, та й вихопиться в нього щось проти влади.
Особливо колгоспи йому не подобались.
Надійка вирішила попередити Сергія про обшук — повернулася на зупинку автобуса, щоб там його діждатися, її досвіду не вистачило, аби зрозуміти, що моя хата перебуває під наглядом, а по кущах причаїлася засідка. Щоправда, Сергій про це й сам догадувався, але вибору не було — вирішив ризикувати.
— Краще б ти цього не робив, — зі сльозами на очах докоряла я
Серґієві. Та вже за хвилину похопилася. — Пробач, сину. Я дуже караю
ся, що тебе не послухалась.
Сергій, намагаючись мене заспокоїти, статечно, мов старший, мовив:
— Не варто каратися. Всього передбачити не можна. Та й у чому ми
винні? Наукову працю хочемо зберегти. Люди протягом століть храми
будували, аби врятувати нас від загибелі. Та, мабуть, ми того не варті.
— Не кажи так, сину, — прошепотіла я, припавши головою до його
грудей. — То гріх великий.
Поснули пізно, а вранці кожен вирушив своєю дорогою. Сергій поїхав до "Сільгосптехніки", Надійка—в поліклініку, а я заквапилася до санаторію. Моя зміна сьогодні починалася зранку.
Перед роботою в адміністративному корпусі Микола Олександрович проводить п'ятихвилинки. В його кабінеті поки що нікого не було — мені поталанило з автобусом, я прибула перша. Микола Олександрович вийшов із-за столу з газетою в руках.
— А ви знаєте, Софіє Кирилівно... З люксом усе з'ясувалося. Ось
погляньте.
Він подав мені "Радянську Україну", і я на першій сторінці побачила портрет Юрка. Тут же була надрукована постанова пленуму ЦК КПУ, в якій сказано, що Ю.Т.Смоковського обрано секретарем ЦК КПУ — замість Околиці, якого переведено на іншу роботу.
Таки ж справді все з'ясувалося — і хто наказав поміняти шпалери в люксі, і хто звелів поміняти лікаря. Юрко досяг вершини й хоче володіти всім комфортом, який належить його новій посаді. Моя персона пов'язана з дискомфортом бодай тому, що нагадуватиме Юркові про мародерство й дрібненько порваний партквиток лейтенанта Горбаня. А до того ж... О так! І це, мабуть, головне: Юркові було відомо про обшук, який готувався. Все йому відомо. Навіщо ж ризикувати? Він виявив стільки конспіративного хисту під час нашої зустрічі біля Рогульки! То невже відтепер мусить користуватися своїм правом на санаторний люкс у супроводі все тієї ж конспірації? Чи, може, повинен інструктувати мене, щоб я в присутності сторонніх не називала його на "ти"? А якщо в мене зірветься мимоволі?..
Саме життя змушувало мене попрощатися з санаторієм. Взяла на столі аркуш паперу й написала коротку заяву: просила звільнити з роботи за власним бажанням.
Микола Олександрович докірливо похитав головою.
— У всіх нерви, але такі рішення... їх не приймають зопалу. Я вам
раджу взяти відпустку. А коли відпочинете — поговоримо.
— Дякую, Миколо Олександровичу, повірте, вам я справді вдячна.
Але відпустка не допоможе... Проте якщо можна... Я прошу оформити
відпустку, а за цей час ви на моє місце підшукаєте лікаря. Гаразд?
Микола Олександрович зміряв мене тривалим поглядом.
— Невже через отой люкс?
— Справа не в люксі. Та ви, мабуть, розумієте, що не все піддається
поясненню.
— Ну то напишіть заяву про відпустку.
Сіявся дрібний холодний дощ. Наші ліси зробилися незатишними. Додому повернулася в мокрому одязі, бо забула прихопити парасольку. Переодягнувшись, накидала в піч дров і довго сиділа біля живого вогню. Настрій був тяжкий, гнітючий — підкочувалися до серця лихі передчуття. Та все ж я не сподівалася, щоб оці передчуття так швидко виправдались.
Надвечір почула торохтіння мотоцикла, що ревнув востаннє й зупинився біля мого двору. Вбігла Ніна, схожа на юну амазонку: в чобітках і вузеньких штанях, у шкіряній куртці та захисному шоломі. Без слів припала мені до грудей, плечі затряслися в плачі. Я злякано відірвала її від себе.
— Що сталося, Ніно?
Не здатна погамувати схлипування, вона ледве спромоглася вимовити:
— Сергія арештували.
Отак і палить зі своїх гармат немилосердна доля. Не встиг один снаряд розірватися, як другий уже його доганяє. Ніну треба якось заспокоїти, аби довідатись більше. Накрапала в склянку валер'янки, налила води й змусила дівчину випити. Хвилин через кілька Ніна трохи спокійніше заговорила:
— Мені його напарник зателефонував. Сергій дав йому мій телефон —знав, мабуть, що візьмуть. Взяли просто з летучки... Я вже з батьком
встигла поговорити. Він, звичайно, умиває руки. Але дещо все ж таки
дізналася.