— Ти плачеш, голубонько? Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Зчзєш: щастя — що трясця, кого схоче, того й нападе... Я тебе люблю, ти мене любиш... Хіба ж ми не щасливі з тобою? Та такого щастя тільки раз на віку й запобіжиш! Не плач... Ми щось пригадаємо з тобою утішне та добре... От тобі моя рука, я тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!
Мов та квіточка під дощем клоне-схиляе свою голівку, схилилася Христя на його груди й обвилася руками кругом шиї.
— Грицю! моє кохання миле! — зашептала вона. — Один ти мені на світі — і батько, і мати... Я йму віри тобі: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в світі, не запакостиш мого молодого віку!
І вона покрила його обличчя жаркими поцілунками.
— Угамуйся, моє серце, угамуйся, — почав він. — Знаїшь шо? Діждемо літа, я поїду у губернію, похлопочу собі переводу, візьму і тебе з собою. Тамто ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти — читати, писати. Це зовсім не так трудно, як думають. І от я приходжу з служби, ти радо стріваєш. Сядемо, пообідаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш біля мене почитати яку книжку або газету. Разом довідаємося, їло діється в світі, посудимо й спочинемо. А увечері за чаєм — знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втіха ті книжки! Там — цілий мир, вищий, кращий від сього, у якому ми барахтаемося, мов свині в барлозі!
— А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернію? — спитала вона його.
— Тут? Між сими собаками, а не людьми! Хіба між ними можна як слід жити? Вони почнуть сміятися, гордувати нами, а се — тільки буде полохати наше щастя. Ні, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.
— А чого ж там можна? Хіба там інші люди?
— Інші. Там більше е розумних, книжних людей, що й самі так живуть, як хочуть, і другим дають жити.
— Та й добрі ж ті, видно, люди! От, якби справді нам до їх... — шепче вона, горнучись до його.
— Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпіти тільки трохи треба. "Терпіти? — думає Христя. — Та не тільки зиму та весну, а рік, цілий вік буду терпіти, аби біля тебе, аби, мій голубе, з тобою!"
Х
Настало різдво, пішли гулянки. Пани тільки перший день просиділи дома-, а з другого як зарядили — день у день, ніч у ніч у гостях. Тягнуть і Проценка з собою.
Христя нудьгує: буденні дні були їй щасливіші над свято!
— Ти сама не сумуєш, Христино? — спитався він на п'ятий. Христя важко зітхнула.
— Мені аби вам було весело, — сумно одказала.
Йому жаль її стало. Пистина Іванівна гукнула до його з кухні і в той вечір:
— А нуте, збирайтеся! Ходімо.
— Ні, я не піду. Щось мені недужиться сьогодні. Буду дома сидіти, — одказав він, відхиливши двері.
Пистина Іванівна прикро подивилася на його, потім перевела погляд на Христю. Христі здалося, що вона наче на обличчя перемінилася — зблідла. Оже нічого не сказала, забрала дітей і пішла. Щастя Христі: тепер вони зосталися удвох на всі хати!
— Будемо пити чай укупі. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, — сказав він.
У трьох водах мила Христя свої руки і все ще сердилася, що вони у неї не такі білі та чисті, як їй хотілося. Чай посідали пити у столовій, де завжди пани п'ють; він по один бік столу, вона напроти його.
Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рівною себе з ним, близькою до його. Як навісна, вона кидається то до чайника, чи не поспів ще чай, то стакани перемиває, бо на денці щось чорніє таке. Серце в неї так б'ється, руки тремтять; а він дивиться на неї та сміється: і те, мов, не так, і друге.
— Та це ж уперше... Це ж уперше ще! — соромлячись, одказує вона. — Привикну — буду, як і справжня господиня.
— Побачимо, побачимо!
Тільки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що кухонними две^ рима щось стукнуло. Вона так і обмерла.
— Прийшов хтось... Невже пани? — її переляканий погляд несамовито бігав по хаті, по дверях.
— А хоч і вони? Чого ж ти лякаєшся? — заспокоює він. — Скажеш: чай наливала.
Вона схопилася і мерщій помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовваніла серед хати.
— Хто то?
— Я, — обізвався товстий голос. — Григорій Петрович дома? Вона пізнала Довбню.
— Дома... нема! — перевівши дух, скрикнула вона. .
— Як нема? А то ж хто сидить? — питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидів спиною до кухонних дверей.
— Вони чай п'ють.
— Ну то що? І я чаю не пив; разом нап'ємося.
— То Лука Федорович? — повертаючись, спитав Проценко. — А-а, слихом слихати, в вічі видати! Що це вас так давно нігде не видно? Жалуйте ж сюди...
— Хіба ви перебралися у другу хату?
— Ні. Тут завжди хазяїни чай п'ють. Сьогодні вони усі пішли в гості, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядків, перейшов сюди чаю напитись... Жалуйте, жалуйте, — запрохував він, дивлячись на Довбню, що чогось у кухні м'явся.
— Хай одежа тут полежить. Ніхто її не вкраде? — повернувся той до Христі, кладучи пальто на піл.
— Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодіїв не було, — образливо відказала Христя.
— Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увійшло.
— Чого ж вони сюди зайдуть? — дивується Христя.
— А може, до тебе!
На Христю наче хто кип'ятку линув!
— Я не така, як Марина, щоб до мене москалі ходили! — гнівно одказала вона; та Довбня вже пішов у гостинну і не чув її одказу.
Сумна та невесела сіла вона на лаві край столу і підперлася рукою під щоку. Невеличка стежечка світу пробивалася з горниць крізь двері і довгою смужкою слалася на чорній долівці. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце... Там, за дверима, на столі зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намірялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. "От і напилася! от і побалакала! І принесе його лиха та нещаслива година! І чого? Бісова п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!" — лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так і засновували очі, так і застилали світ... от-от бризнуть!.. Коли се...
— Христе! — донісся до неї голос Проценків. Дві сльози, наче дві квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробігаючи на личку, і грузько упали додолу.
— Христе! — гукнув удруге Проценко.
— Чого?.. — Христя мерщій утерлася.
— Чого ти там сидиш? Іди хоч чаю нам налий. Христя, похнюпившись, увійшла у хату, мовчки підійшла до столу, налила чаю і повернула назад.
— Куди ж ти? Хіба чаю не хоч? — спитався Проценко.
— Та вона чогось плаче! — зиркнувши на неї, мовив Довбня.
— Плаче? Чого?
Тривожний погляд Проценків стрівся з її заплаканими очима... Христя мерщій утекла у кухню.
— І чого? — дивувався Проценко. — Любісінька-милісінька була... Чай наливала, ще сміялася; а тут зразу — на тобі та цить! — хвалився він Довбні.
— Глядіть лишень, чи не я її образив? — догадався Довбня.
— Як? чим?
— Та... кладу одежу та й кажу: гляди лиш, щоб москалі не вкрали. А вона мені: які? — Може, кажу, до тебе ходять.
— Так того? — кинувся Проценко у кухню.
— Еге-е-е ж, — хлипаючи, одказала Христя. — Хіба я з москалями знаюся? Хіба я водюся з ними, що вони мені ними очі вибивають, — розпорощалася Христя.
— Дурочка ж ти! Я ж питався тільки, — утіша Довбня.
— Дурочка! А нащо ж таке казати?
— Ну, він не буде удруге. Годі, перестань. Умийся холодною водою та йди біля чаю порядкувати, — каже Проценко, досадуючи в душі на Довбню.
— Я, їй-богу, не думав її образити, — почав виправлятися Довбня. — Так, навмання сказав, а вона бач... Бабйо! Отакі вони всі. Отака й Марина... Ви Знаете, чого я до вас прийшов?
— А чого?
— Женюся! — граючи очима, одказав Довбня.
— Боже поможи! На кому?
— Прийшов прохати на весілля. Прийдете?
— А чому ж? На кому ж женитесь?
— Та на Марині ж! Проценко тільки очі витріщив.
— Як на Марині? Марина ж на селі.
— Була на селі, а тепер тута.
— Як? яким побитом?
— Шкода стало гаспидської дівки. Отак пропаде десь, думаю. Так я й виписав.
— Коли ж весілля?
— А от після свят. Як вода одсвятиться, так і весілля.
— Дивно!.. — загадавшись, промовив Проценко.
— Дивуєтесь? Усі дивуються, кому не скажу, "Пропав, — кажуть, — чоловік! Отак учився-учивсь, на дорогу вийшов, жити 6 та бога хвалити, ніт же, пішов та й утопився..." Чудні люди! — глухо промовив Довбня, з усієї сили потяг цигарку й запив чималим ковтком чаю; не швидко він випустив цілий оберемок диму і, наче хмарою, покрився ним.
— Я сказав: чудні? — почулося з тії хмари. — Ні, лукаві! подлі! — загукав далі Довбня. — Вони знають, що значить чесно думати, жити — не лукавити?.. Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у тих тісних суточках; морочать свою голову, нівечать серце; з наймилішими бажаннями криються-ховаються; не живуть — мучаться, скніють та й зовуть оце життям! Піди тільки проти їх, зроби що таке, що не в'яжеться з їх навіженими звичаями, так і загукають: не можна! не годиться! А чому не можна? чого не годиться? Тому, що ніхто ще досі сього не робив, того, що у їх гурті не прийнято... Брехня! плювати на все! Все можна, все годиться, що тільки дає щастя чоловікові, все, що його робить кращим, становить вище! Он що значить чесно думати, чесно жити, не лукавити з собою! А вони: пропав! Та хоч би й пропав, — сердито гукав Довбня, — кому яке діло? Вони гонобили мої найкращі думки? Вони піддержували мої чесні заміри? Подлі!.. Вони не бачили, як я душею болів, як моє серце розривалося, як я хитався-хилявся. Вони піддержали мене, щоб я не впав? Ні? То яке ж ви маєте право судити мене — добре я роблю чи погано я роблю? Ще б ви мали право, якби я проти громадської користі йшов, з ваших кишень гроші витягав, душі заножував... А то ви — самі собі, я — сам собі. Я бажаю не вам, а собі гніздо звести, щоб було де голову приткнути під час лихої години... Ви кажете: бери благородну задля сього, стрижися у попи. Плювати мені й на ваших благородних, і на ваших попів, що високу Христову науку повернули у ремесло!.. Плювати хотів, плюю й буду плювати! Заведу своє щастя, як сам знаю, а не як вам хочеться! — гукав Довбня, все більше та більше розпалюючись.
Проценко усміхнувся.
— Та постійте, — сказав він Довбні. — З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?
— З вами? Ні, я знаю, що ви стоїте вище від тих перекупок, що на кожному перехресті готові засудити чоловіка.