Тож і гомонять між собою та ждуть коли вже зійдуть на вежицю радні від племен і скажуть: "Увага і послух!"
А вони зволікали чомусь. Тим користувалися гуслярі й заробляли на прожиток грою та співом або зважали на нудьгу людську й баяли нудьгуючий люд байками в супроводі тих же гуслів. Світозарко мав і свої за плечима, одначе не виймав їх із міха — чи гоже йому, малолітку, змагатися з сивими, а то й білими, як лунь, старцями, обізнаними з усім, що знає люд і що є мудрістю люду? Стояв коло одного і мовчазно слухав, стояв коло другого — і теж слухав. Та потішався, слухаючи, та мотав те, що виспівували чи баяли, на вус.
Там над Бугом, над рікою
Туман слався під горою,
Гей, гей,
Поміж долею людською.
Слався з ночі, слався рано
Та й назвав долю туманом,
Гей, гей,
Не сестрою — лиш обманом.
Щастям-звабою йде долом,
Коли ніч бере всіх змором,
Гей, гей,
Коли ніч бере всіх змором.
Колисав тоді волю
Та щасливу людську долю,
Гей, гей,
Та щасливу людську долю.
А як днина лиш засяв,
Туман-доля десь зникав,
Гей, гей,
Коли гра, її немав.
Там впаде дивом-росою,
Там спливе жалем-сльозою, Гей, гей,
Не солодкою — гіркою.
Княжич Світозарко був, мабуть, аж надто уважний до співу старого, а може, й примітне натхненний тим, що чув із його уст, — гусляр накинув на нього оком раз, накинув вдруге та й поклав правицю на струни.
. — Звідки будеш, молодче? — запитав прихильно.
— З Тивері, достойний. З города Черна, що на Тивері,
— Ов! Так здалеку прибув. Сам чи з вітцем?
— 3 братом.
— Граєш? — кивнув на міх за плечима.
— Вчусь лишень.
— І хто ж твій навчитель?
— Світ, що довкруж. Та птахи піднебесні. Старий застиг подивовано.
— Ну, то заграй нам щось, иай послухаємо.
— Йой, що ви, — зніяковів отрок. — У мене так не вийде, як у вас. Лише в сором ужену себе своєю грою.
— Грай як вийде. Не на перегонах-бо є. Та й младомлад іще, ніхто тебе не осудить.
— Я досі на сопелі грав собі, — виправдувався, а тим часом знімав міха з плечей, добував гуслі. — На гуслях мало доводилось, так, як ви, не втну.
Не лише гусляр, усі, що були довкруж, не зловтішалися, сиділи чи стояли зосереджено-цікаві і ждали.
Те підбадьорило отрока.
"Що ж їм заспівати? — мислив, а тим часом перебирав струии. — Хіба ту, що не давала спати, доки не вилилася мелосом і не стала піснею? Лячно чомусь, одначе ліпшої у мене, далебі, й немає".
Пограв спершу, удостовірюючись, як сприйме довкружвий люд його пісню на мелос, а вже потім подав і голос:
Земле, наша земле,
Буйним цвітом вбрана.
Чом ти для нас, земле,
Мов сердечна рана?
Кличем кревних кличеш,
Як безліття гряне,
Сонцем в небі сяєш,
Як на добро стане.
Як на добро стане,
Воздаєш медами,
Земле, наша земле,
Благодаті мамо!
Ти одна на світі,
Ти одна, як доля.
Щастя миле серцю,
Ще миліша воля!
Земле, наша земле,
Не плекай злу згубу,
Добрими ділами
Слався поміж люду.
Весели всіх зелом
Та втішай привіллям,
Будь щедротна, земле,
Засівайся збіжжям.
Збіжжям — не журбою
І не кістьми в полі.
Щастя миле серцю,
Ще миліша воля!
Примножай нам роди
Мужніми синами,
Земле, наша земле,
Благодаті мамо!
Ти одна на світі,
Ти одна, як доля.
Щастя миле серцю,
Ще миліша воля!
Старий гусляр слухав Світозарів спів із заплющеними очима. Отрок тоді лиш помітив те, як урвав спів, а зі співом і гру на гуслях. Помітив і збентежився, одначе ненадовго. Бо гусляр осміхнувся тієї ж миті й сказав:
— Он ти який! Чия ж се пісня? Серед поселян почув чи від когось із калік перехожих?
— Як вам сказати? Сама виколисалася.
— Сама? Тобі тобто належить? З твоїх уст пішла? Не став ждати тлумачень — без них, певно, збагнув, що і як, звівся, покректуючи, на ноги, взяв Світозара за руку.
— Ходімо. Ходім зі мною, молодче, покажу тебе навчителеві нашому, старійшині гуслярів Будимиру. Най почує тебе та побесідує а тобою.
Світозар не опирався, попросив лиш дозволу покласти гуслі в міх та й пішов слідом за проводирем своїм. Який же був подивований, коли угледів — старійшина гуслярів сліпий. Грав, як наблизились, на гуслях, наспівував недужим голосом, одначе незрячий був. Задер незвично високо голову й дивився у безвість невидющими очима.
Гусляр-проводир не спиняв його. Став неподалік і Світозарові повелів стати й ждати слушної нагоди. А Будимир співав та й співав, не так голосом чарував усіх, що були довкола, як мелосом, що видобувався зі струн. Здавалось, серця дістають, словами промовляють вони у нього.
— Старійшино, — влучив нагоду й схилився до нього Світозарів проводир. — Я до тебе з чолобитною.
— Якою, Чугайстре?
— Отрока-гусляра привів. Послухай, які пісні виколисали його мислі і який мелос у його піснях.
Старійшина повів у той бік, де стояв Світозар, незрячими очима, схоже, ніби справді бачив його й силився розгледіти.
— Підійди, отроче, — сказав по тому. — Підійди й схились до .мене, дай я огляну тебе та узнаю, який є.
Світозар підійшов і укляк перед ним на коліна. Будимир простяг сухі свої п'ястуки, обмацав вид його, голову і вже потім відшукав зап'ястя рук, довго і пильно дошукувався ліній на долонях.
— Звідки будеш, молодче? Світозар сказав.
— А чий будеш?
— Син княжий Світозар.
— Матір Миловидою звуть?
— Ано.
— Бував я у вас... Сідай, княжичу, сину доброї матері й славного в людях вітця. Сідай та заспівай нам те, що вродив дух твій молодечий.
Довкола них збирався та й збирався люд. Усе те бентежило Світозара, і він довше, ніж личило б, вмощувався та пробував струни. Коли ж зважився врешті й хотів було подати голос, звідтам, де стояла вежиця і звідки мали промовляти до віча, почувся клич:
— Увага і послух!
— Стривай, отроче, — простягнув старійшина висушену літами руку й спинив його. — Кличуть до послуху, зараз почнеться віче. Будь тут. Опісля послухаю тебе.
— На вічі мені тра бути коло брата, старійшино.
— Ото клопіт. Ну, а мені яко старійшині теж належить бути коло вежиці. Домовимось так. Розшукаєш мене, як стане по всьому. Не зволікай лиш, тільки завершиться віче, одразу й прийди. Ми з Чугайстром поблизу вежиці будемо.
Ті, що промовляли до віча з узвишшя, казали знане вже: потреба землі і люду збратаних земель скликала всіх до стольного города Волина задля важливого діла. Суть його: на одного з князів землі Троянової мають покласти сьогодні повинність бути відповідальним за супокій на обводах, а відтак за мир і злагоду з сусідами.
— Хто з нині сущих князів достойний бути таким? — запитав глашатай і звернувся до старійшин, що сиділи одесную першими. — Кажіть ви, русичі.
Покон повелівав: старійшини родів мають висловлювати думку більшості, висловлювати ж її належить найстаршому. Отож на вежицю вийшов не князь — високий літній старець.
— Поляни, росичі і втікичі, — сказав він, — визнають за доцільне покласти сю повинність на князя Тивері Волота.
І далі став висловлювати резони. Одне, князь Волот найстарший серед усіх князів, друге, з волі богів і обставин йому і його племені випало сидіти в землі, що споконвіку є торованою путтю для всіх, — тих, що правляться з мечем та сулицею із заходу сонця на схід, і тих, що пориваються зі сходу на захід або з полуденних країв у полуночні. Отож і складається так, що йому більше, ніж будь-кому, доводиться стояти на сторожі супокою в землі Трояновій, іменованій чужинцями землею Антів. Слід взяти на карб і те, що він он скільки літ достойно являв себе в сім чи не найсутужнішім для князів ділі. А коли так, то чому б саме йому не бути за се в одвіті?
Старійшини полян закивали, перемовляючись між собою, головами, їх підтримали уличі, древляни. Тиверці ж і дуліби не явили своєї згоди — відмовчувались.
— А що скажуть тиверці? — запитали з вежиці. І знову підвівся й вийшов до віча з речнипею не ейн княжий — старійшина.
— Князь Волот повелів нам ось що мовити вічу, коли про се йтиметься: він відмовляється від повинності чільного князя на користь князя росів Острозора, бо не почуває себе на силі брати таку повинність. Князь же росів є після нього найбільш умудрепий літами і досвідом, йому, як і князю Тивері, також постійно доводиться стояти на сторожі землі з боку степу.
Коли запитали дулібів, ті промовляли найдовше. Передусім погодилися з мислю киян: князь Волот, справді, докладав найбільше розуму і сили, аби берегти землю слов'янську від вторгнення чужинців як з боку степу, так і з-за Дунаю. Він більше, ніж будь-хто, умудрений досвідом сольських перетрактацій із чужинцями, як і досвідом походів ратних, йому і тільки йому належало б бути наступником князя Добрита. Та ба, літа й труди надломили його силу, чули ж бо, ще раз явив нам розум свій — відмовився від повинності, яку хочемо покласти на нього.
— Чи ж є резон у тому, щоб чільним князем на антах був князь Острозор?
Дулібський старійшина окинув усіх допитливим зором і вже потім заходився виголошувати супротивні сій мислі резони.
Передусім не можна забувати, що загроза землі Трояиовій зі сходу відпала: обри пішли за Дунай, а більше там немає кому погрожувати. Друге, вторгнення в землі збратаних племен найбільш ймовірне нині з-за Дунаю. Де Київ, а де Дунай. Чи можуть кияни знати, що діється на тотих обводах, а відтак і дбати про супокій на них? Трете, не можна не брати на карб, що найбільш надійним соузником антів у сутичках із Візантією є слов'яни-скла. вини. А до них найближче стоять дуліби. У дулібів і тільки в дулібів склалися з тими сусідами віддавна добрі стосунки. Та й від Дунаю дуліби не так далеко, як русичі, і сусіди узвичаїлись: коли є потреба вести з амтами перетрактації, треба правитись до дулібів. А, окрім того, на княжім столі в дулібів сидить нині достойний віри і до. віри князь — Келагаст, син славного в родах наших сла і, мужа думаючого Ідарича, брат передчасно загиблого Мезаміра і муж доньки Добритової Данаї. Чи сього не доста, аби удостовіритися: у привідці дулібів є всі резони бути чільним князем на Антах.
— Хто б мене, людоньки, похвалив так, як я себе зугарна похвалити, — почулося з натовпу, котрий, хай і не чДуже ще, все ж починав непокоїтися.
— Ано, чи то велика заслуга — бути сином славного мужа чи мужем славної в родах жони? Ви скажіть, де він явив себе яко князь, ваш Келагаст?
— У січах з обрами Келагаст був серед перших мужів. Саме на нього князь Добрит покладав найсутужніші повинності, саме його тисяча явила себе грозою супостатів.
— Се правда, — підтримав хтось збоку.