є, коли в його сторожі не перший уже такий, коли йому треба та й треба їх.
Правдиво кажучи, Чужкраєві й самому не вельми весело тут. То вже, як злютує сторожу та буде певний, що вона — надійна опора в придунайській вежі, поїде й привезе жону з дітьми, матиме клопіт про них, а з клопотом і привід не почувати себе самотнім. А поки що нічого іншого не лишається робити, як веліти всім, вільним від сторожової служби, довершувати недовершене в обнесеній стіною градниці чи ловити рибу в Дунаї, самому ж плуганитися після всіх повелінь до медуші й глушити смуток медом, що його не забуває постачати вогнищний.
— Що зволите, воєводо? — ластиться догідливий медочерпій.
— А в тебе є з чого вибирати?
— Аякже. Є мед, є й вино ромейське.
Чужкрай не поспішає виказувати подиву.
— І то — правда?
— Чи воєвода не впевнилися ще: коли кажу, то кажу тільки правду? Вогнищний надибав на стезю, що веде за Дунай, а вже там, за Дунаєм, знайшов таких, що міняють вино на хутро.
— Ті міняйли з ромейської фортеці?
— Ба ні, даки. До фортеці вогнищний не добувся ще.
— Ну, то наливай, посмакуємо задунайським.
Він справді аж надто вже уважний, п'є й дослухається, добирає смаку. А тим часом із вежі подають голос сторожові:
— До острога правляться кінні вої!
Воєвода чує, однак не хапається і не поспішає на голос. Тоді вже, як прийшли та доповіли, поцікавився:
— Звідки правляться?
— Зі сходу сонця.
— І скільки їх?
— Десятків зо два набереться.
— При броні?
— Ано. І щити, і мечі, і луки мають.
— Пильнуйте.
Як сидів, так і далі продовжував сидіти в медуші, смакував задунайське. Та йому не дали все-таки розсмакувати його, прибігли від воріт і сказали:
— Просяться, аби впустили до острога.
— Питали, хто такі?
— Воєвода Вепр із дружинниками.
— А що йому потрібно тут, тому Вепрові?
— Не відаємо.
— То підіть і довідайтесь. А вже як пересвідчитесь, що таки має діло до нас, впустіть.
Дозорці йдуть, а Чужкрай обертається тим часом до медочерпія:
— Чим же воно ліпше за наш мед, це задунайське?
— Ви не відчуваєте, чим? Достойний, смак же не той.
— Смак не той, однак щоб ліпший — не сказав би.
Вепра приймав за тим же столом. Не підвівся й не пішов назустріч, хоч знав його давно. Повелів медочерпію: "Налий нам свого хваленого", — й запросив колишнього содружинника до трапези.
— Сказали, маєш до мене діло?
Вепр як зайшов похмурий, так і лишався.
— Мав, Чужкраю. А чи маю зараз, і сам не відаю.
— Чом так?
— Бо приймаєш аж надто вже негостинно. Он скільки за воротами тримав, потім допитувався, не впустивши, хто такі і чого треба.
— А ти ж як думав? Стоїмо на порубіжжі, ромеї поруч.
— Ніби не видно, хто ми.
— Най звикають бути обачними і пильними. Дружина в мене сяка-така, маю навчати та й навчати. Тож не гнівайся, бери, випий з дороги.
Вепр доглядається, чого наливають йому в братницю, однак не поспішає прикладатися до неї.
— Розмова наша не для всіх, — сказав притишено, — тож і небажано, аби була при всіх.
— Най буде й так. Повернемося до неї потім, а зараз пригощайся. Пригощайся й розповідай, де бував, що видав, як живеш у своїм Холмі й поза Холмом?
— Чому поза Холмом?
— Бо маєш ще одну займанщину — Веселий Діл.
— Коли по щирості, тим і живу, що розриваюся між одною й другою. Холм забирає від мене літа, забирає силу, а потрібного хосену з того не бачу.
— Хіба? Всі кажуть: справжній город спорудив, з Черном скоро зрівняється. А крім города, й морське пристанище маєш. Ромеї нібито навідуються вже, приїздять за товарами, привозять свої.
— Не набув ще мій Холм тої слави, щоб до нього навідувались ромеї. Окрім даків та ромейських слов'ян, нікого не буває.
— То набуде ще, не все одразу.
Вепр надпив із братниці, помислив і вже потім сказав:
— Не вельми вірю, воєводо, що набуде. Затим і приїхав, аби помізкувати разом. Може, підемо вже? — понизив голос.
— Коли так наполягаєш, то й ходімо.
Самого цікавило вже, що хоче повідати воєвода-сусіда. Видимо, недаремно ж притишував голос та сокорив стиха:
розмова не для всіх. Той і поведе туди, де не всі можуть чути.
— Чи не до змови хочеш залучити мене? — пильно приглянувся до Вепра, коли усамітнилися.
Гість помітно сторопів, хоча й старався не виказати своєї бентеги.
— Такого наміру не маю, одначе зізнаюся тобі: приїхав не з веселою бесідкою. Сумніви роздирають останнім часом, а поділитися ними немає з ким.
— Ти і сумніви? Досі вони, здається, не відвідували тебе.
— Тепер відвідали. Певно ж, не забув, що казав князь на раді старійшин і мужів.
— На безпам'ятство не скаржусь, хоча й не втямлю, чим бентежать тебе його казання.
— А тим, що то неправдиві були казання. Нас обмануто!
— Кого це — нас?
— Передусім тебе, мене, Всевлада.
Чужкрай виважив свого гостя лінькуватим і від того не так пильним, як важким поглядом.
— Я не почуваю себе обманутим.
— Бо не дійшла черга. Дійде — тоді помітиш. Де ті обри, що ними погрожував Волот? Тямиш тепер, чому він погрожував ними, нащо вигадав нашестя обрів?
— Вигадав?
— А так. Захотів поставити у наших волостях сотні свої, прибрати те, що обжили та спорудили ми, до своїх рук, і вигадав. Обри всього лиш кочували біля Меотіди. Вони і в помислах не мали йти через наші землі.
— Звідки тобі знати, що не мали такого в помислах?
— Кажу ж, стали та й пасуть коней.
— А коли їм зашкодило щось іти далі?
— Що могло зашкодити? Гадаєш, злякалися наших приготувань?
— Дуже можливо, що й злякалися. Якщо вони могли домовитися з лангобардами про спільну виправу супроти гепідів, то чому можуть не знати, перебуваючи серед тих же лангобардів, що анти посилали сольство до Візантії, що між тими і другими є домовленість: об'єднати раті й заслонити обрам путь за Дністер і Дунай?
Вепр не знав, що сказати на те, і злився. А злоба не додавала йому розуму.
— Бачу, і ти не хочеш зрозуміти мене. — Вийшов з-за столу й рушив було до дверей, та одразу ж повернувся: — Тобі, як і всім, байдуже, що труд мій, плід багатолітньої потуги стає здобутком Волота, цього підступного пса і вбивці!
Він лютував уже й бігав по кліті, лютуючи, а Чужкрая ніби й не стосувалося все те, попивав вино, закушував і лише іноді виважував гостя лінькувато-супокійним поглядом.
— У мене. Вепре, немає жодної причини бути тобі недругом. Одначе й князеві я не збираюся ставати поперек путі. Він в одвіті за блага землі і люду тиверського, най робить так, як того вимагають потреби землі.
— А що скажеш, — спинявся Вепр і круто обертався до Чужкрая, — що скажеш, коли посяде і твій острог, як посів мій Холм? Чи згадаєш тоді про потреби землі? У кого шукатимеш захисту, коли посяде? Маємо бути єдиними, Чужкраю. Чув, єдиними, коли хочемо бути володарями і силою в своїй землі.
— Сила землі в єдності, Вепре, а не в розбраті. Ти ж сієш розбрат, і тому не кажи, що дбаєш про силу.
Непохитність цього пияка і ненажери діймала волостелина Холма до живого. Бачив, не зломить його, і тому нічого іншого не вигадав, знову сів за стіл.
— Чи я перший почав той засів? — казав сумовито. — Чи я не стояв під стягами князя Волота, не дбав про єдність?
— Колись — так, а зараз — ні. Тому й князь був колись тобі побратимом, нині ж має остерігатися тебе й діяти так, як велять діяти потреби землі. Збагни це, воєводо, і повертай коней у город свій придунайський. Князь, сподіваюсь, не гонить тебе з нього.
Вепр дивиться на нього скоса і мовчить.
— Це і вся твоя рада?
— Уся, волостелине.
— Шкода. Не сподівався чути таке від тебе.
— Гадав, як я Чужкрай, то мене легко підбити на змову? Помилився, Вепре. Я насамперед витязь, а для витязя честь над усе.
Аж тепер упевнився і остаточно: те, з чим правився до Чужкрая, луснуло і луснуло безнадійно. Тож нічого іншого не лишається тепер: якось мусить вигородити себе. Ось тільки як? Прикинутися й запевнити, що переконали його, Чужкраєві, докази. Ба, даремні, мабуть, потуги. Чужкрай не такий простак, аби повірити в щирість скороспілого каяття.
І те, і друге поривався сказати — дарма, усе видавалося дрібним і нікчемним. Зрештою пригадав причину розбрату з Волотом і заходився скаржитися вголос на свої давні й невтихаючі болі. Он скільки літ минуло, як не стало сина, а він не може забути тієї до крику болісної пагуби, як не забуває й князевої нерішучості в тій пагубі. Через те й підозрілий до кожного його заходу, може, саме тому й видаються вони зловорожими. Он до чого дійшло: не вірить навіть його видимо добрим намірам. Чи то ж годен був подумати хтось, що таке станеться між ними?
Журився та й журився своїм безліттям, аж поки журба та не викресала іскру живого вогню й не збудила буєсть чоловічу: вдарив лихом об землю та й повелів отрокам принести жбан із медом, а за одним заходом і все, що треба до меду.
— Пиймо, Чужкраю, — запросив господаря. — Най тонуть вони, і журба наша, і недоля, в цім хмільнім напої. Більше нічим їх, клятих, не здолаєш. Присяйбіг, нічим!
Пили день, пили й другий, а настав час їхати від Чужкрая, ще раз упевнився: цей ведмідькуватий волостелин і княжий стражник на обводах не пропив розуму, пам’ятає, що говорилося між ними, і чому говорилося. Через те, від'їжджаючи, визнав за доцільне сказати воєводі Великої Луки:
— Погомонів з тобою — і ніби легше стало. Ано, іншим вертаю домів. Старію, певно, коли сам не можу вже упоратися з собою.
— Пригаси злобу — і повернеш молодість, — сказав на те Чужкрай.
Похитав, зголошуючись, головою та й спрямував коня до воріт, а з воріт — у зворотну путь, до Холмогорода.
"Най бачить Чужкрай і вірує, — думав собі, — що я порозумнішав. Од'їду кілька поприщ та й поверну коней до Всевлада. До гузна всі оті його благочестивії глаголи. Маю довершити задумане — і край".
Скільки верстав її, свою невеселу зворотну путь, стільки й думав: чому Чужкрай не пристав на його клич? Так вірує в князеву непорочність чи такий вдячний йому за подаровану волость? А чом би й ні? Еге, чом би не був вдячний? Окрім коня, броні та влади над сотнею дружинників нічого, вважай, не мав. Тепер має волость, є княжим стражем на обводах і в подарованій волості. Усе те здобув дякуючи князеві. А коли так, чи є потреба правитися ще й до Всевлада, розкривати себе ще й перед Всевладом? Якщо вже Чужкрай почувається вдячним князеві і не йде супроти князя, то Всевлад тим паче не піде. Він сиди