Його всі хлопці боялися. Але в нього був найкращий у селі фотоапарат "Київ" — з телескопічною лінзою і з такою чутливістю, що сам Фарадейович, наш сільський Едісон, казав, ніби тим апаратом можна знімати навіть під землею. Бардадим захоплювався фотографією, його знімки часто друкували в нашій районній газеті. Фотоапаратом своїм він дуже пишався і, звичайно, міг за нього повисмикувати руки й ноги зовсім просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тільки Бардадимовим апаратом. А щодо ризику... Що ж... це навіть добре. Вже сама крадіжка апарата в Бардадима було діло неабияке, варте уваги широкої громадськості. А мені ж треба, треба довести тому іскаріотському Павлуші, кого він, Юда, проміняв на ту лелеку обскубану. Щоб він плакав, отакими слізьми плакав у подушку, карався, страждав і каявся. А я в його бік і не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзів. Хай плаче! І задля цього можна й ризикнути.
— Але, мабуть, уже на тому тижні доведеться, — з надією сказав Антончик. — Бо сьогодні ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо і вкрасти, і все інше. Га?
— Сьогодні, — твердо сказав я. — От просто зараз і підемо.
— Та чого так поспішати? Це ж така операція. Треба все обдумати, розрахувати.
— Що там розраховувати? Піти вкрасти, і все. Гайда!
Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончикові навіть на шухері стояти не довелося.
Бардадимове вікно було відчинене, на стіні біля вікна висів апарат, і в хаті й біля хати нікого не було. Простягай руку й бери. Я так і зробив. І ми з Антончиком городами дременули до річки.
— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик. — Ніхто б з хлопців не наважився, а ми... Та що хлопці, ніхто б у всьому селі. Ніхто б узагалі в світі... А ми... В Бардадима! Скажи!.. Правда? От!..
Антончика розпирало від гордості.
І тут біля річки ми несподівано побачили Павлушу.
Він сидів на березі, тримав на коліні довгасту дик-точку і щось мазюкав на ній пензлем.
Угледівши його, Антончик зиркнув на мене і вищирився:
— Га! Художник!
Він знав, що ми посварилися, і хотів зробити мені приємне — старався з усіх сил: кричав, кривлявся і пританцьовував. Антончик сам дружив раніше з Павлушею, але після того, як він кинув Павлушу у скрутний час на баштані, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. І тепер Антончик мстиво глузував з Павлуші. Це було негарно, неблагородно, і не варто було б підтримувати його. Але я підтримав. І теж злорадно зареготав. Я, може, й не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка від посилки. На зворотному її боці чорним олівцем була написана адреса:
Село Васюківка, вул. Гагаріна, 7, Гребенюк С. І.
У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччиній дикточці малюєш! На сімейній, сказати б, дикточці. Від посилки, — яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спідницю носитимеш! Так на ж тобі:
— Га-га-га-га-га!
Він подивився на мене довгим сумним поглядом, і стільки в тому погляді було докору й гіркоти, що мені аж...
І нічого мені не аж! Можеш собі дивитися скільки влізе! І можеш собі малювати на Гребенюччиних дик-точках скільки хочеш. І можеш взагалі... Але скоро ти узнаєш...
Я міцніше притиснув під сорочкою Бардадимів "Київ". Скоро...
— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми...
— Цить! — роздратовано перебив я його. — Ходімо швидше.
— Так-так, приготуватися ж треба... Така операція! — багатозначно, змовницьки підморгнув Антончик — ї не мені, а Павлуші. От тріпло! А втім, хай посвербить Юді. Він же цікавий страх, я його знаю.
З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навіть не подивившись на його дикточку, хоч мені дуже кортіло глянути, що він там намазюкав. Проте на якусь митю-лечку я таки кинув косяка і встиг помітити, що він малював кущ і трошечки води біля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми в річку стрибали. Хоч історична верба. Я на ній рекорда поставив — з самісінького вершечка у воду стрибонув. Ніхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ... Хоча... Може, під тим кущем Гребенючка колись сиділа. Дульцинея! Ну й гори ти разом з нею!
Я був збуджений, і в моєму серці ще не було страху перед тим, що буде мені за крадіжку. Цей страх з'явився лише тоді, коли, забравшись у кущі, ми з Антончи-ком почали розглядати апарат. То таки була машина ого-го! Я хоч і мало тямив у фотоапараті, збагнув це з першого погляду. Антончик розумівся на апаратах більше за мене. В нього була учнівська "Смєна", він робив нею паршивенькі знімки і вважав себе великим спеціалістом. Він забрав у мене апарат, почав крутити його на всі боки і, наче мене й не було тут, захоплено бубонів сам собі під ніс:
— Кльовий апарат... Автоматична експозиція... Оптика. .. Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!
Він раз у раз прикладав апарат до ока і наводив його то на мене, то крізь кущ кудись удалину. І весь час захоплено ахав.
Мені стало гидко. Я крав, ризикував, мені, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а він тут ахає, розпоряджається і ще й привид знімати, може, збирається. І виходить, що він герой, а я десь ізбоку. Нащо воно мені тоді все треба!
Ні!
— Оддай сюди! Знімати буду я! Ти мені все покажеш, як треба робить, а зніматиму я. Давай!
Антончик неохоче простяг мені апарат.
— На! Тільки так зразу ти не навчишся, це треба місяців кілька...
— Може, кілька років? — уїдливо спитав я. — Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тільки наводь і клацай.
— Та треба ж знати, як будувати кадр, як вибирати освітлення і ще багато чого.
— Ага... будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрі був привид.,. І взагалі— не дратуй мене, бо...
Антончик одразу присмирнів і почав показувати мені, де що крутити, натискати і як наводити. Я досить швидко це засвоїв. І для практики зняв пейзаж річки, Антончика, корову на березі і великим планом свою брудну порепану ногу. Більше знімати не став, бо лишилося всього десять кадрів. Проте цього мало вистачити, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.
До ночі апарат я заховав у сіні на горищі. ї ми з Антончиком пішли на кладовище в розвідку. Треба було вибрати зручне місце для спостереження і визначити шляхи підходу, щоб уникнути різних непередбачених перешкод і прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночі на кладовищі лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнісінька кицька— чортом (як засвітить очима), а коли не знати дороги і вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволіти можна, думаючи, що в могилу падаєш. Отже, розвідка в таких випадках абсолютно необхідна.
Кладовище наше край села. З вулиці відгороджене воно високим щільним парканом, посеред якого стоять важезні дубові ворота, завжди замкнені на великий висячий замок ("Щоб покійники не порозбігалися", — жартує дід Салимон). Але якби покійники справді хотіли розбігтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тільки з боку вулиці, з усіх інших боків загорожі не було. Одчинялися ворота дуже рідко — лише як когось ховали. І тоді, відчинені, вони виглядали незвично урочисто і значуще — то були ворота, що відділяли цей світ від того, живий, рухливий, галасливий світ від світу мертвого, нерухомого, мовчазного...
Атак, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсім не цвинтарний вигляд. Може, тому що на них висіла поштова скринька. Хто й коли її повісив, я не знаю.
Але висіла вона давно. І повісили її, мабуть, тому, що більше тут повісити було ніде — на всю довжелезну вулицю кругом самі низенькі тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кілометри звідси.
З приводу цієї поштової скриньки дід Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той світ. "І дійде! Швидше, ніж до Жмеринки".
І ще ті ворота мали нецвинтарний вигляд, може, й тому що за ними, трохи праворуч, ближче до хати діда Салимона (обійстя діда межувало з кладовищем), росла величезна сосна, і десь на середині її голого стовбура, там, де він викривлявся і від нього відходили вбік два сучки, було лелече гніздо, змощене, звичайно, не без дідової допомоги. З приводу цього гнізда дід Салимон жартував також.
"Це, — казав він, — не просто лелеки. У них змагання з безносою. Вона, бач, людей косою підтинає, а вони все нових немовлят підкидають. І людство весь час зростає. Уже під три мільярди підбилося. А в двохтисячному році буде шість. Смерть відступає, життя перемагає".
І як усе-таки дід Салимон міг безперестанку жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Неприємне це, однак, сусідство. Та ще той страшний Гор-бушин склеп майже біля самісінького дідового порога. Останні дві дідові вишні гілками своїми торкалися стін каплиці.
Звичайно, найзручніше дістатися до Горбушиної могили через город і садок діда Салимона. Не йти ж від поля через усе кладовище.
Дома в діда саме нікого не було. Дід на баштані, а баба на річку пішла, на пляж (до них племінник з дітьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокійно продумати і простежити маршрут на місцевості. Отже, так: з вулиці заходимо не до діда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручніше, бо в діда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), далі Карафольчиним городом у дідову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрібню — і повз вулики в садок (от тільки б вулика не перекинути, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущі смородини, і все. Звідси Горбушина каплиця — як на долоні. І головне — ми навіть не на кладовищі, а в садку, біля людей. У хаті не лише дід з бабою, агостей повно: племінник з дружиною і двоє дрібних діточок. Отже, нічого страшного. Не зрівняти, як ми з Павлушею діда Салимонового роди-ча-запорожця ходили розкопувати або в Києві у Лавру. Я повеселішав.
— Буде порядок! Ходімо, Антончику! Треба трохи подрімати, щоб до ночі не зморило.
Ми полізли на вулицю. І тут зустріли Карафольку, який ішов додому. Він тримався рукою за лоба, і обличчя в нього було таке, наче тільки-но проковтнув кислицю.
— Ой хлопці, — скрикнув він, — там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його "Київ" потяг.