Є ж долі! Батька навіть не пам'ятає, мати весь вік хорувала на істерію, потім — шість літ! — лежала розбита паралічем, німа... І все це на одну голову, на одні звичайні жіночі руки.
Лесі виділили окрему кімнату на другому поверсі. Перед вікнами ні будов, ні вулиць — город, а за ним море. Весь день заглядає до неї голубими очима, шумить, мов дитина, грається галькою. Широке, далеке...
Ці яхти на морі — наче метелики. А баркаси з ритмі-ліми помахами весел подібні до жучків, що повзуть у безмежному килиму. Часом, коли тиша, важко буває Дідрізнити море від неба, вони ніби переливаються одне в одне. Найліпше милуватися ним уранці, з балкона. Коли з-за Апеннін, що ледь-ледь мріють на сході, витикається сонце і стеле на воді багряні тіні; коли з порту і з бухточок виходять ескадри човнів і човників і поволі тонуть у легкім тумані; коли місто оживає цокотінням підків, стукотом дерев'яних підошов, протяжними голосами носіїв і, звичайно ж, неодмінним плачем віслюків. Тоді і люди, і вода, і небо трудяться. Навіть рослини, квіти поспішають напитися вологи, щоб потім, вдень, не всохнути від палючого сонця.
А воно розчервонілим колом котиться все вище й вище, нагріває безформні скелі, сріблисті піски, на які незабаром виповзуть сотні людей, нарешті висне посеред неба одвічним факелом земного буття. Од його жару спалахує повітря і гоготить. Завмирають голоси, порожніють вулиці, лише на пляжах чуються сплески води, ліниві а чи слабі голоси. Проте невдовзі і там затихає.
Так, їй не дозволено більше нічого. Тільки сидіти, ходити, милуватись. Писати — крий боже! Навіть читання обмежено. Це вже, звичайно, занадто. Тут ніякі авторитети не стануть їй на заваді. Бути в такій славетній, такій багатій великими умами країні і не торкнутися того багатства? Слухати таку мелодійну, таку прекрасну мову, мову, котрою кликали до бою безстрашні Гарібальді і Мадзіні, котрою співали Дайте, Леопарді, Ада Негрі, і мовчати? Тоді навіщо ж дбати про здоров'я? Аби лиш скніти?
Одразу по приїзді Лариса Петрівна списалася з бібліотеками Мілана та Генуї, і за кілька тижнів звідти на її адресу почала надходити література. Однак усього бібліотеки не надсилали, книги часто запізнювались.
Випадок звів її з Альбіною Візі — відомою і досить впливовою місцевою поеткою. Візі навіть запропонувала Лесі перебратися до неї яйити, але, довідавшись, що там постійно збирається мистецька публіка, гостя вирішила за краще лишитися хай у гіршій, зате спокійнішій оселі. Дружби, однак, не цуралася. В Альбіни чудова бібліотека, там завжди довідаєшся про новини літературного світу, зустрінешся з цікавими людьми. Якось завітавши до Візі, Лариса Петрівна застала там двох незнайомих — чоловіка й жінку. Він хворобливий, знервований, вона — тиха, спокійна, з печаттю смутку на блідому лиці. Очі променисті, з зеленуватим відтінком, погляд відвертий, уважний, лагідний. Красиві невеликі уста різко окреслені. Вони злегка стиснуті, мовби ця людина терпить якийсь постійний біль. Над високим чолом хвильками підіймається і спадає назад гарне русяве волосся.
Коли Леся зайшла до двору, Альбіна показувала гостям свої квітники і садок. Був полудень. Земля дихала спекою, але тут, у затінку дерев, стояла ніжна прохолода.
Візі познайомила їх.
От так несподіванка! Перед нею, виявляється, Войничі. Той самий Войнич, що листується з Павликом, і та Лілія, чи Етель, яка після своїх відвідин Львова залишила і в Михайла Івановича, і у Франка найкращі спогади.
Виходить, вони заочно знайомі давно, адже Павлик розповідав Етель-Ліліан про Лесю, а Лесі — про Войнич...
Проте будь-яких ознак цього "знайомства" Войнич не подавала. Ім'я Лариси Косач нічого особливого їй не говорило. Лесі ж, якій добре затямилось Павликове захоплення англійкою, було незручно одразу виявляти цю свою обізнаність.
Михайло Войнич здавався цікавішим. Балакучий, інколи навіть занадто, він засипав співбесідницю запитаннями про події в Росії та Малоросії, а довідавшись, що вона родом з Волині, бувала в його рідній Варшаві, та ще й розмовляє по-польськи, зрадів, як тільки може радіти людина, далеко на чужині зустрівшись із краянином.
— Як ви їхали?.. Через Львів? — допевнявся. — У Львові мешкає наш добрий друг Михайло Павлик.
— Не тільки ваш, — осміхнулася Леся.
— Ви теж з ним знайомі?
— Навіть добре.
— Лілі, — звернувся Войнич до дружини, що саме захопилася якоюсь квіткою, — панна Лариса близька товаришка Павлика.
Етель з цікавістю глянула на Лесю.
— Як давно ви бачили Михайла Івановича? — запитала.
— Зо два місяці тому.
— Лілі так інтересується, бо сама зустрічалася з ним, — додав Войнич. — Павлик просто зачарував її. Правда, це було давно...
— Взимку дев'яносто п'ятого, — підказала Лариса Петрівна.
— О, ви навіть це знаєте? — приємно здивувалась Етель.
— Так, Михайло Іванович розповідав. Я була тоді в Софії...
— Заждіть, заждіть, — перебила її Етель. — Чи не вас часом згадував Павлик... рекомендував мені? — Вона замислилась. — Говорив він тоді про українку. От уже не пам'ятаю, чи то було прізвище тієї особи, чи просто так... але, пригадую, ішлося про якусь родичку Драгоманова.
Леся осміхнулася знов.
— За всіма ознаками — йшлося про мене: я і Українка — це мій псевдонім, і родичка, власне, племінниця Михайла Драгоманова.
— Я дуже рада нашій зустрічі, — Етель щиро потиснула Лесі руку. — Альбіно, ви навіть не уявляєте, кого маєте в себе за гостю, — звернулася до Бізі.
— Я давно захоплена панною Лесею, — відізвалася та, — навіть пропонувала їй одну з кімнат свого дому, та що ж?.. Проте я не злопам'ятна і пропоную в честь такої зустрічі випити по склянці вина. Для добрих людей у мене завжди знайдеться пляшка холодного шампанського.
Хазяйка провела гостей в тінисту, обвиту виноградом веранду, попросила принести вина.
Розмова пожвавішала. Етель з приємністю згадувала подробиці своєї поїздки до Львова, тамтешні знайомства.
— Михайло Іванович, певне, розповідав про першу нашу зустріч? — звернулась до Лесі. — Комедія! Приїхала я до Львова змучена, втомлена. На вокзалі холод, скрізь повно снігу. І жодного візника. Довелося йти пішки. Адреса в мене була. Правда, довго блукати не довелося — Михайло Іванович жив недалеко. Знайшла будинок, квартиру — аж зраділа: зараз, думаю, нагріюся, відпочину.
Дзвоню. Двері відчинили одразу, ніби за ними хто на мене чекав. Високий, з блідим чолом і допитливими очима (Павлик! — зраділа я, пригадавши, як змальовував його Степняк) чоловік став переді мною. Не встигла я і рота розкрити, як він мало не одіпхнув мене від дверей, почав кричати, лаятись... "Геть! Геть! Ніяких парижан я не знаю... не хочу знати. Забирайтеся!" Я подаю йому листа, а він в люті навіть не бачить-Оговталась я, і зло мене взяло: чого, думаю, він кричить? — і теж з серцем: ніяка, мовляв, я не парижанка, перше хоч розпитатися треба, а тоді вже виганяти людину... Очевидно, тон мій трохи його остудив, — узяв листа. Прочитав, глянув на мене, на підпис — Степняків підпис Михайло Іванович знав добре — і обм'як. "Так ви з Лондона? — перепитав. — А чому... чому на вас сіре вбрання?" —"А яке це, — кажу, — має значення. Ви ненавидите сірий колір?" Бачу, мій грізний незнайомець починає всміхатися. Ще по хвилині — широко розчинив двері, взяв мого чемодана, запросив до кімнати. І раптом став невпізнанним, справді добрим, лагідним, таким, як про нього розказували.
— Чому ж він так спершу повівся? — запитала Бізі.
— Всьому вина — сірий колір мого пальта. Друзі попередили Михайла Івановича, що до нього має з'явитися жінка-провокатор з Парижа, одягнена в сіре. Він і прийняв мене за неї... Довго ми потім згадували ту зустріч. Розказала Франкові — той мало не вмер зо сміху.
— Зате подружилися вони після того! — додав Михайло Войнич. — Я мало знаю людей, яких Лілі так швидко могла полюбити. От і скажіть після цього, що потрібні роки, аби по-справжньому потоваришувати.
— Це стосується особливих людей, — мовила Етель. — А Павлика, Франка я вважаю саме такими. Коли познайомилася з матір'ю та сестрою Михайла Івановича, ще більше зрозуміла, що це виняткові люди.
— Я не раз дивувалася його вмінню ставитись до інших, — зауважила Леся. — Це, певне, якийсь природжений талант.
— Павлик як ніхто допоміг нашому ділу. Будете бачитись — щиро привітайте Михайла Івановича, — попросив Войнич. — І передайте велике спасибі. Ми дуже шкодуємо, що він ні разу не скористався нашим запрошенням приїхати до Лондона.
— Вічна занятість, — пояснила Лариса Петрівна. — Я навіть не пригадую, щоб він коли-небудь виїздив тільки помандрувати.
Войнич, видно, стомився. Він попрощався і пішов відпочивати.
— Михайло до того перевів свої нерви, що навіть незначне розумове зусилля чи хвилювання виводить його з рівноваги, — пояснила Етель-Ліліан.
Вони все ще сиділи на веранді. З дальшої розмови Леся довідалася, що Войничі повертаються з Франції, з Провансу, де найкращий для лікування Михайла клімат, по дорозі заїздили в Ніццу подивитися на могилу Герцена, а тепер Етель хоче заглянути в Пізу, Флоренцію, ще раз походити дорогами, якими ходив Артур, її залізний Ріварес.
— Це зовсім близько, — пояснила Альбіна. — Піза на протилежнім березі затоки.
— Хвилює мене цей образ, не дає спокою навіть тепер, — промовила Етель. — Смерть Овода я пережила як смерть рідного сина. Дорогий він мені і своєю ранньою мрійністю, а ще більше своєю безстрашністю.
— В Росії роман викликав сенсацію, — сказала Леся.
— Спасибі Степнякові — він перший переклав "Овода". Та й російського духу в нім чимало. Я далеко не схильна розцінювати художні образи як більш чи менш вдалі копії прототипів, а все ж, пишучи книгу, мала перед очима і Гарібальді, і Желябова, і Кропоткіна, про якого так багато розповідала мені Шарлотта Уїлсон, його найближча помічниця, і, звичайно ж, Степняка. Який це, Ларисо Петрівно, колосі Яка непоправна втрата для Росії — його передчасна смерть. — Альбіна підлила їй вина, і Етель надпила трохи. — Я саме лежала хвора — після інфлюенци і після "Овода". Почувала себе зовсім виснаженою. Одного дня вбігає Михайло: "Сергій загинув! Він потрапив під поїзд!.." Така несподівана смерть... Убила його в найкращі роки. А жартував: сто п'ятдесят років житиму, Лілі!..