Одразу було видно, що господар кохається в садівництві. Він шанобливо запросив мене на веранду.
— Добрі люди, Григорію Івановичу, сказали мені, що ви довгенько приятелювали з Яворницьким,— почав я.— Розкажіть, будь ласка, мені про нього. Обличчя господаря тепло усміхнулося.
— Треба, мабуть, покликати й дружину, Ганну Миколаївну,— сказав Григорій Іванович.— Вона теж добре знала Дмитра Івановича.
І ось за столом нас троє. До лагідного щебетання пташок у садку долучається співучий голос Григорія Івановича.
— Я добре знаю цю милу, задушевну людину. З Дмитром Івановичем я познайомився через рідну сестру Лесі Українки — Ольгу Петрівну Кривенюк. Десь ще до революції я завідував у селі Лоцманській Кам'янці гідрометеорологічною станцією. Зі мною скоїлося нещастя — випадково відчикрижив бритвою півпальця. Мені допомогла лікарка Ольга Петрівна Кривенюк. Перев'язуючи поранений палець, вона з якоїсь нагоди згадала добрим словом Яворницького. Дмитро Іванович допоміг їй улаштуватися тут лікарем, а її чоловікові — службовцем у Держбанку.
З приводу цього Пчілка писала до Яворницького:
"Вельмишановний Дмитре Івановичу! Вітаю вас з Великим Днем, бажаю весело святкувати. А я тут зосталась сама як палець... Не поїхала нікуди, щоб не було знов перерви у виході з "Рудним краєм"... Оце все жду, чим скінчиться справа з затвердженням моєї дочки в с. Кам'янці. Чи не пособили б ви там словом де слід? З прихильністю О. Пчілка 8/IV 1911 р."
Якось Мусієнко зайшов до музею, щоб познайомитися з Яворницьким. Він передав щире привітання від імені Ольги Петрівни, й відтоді вони й заприятелювали.
Вдома у Дмитра Івановича була величезна бібліотека. Там зберігалося понад чотири тисячі рідкісних книжок. Господар частував ними своїх близьких і знайомих, але не спускав з своїх очей жодної книжки.
Якось до нього звернувся Мусієнко:
— Дайте мені, Дмитре Івановичу, що-небудь почитати.
— Я, чоловіче, все можу вам віддати, але книжки — ні. Хочете — беріть, сідайте в моїх кімнатах і читайте скільки завгодно, а додому — не дам. Чому? Сам такий — як побачу рідкісну книжку, візьму її до рук, то вона вже в мене і залишиться...
— Я вам дам будь-який завдаток, тільки дозвольте взяти додому.
— Ні, голубе, хоч тисячу карбованців давайте, не візьму: загине книжка — ні за які гроші її не купиш. Читайте тут. А коли хочете, приходьте в музей, сідайте і працюйте скільки духу стане, а виносити я нікому не дозволяю.
З цього дня Григорій Іванович часто заходив до музею, брав по кілька книжок, сідав за стіл і з олівцем у руках студіював потрібну йому літературу.
Частенько Дмитро Іванович давав Мусієнкові доручення: їздити в далекі місця по рідкісні експонати та брати участь в експедиціях тощо.
Сумлінна й самовіддана праця Мусієнка подобалась Яворницькому, і він усією душею полюбив цю просту й щиру людину.
— Хочеться мені вам, Григорію Івановичу, щось подарувати, та й думаю собі — що ж вам саме дати? Ага, може, палицю? Ану лишень, підійдіть сюди ближче.
Мусієнко підійшов і глянув на колекцію різних палиць. їх було з добрий десяток.
— Вибирайте собі яку завгодно.
— Е-е-е, ні. Як же я сам буду вибирати! Якось незручно. Краще ви самі виберіть і подаруйте, якщо ваша ласка.
Дмитро Іванович витяг одну, другу, третю, оглянув їх з усіх боків, прицмокнув язиком, щось пригадував і клав назад. Нарешті витяг четверту, гладеньку чорну палицю.
— Беріть оцю. Знаєте, де я дістав її? В Гелуані, як їздив у гості до Лесі Українки. Ця палиця виготовлена з найкоштовнішого чорного дерева. Ось візьміть у руки, вона наче свинцем налита.
Григорій Іванович зберігав цей подарунок як пам'ять про геніальну поетесу і її щирого прихильника та друга Дмитра Івановича.
Восени 1920 року Дмитро Іванович викликав Мусієнка додому і сказав йому:
— З Лоцманської Кам'янки Ольга Петрівна переїздить з своїм чоловіком до Києва. Дуже прошу вас, Григорію Івайовичу, все їхнє майно складіть на дуба і разом з ними перевезіть до пристані. А вже відтіля вони пароплавом попливуть до Києва.
На пристань Дмитро Іванович прибув задовго до відходу пароплава. Він тепло й щиро гомонів з Кривенюками, прохав передати земний уклін матері — Олені Пчілці.
Пароплав уже відчалив, узяв курс на Київ, а Дмитро Іванович все ще стояв на березі й махав солом'яним брилем своїм добрим приятелям, які посилали йому з палуби прощальний привіт.
ОТ ТОБІ Й ДІД!
Хоч понеділок і вихідний день у музеї, але Дмитро Іванович завжди приходив, щоб глянути хазяйським оком, чи все там гаразд.
Оглянувши цього разу музей, він чорним ходом вийшов на двір і присів на стільці біля ганку. Скромно одягнений, з ціпком у руках, сивовусий і в шапці, він був схожий на сторожа. Поруч нього сидів студент (тепер науковець) П. Г. Винниченко, який і розповів мені цю бувальщину.
Щойно випав перший весняний дощик, засяяло радісне сонечко. Дмитро Іванович сидів замріяно, ніби вслухався, як розпукуються бруньки на кленах, а біля нього, скрутившись у клубочок, лежав пес Жучок. Скрипнула хвіртка. У двір музею ввійшло дві літні жінки; вони оглянули кам'яні баби, статую Катерини II, а потім підійшли до Яворницького й привіталися. Присіди біля нього й бідкаються:
— От не пощастило! За скільки років приїхали в музей, а він, як на те, вихідний.
— А звідки ж ви приїхали? — поцікавився Дмитро Іванович.
— З Нікополя.
— Ну що ж, у нас і тут, надворі, музей: бачите, он скільки кам'яних баб!
— Це вже ми бачили. Нам дуже хотілося всередину пройти. Може, ви, дідусю, якось тишком-нишком провели б нас? Ми вам віддячимо.
Дмитро Іванович усміхнувся в довгі вуса, а потім швидко ввійшов у роль діда-сторожа й сказав:
— Воно трохи й незручно. Як наскочить начальство, так влетить мені, перепаде й вам.
— А ви не бійтеся начальства: у вихідний день воно сидить дома. Чого б то воно сюди зараз прийшло!
В цей час одна з них дістала гаманця, пошукала в ньому й витягла монету.
— Візьміть, дідусю.
— Що це?
— Тридцять копійок вам на чай, візьміть. Дмитро Іванович, приховуючи усмішку, сказав:
— Та я ще ж нічого для вас не зробив, а ви вже й на чай. Це вже там пізніше... Ну, ходімо зі мною, поведу вже вас у музей.
Гості зраділи й охоче пішли слідом за "дідом".
— Ви, прошу вас, скиньте з себе пальто й калоші. Ось тут залиште.
І показав у передпокої вішалку й місце на калоші. Жінки повісили свої ватянки на вішалку, а калоші недбало кинули серед кімнати. Яворницький мовчки нахилився, взяв калоші й охайно поставив їх у куток. Хоч жінки це помітили, але промовчали. Простота й шанобливість Дмитра Івановича не викликали будь-якої підозри. Вони так-таки й сприйняли його за діда-сторожа. Жінки причепурилися біля люстерка, а Яворницький витяг з кишені ключі, відчинив двері й повів їх по музею. Водив години дві. Давав пояснення, як звичайно, цікаво, дохідливе й з жартами. Але одна жінка питає його:
— А звідки ви все це знаєте?
— Та давненько тут служу: наслухався, надивився та й запам'ятав собі, що воно й до чого.
— Добре ви пояснюєте, все у вас до ладу. А скажіть — це ж тут працює професор Яворницький?
— Тут.
— А як би це його побачити? Він буває в музеї?
— Щодня буває. Ось він перед вами й зараз. Жінки переглянулися, зніяковіли, почервоніли й розгубилися вкрай. Одна з них шепнула другій:
— А ми ж кинули свої калоші де-будь, на чай наобіцяли! Кому? Яворницькому!..— А потім схвильовано до Дмитра Івановича: — Ви нас пробачте за нашу необачність і... теє, як його?.. одне слово: не розібрались як слід, з ким маємо діло. Щиро, від усієї душі дякуємо вам за те, що поводили нас по музею. Повік пам'ятатимемо це...
Жінки попрощались і, виходячи з подвір'я музею, промовили, зачудовано хитаючи головами:
— От тобі й дід...
ГОСТІ 3 ГРУЗІЇ
В останні роки життя Дмитра Івановича, коли він був уже слабий, доглядала Катерина Іванівна Литвиненко. Вона зберегла в пам'яті імена багатьох шанувальників академіка Яворницького й допомогла мені розшукати тих людей, які здалека приїздили до нашого історика.
— А чи ви чули, як до Дмитра Івановича приїздили артисти з Грузії? — якось спитала вона мене.
— Ні, про це я не чув. Що ж то були за люди?
— Хто саме — не знаю, але добре пам'ятаю, що вони все про Богдана Хмельницького його розпитували.
Кинувся я розшукувати цих людей. Написав листа в Тбілісі до народного артиста СРСР Акакія Олексійовича Хорави. Від нього я одержав таку приємну відповідь:
"Шановний Іване Максимовичу!
Відповідаю з великим запізненням. Прошу пробачити. Був за кордоном. На жаль, я не був знайомий з Д. І. Яворницьким. З ним зустрічався А. Васадзе, який їздив до нього в справі постановки в нашому театрі "Богдана Хмельницького". Васадзе працює в Кутаїському театрі ім. Л. Месхішвілі художнім керівником. Ніяк не вдалося мені з ним зустрітися. Скоро я поїду до нього в Кутаїсі й попрошу написати про Яворницького. Було б добре, якби і ви йому написали. Бажаю вам успіху у великому патріотичному ділі — увічненні пам'яті видатного художника, вченого, діяча української культури Д. І. Яворницького. З щирою пошаною до вас А. Хорава".
Цей лист підказав стежку, якою треба було простувати в дальших пошуках.
І ось переді мною спогади, які надіслав народний артист СРСР лауреат Державної премії Акакій Олексійович Васадзе. З них я дізнався, що 1939 року грузинські артисти надумали поставити п'єсу Корнійчука "Богдан Хмельницький". Переклав п'єсу ПІалва Дадіані, режисуру й постановку взяв на себе Ак. Васадзе, художнє оформлення готував Іраклій Гамрекелі, музику — Реваз Габічвадзе...
Поки розподіляли ролі, знайомилися з текстом, усе йшло гаразд, усі були захоплені. Коли ж узялися безпосередньо втілювати авторський задум у сценічні образи й готувати декорації, виявилося, що артистам і режисерові бракує конкретного уявлення про Україну та її героїчну історію, не все в ній зрозуміле. І ось грузинські митці надумали поїхати на Україну, побувати в Харкові, Одесі й Києві. Тут вони жадібно кинулися вивчати старовинні зразки матеріальної і духовної культури українського народу, перед ними широко розчинили свої двері столичні музеї;
артисти зустрілися з автором п'єси О. Корнійчуком, завітали й до Гната Юри.
— Скажіть, будь ласка,— звернулись вони до Ґната Петровича,— де б нам знайти знавця Запорозької Січі?
— А що вас цікавить?
— Для нової вистави нам треба все, що відбивав український національний колорит.