Люди почали виходити надвір і розміщатися в санях. Антін і Кирик сідають верхи на коней.
Старий Красицький виніс у кухлику святу воду й помельце з васильків. Бризкає всіх святою водою.
— Нехай вас Бог благословить, і я благословляю. їдьте собі з Богом...
Поїзд рушив, але в повнім мовчанню. Музика хоч і є, а не грає.
X
Впереді скакав Антін — і Тарас мимоволі залюбувався цим парубком. Тонкий, ставний, лице якесь не таке, як у наших хлопців. Не диво, що Катря закохалася.
Тарас стояв у санях і з цікавістю розглядав поїзд. Он повні сани свашок. Старша світилка держить в руках прикрашений цвітами "меч", на держалні свічечка.
Частина бояр їде кіньми верхи, а у кого немає коней навалилися в сани.
Регочуть, кричать. Тарасові вони чомусь не подобаються. Він находить, що кирилівські хлопці кращі.
Дорогу проїхали швидко, Тарас не помітив і коли. Он і Кирилівка. А он і їхня хата.
Батько й мати стріли Антона на порозі образом та хлібом-сіллю. Семен обзивається.
— Он, ба, як у нас їхню сторону приймають — із хлібом та сіллю. А вони нас мало в кілля не взяли.
— Ну, скажи на милость! От сучі сини!..
— А ви чого так їхали, що вони вас побачили? Якби їхали потихеньку — та тільки шасть у хату!..
— Та ми так і зробили б, якби не чортів Кирик. То він усе винуват.
У хаті Катря... Тиха якась, губи бліді. Винесла на тарілці хустку й перстень молодому. Поклонилася якимось чернечим поклоном.
— Прошу на перший подарунок... — А сама на Антона й очей підняти не сміє.
Антін заткнув хустку за пояса, перстень надів на палець, а Катрі на тарілку кинув кілька монет.
Серед хати стелять рядно, на нього ставляють лаву. Сідають батько й мати. У батька в руках образ, у матері хліб. Уже в тому, що не навпаки, є внутрішній таємний смисл.
Молоді тричі кланяються батькові й матері в ноги. Ті їх благословляють. У хаті стає тихо, урочисто.
Коли молоді поклонилися втретє, то Антін устав, а Катря так і зосталася головою коло ніг матері. Почулися глухі ридання.
Катерині ніяк не підняти дочку — хліб у руках. Батько Григорій узяв у жінки хліб з рук, Катерина обхопила дочку за голову, та так і завмерли обидві в обіймах та риданнях.
Але скільки не плач, а вставати треба. Он дружки уже кваплять.
Кирик обводить молодих кругом стола тричі, потім робить нагайкою хрест на дверях і виводить з хати.
Надворі батько кропить молодих святою водою, а мати обсипає хмелем: то символ достатку. А народу, народу! Мало не вся Кирилівка збіглася. Мов весілля ніколи не бачили,
Уставляється поїзд. Кирик впереді. Він уже сидить на коні й держить велику весільну червону хоругву, про котру дівчата співають:
Наш дружечко пишний Несе хоругву, як вогонь.
А на тій хорогві листоньки —
То ж нашої Катрусеньки мислоньки.
Одна світилка держить весільний "меч", у другої шлюбні свічі. За ними молоді, оточені дружками, бояри, свашки. За ними музика, далі рідня, а потім уже хто хоче.
Тарасові серце грало, дивлячись на всю ту красу. "Хто ж це вигадав, таке красиве? Хто установив?.."
Не один Тарас любувався, не один він і задавав собі це питання. Всі очі сяли радістю, всіх тішило це свято, й кожне свідомо чи несвідомо думало: "А хто ж це й справді насадив для нас увесь цей сад і передав нам у повному цвіті прекрасних пісень і священних обрядів? Ми, кріпаки, не зуміли б так зробити... Наша творчість була б убогою, як і наше життя. Ми вже навіть не знаємо, що воно оце співається: "Крийся, зятеньку, крийся кунами та бобрами, чорними соболями..." Або як ото співають дівчата: "Щипайте роженьку — стеліте дороженьку..." Невже було колись, що нашим, оцим дівчатам репаним, та устилали дорогу до шлюбу рожевими квітами? А як не встилали, то чому так гарно видумали?
А дівчата, горді своєю молодістю, красою, лентами пишними та дзвінкими голосами, заспівали й пісні прегордої:
Ох, і говорила Да туча з громом...
Да рано, рано!
Ох, і рано, рано да раненько,
Да туча з громом.
Ой що ж ти підеш Із стуком-грюком.
Я за тобою З дрібним дощем,
Да рано-рано.
Ох, і рано-рано да раненько,
З дрібним дощем.
Чи славен ти будеш Із стуком-грюком...
Чи я славніша З дрібним дощем?
Да рано-рано!
Ох... і рано-рано да ранесенько...
З дрібнім дощем.
Говорила Катречка Да з своїм Антінком.
Ой ходім, Антоне,
Та до церковці,
Да рано-рано!
Ох, і рано-рано да ранесенько,
Та до церковці.
Та то ти підеш Із музиками,
Я за тобою Із дружечками,
Да рано-рано!
Ох, і рано-рано да ранесенько,
Із дружечками.
Чи славен ти будеш Із музиками,
А чи я славніша Із дружечками?
Да рано-рано!
Ох, і рано-рано да ранесенько,
Із дружечками.
Поїзд рушив. Музики заграли, дружки співають, товпа доокола вітає радісними скриками, дітвора верещить, пролазячи всюди. А тут іще як двинув дядько Митрофан на дзвіниці у дзвони, то утворилася з того всього така мішанина звуків, кольорів, рухів, настроїв, що Тарас прямо не знав, де він. А дівчатам мало. Вони самих янголів із небес закликають до участі в людській радості:
Задзвоніте дзвони!
Заспівайте анголи!
Засвітіть свічки —Двох дітей звінчати!
Коні нікого не везуть, вони йдуть з порожніми саньми ззаду, додаючи по ваги походові, але дівчата співають так, ніби коням страшенно важко:
Чи чуєтеся, коники, на силу?
Чи довезете княгиню Під ту гору крутую,
Під ту церковцю святую?
А та церковця — святий Спас,
Вийди, попоньку, проти нас,
Звінчай дітки-однолітки В добрий час.
Закінчення цієї пісні для Тараса було цілком несподіване. Мабуть, так співали ще тоді, коли нова релігія не цілком подолала стару, й жерці нового ритуалу ще не заслужили на цілковиту пошану й права на недоторканість особи.
А як не будеш вінчати.
Будуть твої кудерьки тріщати,
Як ото злий мороз надворі,
Так твої кудерьки та на голові.
Це про священну особу отця Григорія так! Ну-ну!..
Після обідні з церкви, мабуть, ніхто й не вийшов, тож церква вже була повна, коли поїзд прибув. А як увійшли ще всі поїзжани, то так зглотилося, що попові й правити було ніяк.
Катрі то одна, то друга сердобольна баба шепоче на вухо — все нагрущають, на розум ставлять:
— Як ото — слухай, дівко, — як ото постелять рушник, так ти старайся — чуєш, дівко, — старайся перша стати на той рушник. Як станеш перша, то все життя верховодитимеш над чоловіком, а не він над тобою.
А друга з другого боку.
— Ти її не слухай. З рушником — то дурниця. А от коли піп руки в’яже, так ти старайся покласти свою руку верх женихової. От тоді уже напевне весь вік буде твій верх.
Катря слухала те все, але приміняти не думала. Вона була горда, ця молода дівчина. "Не хочу ні я над ким верховодити — не хочу, щоб і надо мною хто верховодив. Як будемо любити одно одного, то не треба буде нікому й верховодити..."
І не робила нічого. Для себе. Зате вже для дружок — усе пам’ятала і все зробила. Коли стала на рушнику, а Христя зашепотіла: "Подвинься, сестричко, щоб і я скоро за тобою", — Катря посунулася, й Христя однією ніжкою стала на рушник. Коли, після закінчення обряду, зіходила Катря з рушника, посунула його ногами в напрямі дружок, щоб хоч кінчиком черевичка кожна могла доторкнутися чарівної матерії. І зіллячко поміж них розділила, і руку давала на щастя — ну, все!
Отець Григорій поставив собі за правило при кожній нагоді виступати з поучениями для пастви (все це колись урахується не так в небесах, як у консисторії). Не упустив тої нагоди й тут. Говорив про дикість весільних звичаїв.
— Я знаю: ви всі думаєте, ніби церковний шлюб — то дурниця, а оте ваше весілля, дикунське, язичеське, — ото грунт! Але це все остатки варварства. Пора ж вам нарешті стати християнами! От уже скоро тисяча літ, як просвітив вас святий рівноапостольний Володимир світлом праведної віри Христової, а ви й досі язичники, досі святкуєте язичеські свята, як от Купала й інші, досі вживаєте поганських обрядів. Я ж це певно знаю, що ви зараз думаєте: нехай піп що хоче говорить, а таки основа — весілля. А вінчання — то так собі. Аби піп не гарчав. Ні, це не так. Господнє благословення — от грунт! От основа і камінь усього! Без господньою благословеннятіе може бути істинного щастя.
І так далі. Говорив, аби говорити, бо люди його не слухали. Навіть найбогомольніші були переконані, що основа шлюбові таки весілля, а не вінчання.
Закінчилося нарешті. Піп поблагословив нарід, і всі висипали з церкви. Почалося влаштовування на сани. Хоч воно й недалеко, можна й пішки, але так уже звичай велить.
У великі гарні сани, запряжені добрими кіньми (спасибі сусідам — не пожаліли), посаджено Катрю, старшу дружку й інших видатних осіб весілля. Молодий із Кириком на конях. Решта поїзжан по інших санях (теж добрі люди подбали, нехай їх Господь нагородить).
Та як гримнула музика! Та як заспівали дівчата! Та як приударив дядько Митрофан веселенької на дзвіниці — так хіба ж так? Йому не плачено за це, його й не просив ніхто, а він ото сам, просто від серця.
А дівчата каверзні як були близько церкви, так співали:
Ой дякуймо попонькові,
Як рідному батенькові,
Що нам шлюб дав І небагацько взяв:
Червоного золотого Від пана молодого;
Литовськую копу За дівоцькую косу.
А вже як від’їхали трохи од церкви, затягли зовсім іншої:
Обдурили ми попа,
Як якого хлопа:
Ми редьки покраяли,
А він думав, що таляри.
Старших нікого не було в санях, то нікому насварити. А баба Явдоха, що йшла мимо, то хоч і грозила костуром, так то байдуже.
А на вулицях народу так хтозна скільки. Та всі виходять з хат, та всі вітають, привітно кивають головами, говорять добрі побажання — а в Катрі серце росте. Нехай бачить Антонова рідня, що хоч ми й бідні, але нас люди шанують.
А музики тнуть. А дружки співають. А дядько Митрофан на дзвіниці одно чеше. Буде сварити піп. Це, скаже, й архирея так не випроважають. Нехай лає! Ой колись, давненько то було, вийшов дядько Митрофан буряки свої копати (там і буряків тих — клапоть у полі). Лопата благенька, то держак візьми та й переломись. Прямо хоч плач! А воно, Катря, ніби мале ж іще було. Та до матері. Й шепоче: "Мамо... я збігаю..." А мати: "Про мене". А воно тоді: "Дядечку Митрофане! Де ваша лопата друга?" — "О-ой далеко, дитино! Аж дома". "Нічого. Я побіжу". І побігло... Само ж! Ніхто його не посилав...
І дядько Митрофан дужче сіпає за посторонки, дрібніше вибива.