І ніяке в нас не прагнення до примусової українізації – скажу тим росіянам, які виявляють, можливо, й не завжди усвідомлені хвилювання. Адже стосовно української мови як державної вимагається від російськомовних хіба що таке: володіти нею саме як державною – це раз; а друге – шанувати її, що рівнозначне пошанівкові до самої землі, на якій вони живуть.
Що, запитую, може бути незрозумілого в цій позиції, як і в переконанні, що той принизливий, витіснений, відтиснений, дискримінаційний стан, у якому опинилась українська мова в багатьох регіонах України, треба невідкладно виправляти! Причому, закцентую, належить виправляти педагогічними способами, нікого не ображаючи, а навпаки – переконуючи, роз’яснюючи.
Але ж ось і я – ніби не ображаю, роз’яснюю, і маса тих, хто озивається до мене, солідаризується зі мною, та раз-по-раз і напише той, хто з нормального національного почуття видмуховує український фашизм (його вбачає у моїх бесідах І. Іванов з Ужгороду, який вимагає від комісії Верховної Ради з питань свободи слова та інформації – кваліфікована адреса! – розібратися, нарешті, з моєю радіопрограмою), з закликів до пробудження національної свідомості висмоктує не більше – не менше, як расизм, з прагнень державно утвердити українську мову – "оголтелый национализм". Як пише киянии О. Бобров, "ваши выступления разжигают межнациональную рознь, способствуют насильственной украинизации и поэтому являются уголовно наказуемыми." Не інакше, як нагородою для себе, вважаю я лист вчителя (!) С. Копитова з смт. Буди Харківської області, який, поділивши українських патріотів на кілька категорій, зараховує мене до "наиболее опасной категории". Чому? Тому, що "вы умны, образованны. Речь ваша обольстительная, очаровывающая, как у католического священника-иезуита. Вам, к сожалению, верят, и это является угрозой (?) для русских в Украине". Впевненість у шкідливості моїх бесід, іноді до погроз на кшталт "за тобой плачет виселица", містять і листи А. Петренко з Макіївки, А. Коваленко з Кіровограду, О. Жушман з Жовтих Вод, М. Петренко з Вінницької області, І. Гетьмана з Донецька, І. Шульги з Кіровоградської області, В. Попель з Хмельницька ("запомни, хитрая лиса, что Восточная, Южная и Северная Украина будут разговаривать на русском языке и только Западная – на украинском"). Не вірячи моїм словам в одній з бесід про те, звідки я родом, Є. Шесталов з Вінниці та В. Стешенко з Херсону висловлюють навіть переконаність, що до Чернігівщини я "нахально примазываюся", а насправді – з Галичини, "сынок или внук какого-нибудь бандеровца". Мовляв, і мова в мене "западенская, с польско-венгерским акцентом". А вже П. Стадник з с. Сокілець Немирівського району на Вінничині, котрий заявляє, що "якщо вас "малоросом" величають, то не обіжатись, а ще й гордитись (!) треба за те, що вас причисляють до єдиного великого народу", то й зовсім упевнений, що Анатолій Погрібний – це анонім чи псевдонім, "з претензією на якийсь козацький смак", обраний для того, щоб безбоязно вести свою "знавіснілу пропаганду".
Лишається мені, зовсім не дивуючись з подібних листів, які також є зрізом поглядів та настроїв у ворожої або заблуклої частини нашого суспільства, запевнити, що я – це я, та перейти до іншого звинувачення: ілюструючи кричущу ущемленість української – державної мови, я, мовляв, тенденційно відбираю листи з величезної пошти, що мені надходить. Як гнівно шпетить мене Л. Вінников з Чугуївського району (Харківщина), "вы отбираете так письма, чтобы их содержание было угодно вашим убеждениям. Но почему вы игнорируете письма, авторы которых были бы русские или русскоязычные люди?"
Ну, по-перше, Луко Семеновичу, закидів стосовно моєї необ’єктивності я не можу сприйняти, а по-друге, ви знаєте – це ідея! Ви наштовхнули мене на думку, дійсно, дати в цій розмові те, що мені пишуть русские люди, і то саме ті, які, на відміну од названих моїх опонентів, позиція яких – злісно антиукраїнська, не є вражені великоросійським шовінізмом та справді варті того, щоб ми, українці, вважали їх своїми друзями.
Ну ось, прошу – пише стовідсотковий росіянин А. Васильєв з Києва: "Лжеславянская газета пугает русских, будто бы Украина хочет отнять у русских последнее – их язык. Какая ложь! Давайте посмотрим судьбу украинского народа". І далі А. Васильєв роз’яснює: "Когда-то украинский (или руський) народ создал вокруг града Киева большую империю – Киевскую Русь, но в 1240 г. Киевская Русь – Украина пала. В 1654 г. гетьман Украины заключил договор с Московским царством. Но цари – это цари. Они быстро лишили свободы козацкий народ и ввели рабство. Украинский народ был распят. И вот после 1917 г. пришли еще более жестокие цари – "интернационалисты", которые взялись за ускоренное отнятие уже последнего у этого народа, в том числе и особенно его языка. И если сразу после войны на Украине было до 80% украинских школ, то теперь у народа, среди которого мы живем, с его родным языком совершенно плохо."
"В чем тут дело? – ставить питання А. Васильєв. – Не последнее дело в том, что если бы братья-славяне помогали украинскому народу, то он не терял бы своего последнего – своего языка, не имел бы такой проблемы.
Так хотим ли мы помочь украинцам возродиться? – вот вопрос. Ведь интернационалист, в истинном значении этого слова, это тот, кто приходит на помощь другому народу. Так будем ли мы, русские, интернационалистами по отношению к украинцам на их земле?
Если на значительной территории Украины украинский народ быстро лишают своей культуры и языка, то что это – интернационализм или нацизм?
Ах, как мы, русские, боимся украинского национализма! Но националист – это человек, который любит свой народ, бережет свою культуру и язык. Поэтому все китайцы (в Китае) – националисты, все немцы (в ФРГ) – националисты, все русские (в России) – националисты. И т. д. Так почему же когда украинец на своей земле заговорит по-украински, мы его, как нацисты, травим?
Итак, мой вывод: кто противится возрождению украинского языка и культуры, тот и есть нацист и фашист, который лишь прикрывается в своей пропаганде словом "интернационализм". Если мы интернационалисты, мы должны помочь возродиться украинскому народу".
Ось такий лист А. Васильєва. Я не коментуватиму дібраних ним термінів – як мовиться, це право автора. Одначе вдумайтеся, Луко Семеновичу Вінніков: яка майже космічна відстань між А. Васильєвим – росіянином, і вами – росіянином! Ви заперечуєте у своєму листі наявність політики зросійщення не тільки сьогодні, але і в минулому, ви несете несусвітню чушь (даруйте, я висловився вашою мовою), нібито хтось домагається, щоб росіяни були вигнані з України (ну навіщо ж такі стовідсотково провокаційні твердження?), ви вважаєте, що якщо й судиться колись відродитися українській мові, то для цього "потребуются, может, столетия". І ось кажучи так, розкриваючи українцям такі ось "перспективи", ви закликаєте, щоб ми любили "широкую русскую душу". Але ж подумайте, прошу: у кого вона справді широка – у вас чи в А. Васильєва, листа якого я зацитував? Вибачайте, але свою душу я розкрию саме А. Васильєву, який, до речі, навіть пропонує, на противагу "братьям славянам", створити "Братство чесних слов’ян", у якому не було б місця великодержавному шовінізмові.
І що, до речі, варто сказати з приводу цієї пропозиції? Те хіба, що до такого братства, до чесних стосунків ми, українці, прагнули, либонь, ще з часів Кирило-Мефодіївського братства. Замішані бо ми не на злобі до росіян, як це ви, тов. Вінніков, стверджуєте, а на бажанні свого повносилого державного, національного відродження, якого ми хотіли би досягнути разом з усіма, для кого Україна є Вітчизною, і, безперечно, з такими ось росіянами, як А. Васильєв. Дасть Бог, впораємося тут без вашої, Луко Семеновичу, участі, раз у вашому ставленні до цієї мети – лише озлоблена ворожість. Власне, ви належите до тієї частини росіян, "здивуванню яких, – цитую листа Е. Коваля з Києва, – нема меж. Мовляв, як же так: нещадно знищували цих націоналістів – українців, а вони не тільки живі, а ще й хочуть якоїсь справедливості. По-людськи можна їм поспівчувати, що враз вони виявилися жителями іншої держави, але чи не пора, щоб на восьмому році Незалежності вони вже дещо й зрозуміли?".
Одначе, тов. Вінніков, раз я вже зайшов у полеміку з вами, то давайте вдовольню і друге ваше бажання: надам слово, окрім В. Дорошина, якого цитував, й іншим "русскоязычным украинцам", які, як стверджуєте ви, думають зовсім не так, як я. Так, це гірка правда – не всі так думають. Але в тому, що переважна їх більшість є вільною від тоталітарної запеленгованості й не має антиукраїнського наставлення, як цього вам вельми прагнеться, переконайтеся хоча б з просторого листа В. Шунько з м. Миколаєва, який прикметний тим, що його авторка називає себе типовою російськомовною українкою, а тому й пише по-російськи. Послухайте, прошу, і ви, Луко Семеновичу, і всі "братья славяне", – у зв’язку з вашими геополітичними і культурними домаганнями чи питали ви думку ось таких російськомовних?
"Мені 73 роки. Я українка з півдня України, і тому мені важко і писати, і говорити українською мовою, тому щоб не перекладати з російської на українську, дозвольте я напишу по-російськи.
Я слушала Вашу передачу. Дорогой мой человек! Вы так обращаетесь к украинцам, с такой любовью /…/ Но в самом сердце Украины, в Киеве, в Верховной Раде звучит негосударственный язык, звучат призывы к воссозданию СССР, воссоединению с Россией, к празднованию Октябрьской революции и т. д. Бесконечно поносятся западные украинцы, которые на самом деле на три-четыре головы выше русскоязычных, ибо они знают, кроме своего, и русский, и польский, и другие языки. И если это звучит из уст высоких посадових осіб, то скажите, пожалуйста, на что могут надеяться украинцы-патриоты? /…/
Сколько волка не корми, он всеравно смотрит в лес. Как болезненно Россия переносит независимость всех бывших республик и особенно независимость Украины! С экранов телевидения за все годы независимости Украины не было сказано ничего хорошего дикторами ОРТ об Украине, а все выискивается негативное и представляется на многомиллионную аудиторию.