Але дрожаннє тої медведиці додало йому сили й охоти. Твердим кроком, майже зовсім спокійно приступив до стіни, на котрій висіли для прикраси роги, щити й рогатини, зняв один ріг, отворив вікно і тричі затрубів на трівогу, напрасно, уривано*.
Ніхто не відповів.
Почувся безмежно самотним.
Не подумав нічого, але чув, що йому вже все одно, що раз мати родила! І почув немов ураган сили в своїй груди. Твердим рухом зняв зі стіни блискучий княжий щит, надів грубо золочений шолом і з добутим мечем в правій руці відчинив двері. Там товпа усувала мертву медведицю. Крикнув:
— "Проч!"
Розступилися перед ним і в коридорі почало притихати.
Товпа тиснула взад на обі сторони.
Йшов спокійно вперед, в напрямі до кімнат Настасі, які виважували дружинники й слуги бояр. На вид князя станули. А він підійшов аж до групи бояр, яка очевидно захиталася. Втім Судиславич крикнув до дружинників:
— "Брати князя! Чого стоїш один з другим?"
Ніхто не рушився.
Судиславич сам кинувся до князя, а за ним і бояри, що окружали його.
Тільки син старого Боринича, рівно як батько міцний і тяжко думаючий, закричав:
— "Батько казав, аби не робити йому нічого злого!"
— "Сам станеш на сторожі при нім, тумане якийсь!" відповів Судиславич.
Князя кріпко держали в руках і відпровадили до його кімнати. Ізза натовпу князь весь час не міг навіть зложитися до удару. Він побачив біля групи бояр спертого при вікні трупа Варяга, що страшно покалічений сконав на своїм становищі. Відітхнув лекше, як би лиш
0 се одно йому ходило. Біля Варяга побачив на землі тіло одного слуги Настасі. Відітхнув ще легше. Коли впихали його до кімнати, крикнув тільки:
— "Мій син! Мій Олег!"...
Чув, як якась мов студене болото прикра филя болю заливає його мозок і як паморока бє йому в очі. Впав пів притомний. В тім стані чув, як замуровували вхід до його кімнати.
На дворі починало невиразно сіріти...
* * *
Тимчасом Руальд, що ночував в сторожевій гридниці біля київських воріт, де через те не було пиятики, пробудився при другій зміні нічної сторожі і почув якийсь підозрілий гомін. Він доносився від обох сусідних воріт. Думаючи, що се вїзджають в ночі більші купецькі ряди возів, радше з цікавости, чим з побоювання, вислав до обох тих воріт стежі. Довго ждав на їх поворот. Коли не вертали, розлютився
1 приказав збудити всю сторожу при київських воротах. Якраз тоді почув, що якась більша скількість людий окружає в півтемряві його становище. Приказав варяжським граннєм затрубіти на трівогу.
Ніхто не відповів.
В тій хвилі принесли до нього конаючого Варяга, одинокого з тих двох висланих стеж, що мав ще тільки сили, сказати:
— "Бояри... вирізали... всіх... наш..." і помер, важко зітхнувши.
Почувся страшенно самітним в тім великім городі, далекім від землі
Варягів. І відчув всю чужість землі, на якій мав зложити свої кости. Родинний край станув йому перед очима — високий, камінний, з рідкими, мрачними лісами, де день треває чотири години. Як лискавка перебігло перед ним ціле його життє і станула жінка, чужа йому, бо не любив її ніколи. Одна одинока була тут людина, що пригадувала йому своїми очима і сумно усміхненим личком далеку, бідну країну Варягів і ранну молодість його, коли черствий як північна весна переїздив чисте як слеза, янтарне море, щоб шукати долі в пшеничній землі України, пахучій липовим цвітом і чебриком.
Вся сила його ума і тіла випрямилася туди, де була його любка, яку мав колись на колінах, як малу дитинку. Якась смертельна ясність опанувала його ум. Він крикнув:
— "Взяти на себе верхні одяги тутешних дружинників.— В стремена!"
Дві сотні Варягів рушило за ним в напрямі до замку. Гнав як вихор, аж земля розступалася. Бачив все ясно кругом, хоч темно що було на дворі. Його очі світилися як фосфор.
Вулицями Галича снувалися тут і там якісь постаті і йшли невеличкі відділи, тихо скрадаючись в тім самім напрямі. Знав, хто вони, але не звертав на них уваги, як лев, що летить по велику добичу. А вони мимохіть вступалися з дороги ураганови його сотень.
Обїхав замок і під'їхав травами під замкові сади.
Від часу перевороту й усунення бояр з замку перебудовувано й добудовувано ріжні входи й переходи, про що не знали бунтівники так докладно як Руальд. Один з таких переходів застав нестережений. Якраз той, при котрім раз говорив з Настасею — довго, довго.
Як коти влізли ним його Варяги один по одному, довжезним гусаком. Невдовзі знайшлися в замкових підземелях.
А за кілька хвиль на коридорах і в кімнатах княжого замку дався чути пекольний рев і кров бризкала по стінах нутра терему. Чи була се битва, чи різня? Руальд не знав сего. В такій битві не брав ще участи. Цілий окровавлений, з очима блискучими як два куски фосфору, скакав мов ошалілий пард по знаних добре закамарках. І рубав і забивав кругом підхмелену боярську збиранину. Розумів одначе, що не багато має часу до смерти. Дорубався до кімнати Настасі і застав її звязану, в одній сорочці з білого як сніг шовку. Крикнув.
— "Розвязати!"
І схопивши її, вибіг з кімнати з дорогим тягаром, який вперве і в останнє мав у своїх раменах. За ним йшов окровавлений гурток його найдужчих Варягів, може четверта частина. Решта їх конала на коридорах княжого терему, завалених трупами, як дровами.
Біг в замкові сади, в напрямі на Чагрів, якимсь звірячим інстинктом гнаний до леговища роду Настасі, немов прочуваючи її останнє бажаннє.
Допав коний, укритих в княжих садах і рушив — скоро, скоро. А з заду чув якийсь новий, пекольний гомін в замку. "Може то ще якийсь відділ Варягів вдерся по смерть до княжого терему?" подумав. І приємна гордість вікінга заспівала в нім, як співає шум бурштинового моря в чудовім фйорді бідної варяжської земленьки, повної гранітів і рідких лісів.
Гнав.
Знайшовши при березі човно, перевіз ним Настасю, що давала вже знаки життя. Кропив її дністровою водою й обтулював в кирею. Його товариші перепливали Дністер як котрий міг і чим мав. Уважалися всі як зрослі в одно. Вже недалеко мусів бути Чагрів. Нараз побачив дві луни — майже рівночасно. То горіли нові, чудові тереми Настасі і дворище її батька. Станув як вкопаний. Куди тут їхати?
Великим червоним серпом виглянуло сходяче ізза лісів сонце. А в душі Руальда немов знов пробудився дивний інстинкт прочуття. І він полетів з Настасею на ту поляну, де вона вперве побачила кнФзя.
ї там погиб, окружений хмарою боярських гайдуків і дружинників; погиб поранений від чола до стіп; погиб останний з варяжського відділу вікінгів, повалившися на землю як дуб біля змарганої лілеї, що впала зараз за ним — може з жалю за ним: останним оборонцем своїм.
Настася лежала на чудовій, пахучій поляні з замкненими очима й думала про свого сина Олега. Добре, що Руальд не довіз її до Чагрова, де висіла її старенька матір, два брати і свояки, де лежали навіть немовлятка з роду Чагрових, побиті гайдуками бояр на смерть.
* * *
З Чагрових остав ще в живих тільки один Борис. Він був тоді саме у найстаршого сина покійного вже Рака* провідника галицьких міщан. Просив його, підняти галицьке міщанство в обороні князя й прирікав зате все, що міг приречи. А він багато міг.
Розважний Рак, що не даром обняв ло смерти батька провід над міщанами, думав довго. Вкінці, улягаючи просьбам і приреченням Бориса, скликав на раду братів, свояків і виднійших представників міщанства. Вони вислухали уважно бесіди розумного Чагрова і довго мовчали. Вкінці виступив один з присутних і сказав:
— "Чи ти, боярине, дійсно гадаєш, що навіть як би ми хотіли, то моглиб підняти Галич для оборони неслюбної жінки Володимиркового сина?" Всі зібрані притакнули як один.
— "Чи зробив син Володимирка хоч одну кривду галицьким міщанам?"
— "Ні".
— "Чи не збогатив всіх городів галицької землі як ні один князь перед ним? Чи бачили ви за його голови одну програну війну або одну загальну недолю, якій він не зарадив би своїм умом? Чи той син Володимирка не судить всіх мудро і справедливо? Чи не кормить убогих з великих житниць своїх? Чи не будує по всій землі божих домів і чи не прикрашує їх золотом і дорогим самоцвітом? Чи вся земля галицька від Попраду по Чорне Море не виглядає як добре управлений огород, пахучий медом і пшеничним колоссєм? Чим ваш Галич не більший кбогатший від Київа, матери городів наших? Чиж ваші доми не виглядають як палати і чи ваші жінки та дочки не убираються як боярську? Чи кожда инша волость не чулабся щаслива, як би мала такого князя і господаря, до котрого приїжджають на суд навіть чужі князі й королі?"
— "Та, все те правда, але він син Володимирка!" звучала одинока відповідь.
— "Так, так, Володимирка!" загуділи твердо кругом.
— "Нехай же правлять вами або ляцькі голодники, або чорні Угри, або суздальські опудала, як правлять Київом, що також убив недавно свойого доброго князя!"9 сказав розумний Борис і як перше потайки зайшов тут, так тепер явно й отверто вийшов.
Не довго йшов. І не мав куди йти. Перша товпа боярських посіпак, що зустрілася з ним, розсікла його на кусні на площі Галича. Не підніс навіть один раз руки, щоб боронити себе. Так погиб розумний брат Настасі, Борис, дивно подібний до неї. Добре, що не бачила того Настася, бо вона любила його.
* * *
А Настася їхала знов звязана і привязана до коня, в шовковій, білій сорочці. Мала замкнені очі і не мліла вже. Тільки боялася, аби дзвони не почали бити на трівогу, як тоді памятної ночі. Але бояри під проводом Всеволода так спритно уладили бунт і розмістили свої сили, що не потребували помочі товпи. Для того не дзвонили на трівогу. Впрочім Настася знала, що її жде і була готова на все, як тоді — над потоком...
На кождім роздорожу кропили її бояри свяченою водою, а нарід непереглядною товпою вводив її до Галича з проклонами і криком: "Всякоє диханіє да хвалить Господа!" Найголоснійше кричали ті, котрим найбільше доброго зробила. Але вона не дивилася на них. Своїми замкненими очима бачила тільки свого сина Олега, гарне як весна дитя а за ним мов в далекій мраці між кровю і тернами сумне лице мужа. В само полуднє вїздила в переповнені вулиці Галича, в котрім мимо неділі всі церкви стояли пусткою, бо народ вил яг подивитися на чарівницю.
Величезним походом кермували бояри під проводом Судиславича, що мав на руці великий, білий щит з червоним хрестом...
Під вікнами княжого терему почали боярські слуги класти великий костер.