Та слів не виходило, лише якесь белькотіння, й він четав і четав далі, перечетав усі письма й почав по другому разу, й по третьому, й тільки за четвертим уся юрба раптом ойкнула, бо різи склалися в імено "Д-о-б-р-о-с-л-а-в".
Так звали старійшого в Кийлеві волфа, й усі погляди звернулися до людини, в якої не росли ні вуса, ні борода і якій важке щастя бути царем, сторожем священного золота, випало аж на схилку літ. Доброслав стояв блідий і так само блідо всміхався, коли інші волфи підняли його на руки й понесли до царського столу над кручами, в хором поряд із великокняжим. Торішній цар уже вмирав, йому попереду слалась недовга стежка, бо так було покладено дідівським законом: коли цар після врочистої треби Матері-Землі завтра відміряє сам собі стільки поля, скільки зможе обійти за день од сонця до сонця, волфи піднесуть йому келих зеленого трійла — святих сліз Небесної Праматері, а після того трійла людина живе рік; яка трохи більше, яка трохи менше, загалом же рік, до дня Нової Землі.
Великий князь не пішов за волфами — він своє вже зробив, тепер починалося найголовніше: щорічний перерозподіл землі, на якому він мусив неодмінно бути присутнім і тягти жереб на рівні з усіма, хоча його "міра" була вдесятеро й двадцятеро більша за ратайські.
Коли двоє вирських челядників на чолі з дідом старійшим піднесли йому шаплик, він засилив руку й дістав звідти маленьку вербову паличку, на якій було різами позначено міру, й тільки тепер устав:
— Ходімо, княже? Відтак хай самі, без мене.
Він оддав жереб своєму домажиричеві, ратаї розступилися, дали йому дорогу й знову зімкнулись навколо шаплика, в якому лежало невідоме щастя кожного.
— А золото те й справді є? — спитав Борис, коли вони з Великим князем та його челядниками побрались узвозом до хоромів на горі.
— Хіба не видів єси?
Борис покрутив головою, й старий князь мовив:
— Ходімо зводю.
Бориса по спині дерло морозом, коли вони підходили до хорому Матері-Землі. Десь там, у глибоких порубах, зберігалися святі речі, скинуті колись пращурам з неба кумирами: золотий плуг, золоте ярмо, золота сікира й золотий глек, — усього, що йому треба на сім видимім світі, ратая навчили кумири.
— Й те все — справжнє? — притишеним голосом поспитав Борис, коли вже вилазили з глибоких рублених підвалів.
Великий князь буркнув:
— Питаєш… — І се не було жодною відповіддю. Аж біля свого високого розложистого хорому він сам спитав у Бориса таке, чого той не міг і сподіватися: — А що чинить Сьомак?
Борис од несподіванки спинився:
— Пощо тобі мій брат? Одрізана скиба…
— Твій брат, а мій — таль! — значущо поправив його Великий князь руський. — Невже досі не відав сього єси?
— Ні… — розгубився ще дужче Борис і рушив сходами на друге повершя. Я-м багато чого досі не відав, із сумом міркував він, слухаючи Великого князя, який доводив йому, що Сьомак також міг би добре прислужитися своїй землі — саме трапляється нагода. Який же з мене державець, — подумав він. — І чому наш отець Буйтур оддав свій меч мені, а не котромусь моєму братові старійшому?
Братів у Бориса було вісімдесят, рівно вісімдесят, і найстарійший, Рядко, Рядивой, про якого він тепер нічого не відав після нерозумної втрати Керкенітиди, хіба п'ятьма літами поступався Великому князеві руському Бориславові. Далі йшов Любомир, Любиця, якого Борис не видів хтозна й скільки років, тоді були Вишата, Войко, Станко, Грядич, Стоїл, Ізімир… Лише сих він знав найліпше, бо сиділи вкупі, решту ж плутав літами й навіть з обличчя: вісімдесят братів, а ще ж сестри… Й останнім серед них, Буйтуровичів, був Сьомак, якого Борис позаторік побачив уперше.
— А пощо він є твоїм талем, а не талем вітця мого? — спитав Борис.
— Пощо?.. — Великий князь нахмарився далеким спогадом. — Так треба було… Й нічого більше не докинув. — А ти не скидай його в греблю, може, й у йому товк є.
Борис недовірливо хитнув головою. Перед очима постало негарне обличчя молодого брата, й князь турицький квапно відігнав його з-перед себе. Він такий самий, як і я, сказав подумки Борис, і ще незрозуміліше стало, чому раптом отець Буйтур оддав меч княжий не Раткові чи бодай Вишаті, а йому, того ж, найменшого, вирядив талем у заклад Перісадові. — Невже через мою матір?.. Пекучий здогад кольнув Бориса в серце, та він не зважився розпитувати в старого вождя Руської землі. Якісь натяки Борис чував од Рядивоя, щось йому закидав колись і другий брат, Вишеслав… У князя Буйтура було тридцять або й усі сорок жін і наліжниць, але найдужче він буцімто любив його, Борисову, матір, куплену за срібний талант у танаїського роботоргівця. Матері своєї Борис не пам'ятав: гірганська красуня Белата вмерла, коли йому минав третій. Казали, нібито князь турицький Буйтур вельми побивався за нею й усю свою любов до Белати переніс на сина. Се вже Борис пам'ятав дуже добре, за ту любов часто спалахували сварки між братами-княжичами, але князь Буйтур сам постриг Белатового сина в князі. Хоч турицькі володарі тепер носили бороди на грецький лад, але обряд постригання зберігали дідівський: голили княжичеві тім'я, лишивши одне пасмо, голили й підборіддя, якщо там уже встигало щось висіятись. Борис тоді ще не мав ні бороди, ні вусів, але волф-постригач таки пройшовся бричем по м'якенькому пушкові підборіддя, на голові ж лишив довге пасмо, й се несподівано вгамувало старійших братів.
Борисові раптом пригадалося, як Сьомака позаминулого року вразила висока мороморяна дошка біля княжого хорому в Новгороді. "Хто се?" — спитав тоді Сьомак. На дошці було зображено двох комонників: старого й ще геть молоденького поза ним. "Се єсмь я, — кивнув на молодого Борис. — А се — князь Буйтур, отець наш, з довгою бородою". Сьомак довго дивився на вітця, якого бачив уперше, й Борис теж стояв і мимоволі порівнював. Наймолодший брат видався дуже схожим на старого князя, хоча й не мав таких правильних рис і суворого, володарського нахмуру. Дошку Буйтур звелів каменярам вистукати на честь постригання Бориса, аби всі виділи, що земля Турицька має двох князів, і подоба вдалася дуже схожа.
Великий князь руський більше жодним словом не заїкнувся про державні справи, уклопотаний справами родинними: видавав доньку за северського княжича Володимира. Борис думав, що Борислав уже й забув про нього, та після весілля, повернувшись із злюбного походу на той, северський бік Данапра, який руси звали Славутою, старий князь раптом сказав:
— Насидівся-с, княже Борисе? Бо я собі їздю та їздю… Взавтра рушай з Богом та Юром Побідником. Полк уже стоїть на Росі.
Розділ 24
Чутка випередила Бориса, й коли він ще тільки проминув Пороги, в Херсонесі зчинився переляк. Діофант почав облогу Калос-Лімена ще в тарґеліоні, тепер же йшов піанепсіон, і за сі п'ять місяців йому не пощастило вийняти города, хоча вже всі ратаї віджнивували й навіть листя на деревах пожовкло. Еклесія архонтів спорядила до Діофанта під Калос-Лімен триста своїх найліпших воїв під проводом Ксенокла, який і досі справляв обов'язки архонта-притана херсонеського, колишній же архонт-епонім Александр, відкарбувавши два котли номисм із своїм іменем, тепер був архонтом-басилеєм і керував хоромами кумирів та жерцями.
— Треба дива, — сказав він в одній з пританій, і думку його враз підхопили. Коли б олімпійська захисниця Херсонеса Діва подала смертним знак своєї прихильности, вої ратилися б зі скіфами, мов леви з вовчою зграєю, хоч хай би скільки було тих вовків. — Інакше — край нашому Херсонесові! — закінчив Александр, і сього вже не доводилося нікому розтлумачувати.
Старійшина жерців кумири Діви Ангел так розхвилювався, що не міг придумати гідного випадкові дива. Він прикликав поставити кумирину подобу серед аґори й заквітчати бузиною та любистком, але се навряд чи справило б належне враження на херсонітів, тож усі жерці відхилили його думку. Після тривалих суперечок було вирішено під час урочистої треби Діві викликати пожежу в хоромі котрогось варварського кумира, хоча й саму Діву греки теж удавнину запозичили в скіфів.
Се не становило великих труднощів. Уночі кілька молодих ефебів, навчених жерцями, склали під хоромом скіфського кумира Бога кілька оберемків клоччя, прикрили його жертовним цурпаллям, якого там вистачало, й непомітно зникли.
Вранці ж, після врочистої процесії на честь Діви біля її хорому зібрався мало не ввесь город, а старійшина жерців перерізав горло телиці й, зцідивши кров у ямку під жертовником, заволав:
— Дай нам знак, о всемогутня захиснице Херсонеса! Дай знак, аби ми побачили силу твою й перейнялися люттю та жагою крови до наших ворогів!..
У сю мить на протилежному кінці аґори знявся лемент. Горів хором варварського кумира, чорний дим валував із заднього причілка, й вогонь швидко хапався вперед, хижий і кривавий.
— Знак!.. Зна-ак!.. — ще дужче заволав старий Ангел. — Діва нам віщує перемо-огу!..
Се було схоже на правду, й натовп у нестямі кинувся до пожежі, щоб наситити очі олімпійським вогнем. Архонт-притан Ксенокл, який на час війни зі скіфами підперезався мечем архонта-стратеґа, звернувсь із запальним словом до своїх трьохсот воїв, і всі перейнялися жагою помсти.
Диво, так добре облаштоване жерцями, дало чудовий плід, і наступного ранку архонт-стратеґ Ксенокл повів свій полк п'ятьма кораблями вгору, до Калос-Лімена, де стояв Діофант і куди міг кожної миті прибути скіфський цар Палак на чолі величезної скіфської орди царя роксоланів.
Полк херсонітів уступив до стану Діофанта під згуки бойових спартанських флейт, сповнений зваги й нетерплячки, та понтійський таксіарх дуже швидко погасив їхній запал, примусивши разом з усіма рити навколо стану глибокий чотирикутний окіп із валом над ним, хоча запальний Ксенокл і змалював йому в присутності Мітрідата, Дорілая, Неоптолема й Архелая, який теж виявився в понтійському стані, всю правду про "диво" херсонеської кумири Діви.
Не вельми довіряючи дивам та іншим знакам безсмертних, часом охочих поглумитися з людей, Діофант щосили зміцнював оборону. Його вивідники йшли попереду Палака та його позиченої в роксолан рати й щодня доносили таксіархові останні новини. Коли Палак підійшов до найвужчого перешийка, що розділяв море з Гнилим озером, Діофант сказав Мітрідатові:
— Через три дні буде тут.
Понтійський цар ходив уздовж і досі не доритого окопу з безмежною нудьгою на виду, й се свідчило про те, що він страшенно хвилюється.