Їх немає, вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж — живі, у городі неспокійно, ждали тебе. Що було, що тільки було! Весь Київ вийшов за стіни, щоб зустріти воїв, узнав правду, застогнав, заплакав. Терема купця мов і не було, самого його й сина вбили... Ми не чуємо душі, адже не купець, а самі воїв у Константинополь посилали.
— Дуже шкодую, — сказав князь Володимир, — що не був у Києві. Правду речете, не купець Феодор, а ви достойно приймали василіків ромеїв, ряд з імператором клали, посилали воїв у Константинів град.
— І ти, княже!
— Так, і я, — важко зітхнув Володимир. Настала тиша. У палаті, вікна в якій були зачинені, де жарко палали свічі, збилось багато людей, важко, трудно дихати.
— Що ж будемо робити, княже? — пролунав сполоханий голос.
Князь Володимир, що сидів похиливши голову, неначе прокинувся, подивився по палаті.
— Відчиніть вікна! — промовив він. Кілька дворян кинулись до вікон, розчинили їх. Десь на Горі вив пес. Війнуло свіжим повітрям.
— Запитуєте, що робити? — глибоко дихнувши, відповів князь. — А що ж? Заутра велю поховати тіло воєводи Рубача... на Воздихальниці, де лежать князі, — він не посрамив Русі.
— Підемо всі, поховаємо, княже! — зашуміли в палаті.
— Усім воям, що були в поході, — вів далі князь, — велю дати пожалування: живі мусять жити, в мертвих є жони й діти.
— Не пошкодуємо, дамо, — підтримали князя бояри й мужі.
— І ще кажу — не дозволю, не припущу, аби імператори ромеїв так говорили з Руссю й зі мною, — вороги вони нам віднині.
Тоді підвівся боярин Воротислав.
— Ти сказав правду, княже, — стиха почав він, — ганьба, що імператори так говорили з тобою й нами, це правда — вороги вони нам... Але чому, чому так ведеться, княже? Імператори ромеїв достойно говорять з польськими й чеськими князями, їм друзі німці, варяги, угри, а з Руссю й її князями поводяться, як з варварами й рабами.
— Все від того, — встав боярин Іскусєв, — що польські, чеські й угорські князі, німецькі імператори — християни-латиняни, і закони в них нові, совершенні, освячують право князя й боярина, бідному також дають своє. Наші ж люди моляться дерев'яним богам, живемо ми по старому закону й покону, які давно час змінити.
— Хто ми? — шуміла палата. — Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута?
Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей, але йому здалося, що він бачить перед собою єдині очі, очі Гори — суворі, безжальні, темні.
У миготливому промінні свічок йому привиділись у цю хвилину ще одні очі, що також складались з очей множества людей Русі, — воїв, гриднів, ремісників, смердів, — смутні, невеселі, неспокійні, допитливі світло-сірі очі.
Не тільки боярство, мужі Гори запитували нині князя Володимира, ждали відповіді, Русь зверталась до нього, і він запитував сам себе: "Хто ми? Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити?"
Володимир устав. Суворий, рішучий князь, що обличчям, постаттю й кожним рухом нагадував отця Святослава і що мав карі материнські очі, простягнув уперед десницю, дивився в палату на мужів Гори, бачив же набагато далі, більше.
— Чую вас! — сказав князь. — Бачу минувшину й сьогочасність, хочу прозріти й будуче наше... Рідна земля, я пройшов тебе з краю в край, щоб устроїти й утвердити, велика, вічна Русь, — у віках бачу її славу.
Володимир зупинився, бо від надзвичайного збудження йому тамувало дух, якусь хвилину мовчав.
— Та ми, — повів він далі, — і це я нині бачу, знаю, — не острів у безбрежному морі-окіяні, много земель, народів, племен, як віковічні хвилі, б'ється в береги наші, з усіма мусимо разом жити.
— Правда, княже, правда! — шуміла палата.
— Але як жити далі, як тримати мир з світом? — запитував князь. — Нині виникла в нас сварга з Візантією, і це не нова сварга; відколи існує Русь і Візантія, не було миру між нами, багато крові пролили ми на бранях з нею, кінця-краю їй не було й немає... Ви не сказали всього, мужі, я скажу за вас і за всю Русь. Не потерпимо, не можемо простити образи, яку вчинили нам імператори ромеїв і Візантії, нині говорю їм: іду на ви!
— Підемо, княже, за тобою! — кричали бояри й мужі.
— Веди, княже! Де ти, там і ми! — брались за крижі мечів воєводи.
Велике, священне почуття помсти керувало ними; руські люди зараз були несхитні, грізні, суворі до ворогів своїх, як і колись, во дні князів Олега, Ігоря, Святослава...
Проте не тільки помста стукала в їхні серця нині, нове владно входило в життя. По-новому треба було докінчувати сваргу з Візантією.
І це нове неминуче мусило прорватись у Золотій палаті — наперед знову вийшов боярин Воротислав, за ним стояло багато бояр, воєвод, що давно стали християнами.
— Ти сказав правду, княже, — тихо сказав Воротислав, — і ми з тобою одностайні! Але за чим і по що підемо ми до Візантії?.. Мертвих не воскресити, загинули наші люди навіки! Взяти дань? Ні, грецькі золотники нам не потрібні, самі маємо золото, срібло, всякі добра. Взяти землі у Візантії — так у нас і земель, і лісів, і рік є доста. Гостро говорив боярин, але гордо, достойно, мудро, — така вже нині Гора, така й уся Русь.
— Ми підемо за тобою, — вів далі Воротислав, — бо є на світі Візантія, але є й Русь, бо є в Константинополі імператор, а в городі Києві ти князь і наш василевс, бо вони хваляться своїми законами, а ми маємо свій, руський покон, але бачимо, утверждаємо й нові закони. Чи так говорю, бояри й воєводи? — звернувся Воротислав до людей, що стояли в Золотій палаті.
— Так, боярине Воротиславе, так! — відповіла палата. — І про віру, про християн скажи!..
— І про віру, скажу, мужі, — закінчив Воротислав. — Втім, що й говорити? Ми ж уже християни, княже!..
5
Тієї ночі князь Володимир не лягав спати. На якусь годину він зайшов до Рогніди — їй, жоні своїй, хотів повідати думи, що бентежили його душу, не давали спати.
Проте ця розмова тривала недовго. Їй важко було, либонь, зрозуміти, що хотіло від князя боярство, які складні думи тривожили Володимира, — Рогніда знову, в який уже раз, стала перед власним горем, що краяло, розривало серце...
— Знову брань, — бідкалась вона. — Як швидко проминули тиша й мир, як несподівано все це сталось.
Схиливши голову на його груди, вона тихо, беззвучно плакала.
— Покинь, Рогнідо, — сказав суворо й навіть черство Володимир. — Не плач, до чого тут сльози? Імператори ромеїв зганьбили честь київського князя, образили й зневажили всю Русь...
О, княгиня Рогніда одразу підняла голову. Честь мужа Володимира — це її честь, образа Русі — це і її образа.
— Якщо так, — промовила Рогніда й витерла на щоках сльози, — іди, муже мій...
— Мушу стати нарівні з імператорами, — говорив Володимир, — а Русь поставити врівень з Візантією.
— Іди, муже мій!
— Мушу утвердити в Русі закон новий!
— Утверждай, княже!
— Ти не плач, не сумуй, повернусь таким, як і їду, Рогнідо!
— Вірю, Володимире! Тим і живу! Я благословляю й молитимусь за тебе...
Зорі пливли у вічних своїх колах за вікном, віти дерев на чоті стояли за стінами, біля грудей Володимира билось рідне йому серце, в цю годину ночі, в цю хвилину вони тільки вдвох мусили одверто, щиро говорити — Рогніда ж сказала йому всю свою правду.
І князь Володимир нібито сказав їй усе — так, знову похід, знову брань, розлука...
Біля Перевесищанських воріт князя Володимира ждав воєвода Вовчий Хвіст.
— Я зробив усе, як ти велів, княже... Коні готові, у дворі над Стугною нас ждуть, можемо їхати.
— Воєводо! Про те, що ми робимо, ніхто не повинен знати.
— Я твій слуга, княже.
— То й поїхали.
Воєвода мчав першим, він добре знав шлях до Стугни, на березі якої був княжий, а поруч і його власний двір. Князь поспішав за ним, мовчав, думав.
"Дуже шкода, — думав князь, — що я не поговорив про це з Рогнідою. Втім, що вона може мені порадити, — де діє розум, на серце покладатись небезпечно...
І ні боярам, ні воєводам не можу цього сказати, — роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушує мене".
Коні летіли серед чорної ночі все швидше й швидше.
"Не заради себе це роблю, заради всіх..."
Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до світання, коли там усі повинні були б спати. Але хтось, либонь, ждав там князя і воєводу, бо в одному з вікон терема, що стояв на високій кручі над водою, світився вогник, коли ж коні затупотіли в дворі, хтось одразу вийшов на ганок, привітав пізніх гостей.
У просторій палаті, де горів трисвічник, князя зустрів старий священик Григорій, що служив у давні часи ще княгині Ользі і якого заздалегідь привіз сюди Вовчий Хвіст. Він сидів біля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тільки князь переступив поріг палати.
— Уклін тобі, княже! Що привело тебе сюди в цю пізню годину і навіщо я тобі потрібен?
Князь Володимир відповів на вітання, сів на лаві. Свяїценик Григорій повернувся до свого крісла біля столу.
Усе навкруг — жовтаві вогні трисвічника, пергамент на столі, спокійне обличчя сивобородого священика, а найбільше його очі, голос — заспокоювало князя, кликало до одвертої, щирої розмови.
— Я хочу говорити з тобою про душу й віру, отче, — сказав князь.
— Усі, що приходять до мене, — відповів священик, — говорять про душу й віру, і я радо допомагаю їм. І ти, княже, говори одверто — тут тільки ти, та я, та ще бог.
— Хочу сказати про Русь, — князь Володимир підняв руку й показав на чорне вікно. — Ось вона стоїть поруч і далі, далі, скрізь навкруг... Я люблю її, отче, бо вона вспоїла мене й вскормила, сам також нічого заради неї не шкодував — ні сил, ні крові, ні життя; я молився і вірив її богам, як отець мій, діди й прадіди князі.
— Відаю, княже, все відаю, знаю, — згодився священик.
— Але що трапилось? — повів далі князь Володимир. — Чому неспокійна моя земля і її людіє, чому роздирають їх напасті й страсті, немає ладу в землях, городі Києві, на Горі? А ще немає спокою, тиші в душі моїй, віри немає... Куди іду, куди мушу йти, куди вести людей моїх?
Він замовк, згадуючи, либонь, багато минулих літ.
— Я й шукав, вір мені, я довго й уперто шукав віри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту* (*Бахмут — Магомет.), юдеї з Хозарії, благовісники римського папи... Я сказав їм коротко: не вірю, не можу вірити в богів ваших.
— Я знаю про всі твої сумніви й дерзання, — підняв голову священик, — довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти ніде не знайдеш і ні в кого не візьмеш віри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русі, княже...
Тепер сам священик, мабуть, хотів дещо пригадати, через що й сказав:
— Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у палаті княгині Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тоді вона хотіла тебе охрестити, готові були купіль.