За це часто потрапляв до карцера і виривався звідти лише ціною тривалих голодовок. Карцер та голодування руйнували кволе тіло і нарешті зламали його. На другому році після арешту Володимир Іванович зовсім занедужав.
На суд його ледве привели. Там він сидів мовчазний, байдужий, начебто все, що відбувалося в залі, було йому стороннім і чужим. Каламутні очі блукали десь за вікном. Тільки інколи в них спалахували вогники люті й болю, але зразу гаснули, і в зіницях знову застигала каламуть.
Коли ж суддя закінчив читати вирок, орєховозуєвець стрепенувся, як підстрелений орел, обвів очима суддів, гірко посміхнувся кутиками губ і мовчки схилився на Павлове плече. Так його занімілого й привели до камери. Лише коли поклали на ліжко під стіною, то побачили, що на очах Володимира Івановича бриніли сльози.
...Зустріч після довгої розлуки збуджувала всіх до розмови. Грабовський, Ожигов, Краніхфельд розповідали, як кого було заарештовано, як потрапили в Іркутськ, як поводилися на допитах. Володимир Іванович слухав, зрідка докидав якесь слово, але розповідати сам не міг. Говорили про все, не торкалися тільки вироку, наче боялись згадувати його.
Але згодом згадали й про нього.
Якось, повернувшись з прогулянки, на котру Грабовський не ходив, чергуючи коло хворого, Микола й Віктор розповіли про свою зустріч з Евеліною Улановською.
— Вона живе разом з Софією Новаковською, — тихо, щоб не розбудити Володимира Івановича, говорив Ожигов. — Казала, Новаковська почуває себе зовсім погано. Після суду захворіла і вже не встає. Не набагато краще виглядає й сама Евеліна — квола й бліда, як з хреста знята. Від себе та від Софії просила звернутися всім до сенату з клопотанням переглянути вирок. Ну, ми з Віктором і вирішили...
— Писати прошеніє? — насупив брови Павло.
— Ні, спершу порадитися з Володимиром Івановичем, з тобою, а потім, якщо вирішимо...
— Прошеніє?
— Ну, називай його як хочеш, — втрутився Краніхфельд. — Тут діло, Павле, зовсім не в назві. А що ти, власне, бачиш поганого в тому, щоб написати? Адже йдеться... — він зам'явся трохи.
— Ну, ну, — підштовхнув його Павло, — про що йдеться?
— Про полегшення наших мук.
— Писати прошеніє .. — міркував Павло, не звертаючись ні до кого. — Значить, у ньому мусимо зректися наших переконань і всього, що обстоювали, за що боролися, одне слово — все визнати помилкою. Це важко й збагнути, хлопці.
— Так, Павле, збагнути не легко. Але треба зрозуміти й інше.
— Що саме, Вітю?
— Завтра закінчується наше право подавати апеляцію.
— Ех, Павле, Павле, — зітхнув Микола, — якби ти бачив Евеліну, якби послухав її...
— А Новаковська! — підхопив Краніхфельд. — Вона, звичайно, не належить до нашої групи, ми її вперше бачили на суді, але ж жінка — наш однодумець, також страждає за нас. Думаю, ми не можемо бути байдужими до неї, до долі її маленького сина...
Павло мовчки одійшов до вікна. Евеліна, Софія. Він якось досі не думав про них, а якщо й думав, то не помічав різниці між їх становищем і становищем чоловіків.
Та зараз відчув. Софії й Евеліні тільки по тридцять років, як і його покійній Надійці. Тридцять. Це ж лише половина людського віку. І вже каторга. Жахливо. Ну, а чим зарадити? Чим можна допомогти їм? Задля цього він готовий на все, навіть на шибеницю, крім одного — відмови од переконань, од боротьби.
— Що ж робити? — запитливо глянув на Краніхфельда і Ожигова.
Товариші мовчали.
— Що робити?.. — донісся кволий голос Володимира Івановича. Всі троє кинулися до хворого. Йому, видно, полегшало, бо лежав, спокійно дивлячись на стелю. — Сперечаєтеся, хлопці? Шукаєте виходу? Хочете, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі? Але... — хворий, не закінчивши фразу, зайшовся кашлем.
Хлопці стояли розгублені й винуваті. Зрозуміли — Володимир Іванович чув їхню розмову. Мовчки чекали, що скаже він, старий пролетар. Коли кашель вгамувався, Володимир Іванович перевернувсь на лівий бік і пальцем покликав до себе Грабовського.
— Вірно робиш, Павле. Правильно, — заговорив тихо. — Шкода наших дівчаток, дуже шкода. Та й вас шкода, дорогі мої, всі молоді, як квіти. Але я мало вірю в те, що ваше прошеніє дасть якусь полегкість дівчатам, а нашій справі може пошкодити. Так, може. Треба гарненько подумати, що і як писати. Бо ж просити, значить, визнати себе переможеними, каятися, зрікатися найсвятішого. Без цього навряд чи прислухаються, бо їм саме й треба домогтися від нас зречення. А каятися, зрікатися ми не можемо, не маємо права. Можемо тільки вимагати. Вимагати скасувати вирок, як неправильний. Протест і вимоги — от наша правда…
Володимир Іванович знову закашлявся. Цього разу кашель був ще довший і важчий. Відкашлявшись, старий мовчки одвернувся до стіни очима...
— Що ж будемо робити? — пошепки запитав Краніхфельд, коли Володимир Іванович заснув.
— А хіба не ясно, Вітю? — спитав Павло. — Відбувати кару, от і все. Писати сльозливе прошеніє — я категорично проти.
— А як же, Павле, бути з дівчатами? І їм на каторгу?.. — втрутився Ожигов. — Невже ти гадаєш, що ми з Віктором боїмося за себе? Подумай добре, — показав на Володимира Івановича. — Чи довго протягне він на каторзі? Чи довго протягнуть Евеліна і Софія? Ми витримаємо — це ясно, а от вони, я питаю? Ти про це, Павле, подумав?
— Ще в харківській тюрмі мені пропонували написати прошеніє, — заговорив Павло, не відповідаючи на запитання. — Кілька днів у моїй камері лежали папір та перо. Пропонували, підказували, навіть умовляли. Не написав. І зараз, хлопці, я ні писати, ні підписувати нічого не буду. Не можу. — Помовчав трохи і додав: — Можете писати, я не буду проти — при одній умові: якщо у вашій апеляції — не в прошенії, а в апеляції — не буде каяття, не буде прохання, а тільки вимога.
— Тільки вимога, саме так, Павле, саме так. — Ожигов підбіг і обняв Грабовського. — На цьому, Вітю, стою і я. Тільки вимога. Одна вимога, і більше нічого. Ми не злочинці, й каятися нам немає в чому. А не прислухаються, то хай знають, що ми не схилилися, лишилися собою. Згода, Вітю?
— Згода, згода! — Краніхфельд захопив обох в обійми. — Тільки вимога!
...Поверталися з прогулянки збуджені, особливо Ожигов і Краніхфельд. Підписану ними та Улановською апеляцію тюремне начальство взяло й обіцяло надіслати до сенату.
— Тепер чекай з моря погоди, — зауважив Павло, коли підходили до камери. — Дарма радієте. Ще доведеться не один місяць годувати нужу. Пообіцяли, а ви й повірили. Вони м'яко стелять, зате спати твердо. Я знаю їх.
— Це ти вже зайве, Павле, — заперечив Краніхфельд. — Їм самим невигідно нас тут тримати. А ми теж нічого не програємо, якщо й затягнуть трохи. Хоч дочекаємось теплих днів, легше буде йти на каторгу.
— Боюсь, щоб не стало душно...
Переступивши поріг камери, балаганці зупинились як укопані. Володимир Іванович лежав на ліжку горілиць. Ліва рука його, здавалось, прикривала серце, а права безсило звисала додолу, затиснувши між двома пальцями невелику, трохи пожовклу фотографію. З-поміж напіврозплющених повік ледь-ледь сутеніли очі. Тіло було ще тепле, старий, мабуть, щойно помер.
Поскидавши шапки, хлопці якийсь час стояли в скорботі. Потім стулили небіжчикові повіки, склали йому на грудях руки і почали розглядати фотографію. З неї дивилися теплі, трохи пойняті сумом жіночі очі. Біля жінки з обох боків стояли хлопчик років дванадцяти та менша дівчинка. На руках жінка тримала біленьке, пухнасте, мов курчатко, немовля, яке охопило рученятами шию матері і сяяло ясною, схожою на ранковий промінь усмішкою.
— Прощався, мабуть, Володимир Іванович, — журно сказав Микола Ожигов. — Ви бачили коли-небудь її? — показав на фотографію.
Грабовський і Краніхфельд заперечливо хитнули головами. Ніхто з балаганців не бачив ніколи фотографії родини Володимира Івановича. Старого шанували засланці, часто приходили до нього за порадою. Він слухав скарги, розпитував про сім'ї, радив, підбадьорював. А про власну родину ніколи не розповідав, наче в нього її не було. По табору ходила чутка, що у Володимира Івановича є жінка й діти, що живуть вони десь під Москвою, але напевно того ніхто не знав. Мабуть, тільки залишаючись на самоті, Володимир Іванович думав про дружину й дітей та розглядав пожовклу фотографію.
— Чекають, — не зводячи очей з фотографії, майже крізь сльози говорив Віктор Краніхфельд. — І ще довго будуть чекати, виглядати, сподіватися, що ось-ось повернеться татко, погладить вихрясті голівки. А він уже ніколи не прийде, назавжди покинув. І покинув заради щастя інших...
Павло мовчав. Руки дрібно тремтіли, губи посмикувалися, як у дитини, що от-от має розплакатись, а очі, сухі, аж завалені, жадібно вдивлялися в обличчя хлопчика на фотографії, дивовижно схожого на батька. В примружених, трохи суворих оченятах підлітка, в круто зламаних бровах, вольовому, ще не зовсім окресленому підборідді, в тісно стулених губах він бачив силу батька. Здавалося, цей хлопчик зараз стисне кулаки, зійде з фотографії і гукне: "Я готовий до бою!"
— Ні, Володимир Іванович не помер, — тихо, але рішуче промовив Павло. — Не помер. Він живе! — І показав на підлітка. — Він буде жити.
24
Повільно, але неухильно весна відвойовувала свої права. Глибокі, завалисті сибірські сніги щодень присідали до землі, і воркотливо дзюрчали в ярах талі води. Ранками схоплювалось сонце, викочувалося на голубу просторінь неба, оглядало землю, що звільнялася від снігового полону, і золотими віниками замітало її.
Набухлі бруньки, підігріті промінням, здавалося, зараз бризнуть зеленим листям і п'янким суцвіттям. Навіть завжди насуплене й мовчазне подвір'я тюрми, обгороджене товстим темно-сірим муром, оживало.
Сьогодні, замість прогулянки, балаганців послали прибирати тюремне подвір'я. І це було для них маленьким щастям. За три роки перебування в іркутській тюрмі знали лише запліснявілу камеру, допити, хижі очі та кулаки тюремної обслуги. Руки аж свербіли до праці.
Позабиравши лопати, граблі, Грабовський і Ожигов вигрібали з-під муру торішнє перемерзле листя, шматки череп'яного посуду, закинені сюди з вікон в'язниці. Краніхфельд, упрягшись в залізну тачку, вивозив мерзлятину на смітник.
Настрій був піднесений, робота кипіла, і навіть напівсонні безбарвні очі солдата, що стовбичив недалеко, здавалось, задоволене поблискували.
— Я бачу, Вітю, — навантажуючи тачку, посміхався Микола, — з тебе вийде, як каже Евеліна, файний каторжник.