Він пишався зробленим: ніхто, крім нього, не подужав би цю роботу! Наразі йому відкрилася панорама нічного міста, що байдужливо миготіло тисячами вогників. Ондечки світився рідний ДК "Хімік", де сьогодні, як заведено по неділях, тарахкочуть танці. Сумно їм без тромбона? "Волоколамський на трубі мене не замінить".
— Прийшла зміна, прийняла вахту, можемо йти в баню, — гукнув Грицько.
У цеху зміна майстра Жованика визнавалася передовою; вона завжди перевиконувала план і отримувала премії. Павка радувався грошам: у Конотопі він не заробив би й половини. За три місяці він справив собі зеленуватий, у жовто-чорну краточку, костюм і взувся в гостроносі югославські туфлі. Вони боляче стискали пальці, але таких не було ні в кого. Коли Наташа призналася, що не отримує стипендії, не має гуртожитку, живе на квартирі і харчується самою картоплею, він став щомісяця висилати їй по сто карбованців. "Який з Наташки інженер, ще й електрик?" — дивувався він. Пише, що предмети в Електротехнічному інституті складні, а вимоги до студентів суворі. Щоб виправдатися перед братом, Наталя надіслала загальний табель, у якому на всю групу не знайшлося жодного відмінника. Нічого не зробиш: не пройшла на журналістику — становсь електриком. Зате Ленінград, яким так захоплювалася мама, і їй припав до душі. Вона захоплено писала про Ермітаж і лекції Іраклія Андронікова. Хвалилася чудовими подругами, з якими бігала по театрах, і тішилася двома своїми віршами, опублікованими в інститутській малотиражці. Насамкінець, попри всі труднощі, Наташа радила брату будь-що поступити до інституту і насолодитися студентськими роками.
Волоколамський таки виграв спір. Розчепурена і збуджена Валерія Євграфівна минула вахтерку о п'ятій, а вийшла далеко після полуночі; щаслива — неначе з королівської опочивальні. У якості доказу Маестро пред'явив Павці мережеві трусики.
"На, утги сопли. Пгишлось потгатиться на коньяк. Можешь допить, там осталось. Давно я не пил пятизвёздочный! Когда гасчитаешься?"
Павка відчув себе обгидженим. То була межа! Їхня Валерія Євграфівна! Красуня, якій і в очі страшно було глянути... і Волоколамський — товстопузий і слинявий. За пляшку коньяку!
Позмінна робота надавала приємність у білий день, коли народ працює, і вулиці малолюдні, досхочу вештатись містом. Наближалося літо і хлопцю, який ще не відзвичаївся мати літні канікули, а робота набридла, захотілося додому. Тим більше, що оркестр ось-ось міг розпастися. Маестро знову зашпортнувся на неповнолітній із порядної сім'ї, і проти нього розпочалося слідство. Шукали свідків, а Павці це було ні до чого. Насправді він співчував Волоколамському, який, на його думку, страждав на природжену хіть, що проявлялася завсідним тремтінням правої ляжки. "О! Девочки! Подгастут..." — трепетно примовляв він, зустрівши на вулиці зграйку школярок.
"Без нього оркестру не буде, і що я робитиму в Сумах? Квасити суперфосфат? Ні, буду звідси намилюватися!" — міркував Павка, стоячи на високому березі Псла. Внизу, біля самої води, бавилася трійця дівчат шкільного віку. Схоже, вони втекли з уроків і сповна насолоджувалися свободою. Яскраво одягнені, вони стріляли у його бік лукавими бісиками. Лише рік минув після закінчення ним школи, а десятикласниці вже відчутно погарнішали. Павку потягнуло підійти до них, заговорити, але він засоромився і застиг на місці. Дівчатка ж глузливо зареготали і побігли парком. Картаючи себе за нерішучість, пішов собі і Павка.
Розділ V. Конотопський діксіленд
Антоніна Геннадіївна переживала за молоде покоління, що надто повільно набувало комуністичної свідомості. Безпосередньо спілкуючись зі студентами, вона відчувала, що попри всі її зусилля, молодь піддається безпідставним сумнівам і переймається другорядними питаннями. Взяти хоча б недавній лист з практики студента Калашника.
"Отримали ми вашого листа, Антоніно Геннадіївно, і вся група дуже вдячна вам як матері. Ви пишете, що ми становимося орлами, але ми цього не відчуваємо. Поселили нас у гуртожитку, від якого добиратися до роботи займає півтори години. І стільки ж назад. Повертаємось, а їдальня вже зачинена. Скільки не зверталися до начальника тресту, щоб нам виділяли окрему машину, відповідь одна: їздіть разом з робочими. Але та машина завжди переповнена, і залізти до неї ми не в змозі. Я поскаржився викладачці, яка приїздила перевіряти практику, але вона нічого не вирішила. Отже, всі хлопці вкрай незадоволені практикою. Проектування розпочали лише троє; інші ж потрапили на об'єкти, що не відповідають дипломній роботі. Розумієте, Антоніно Геннадіївно, мене вразило, що у кінці місяця, у день зарплати, на обличчях робочих не видно радості, а одна лише журба. Робочому бетоннику або монтажнику п'ятого розряду наряди закривають на двадцять один, двадцять три, ну, колись на двадцять п'ять карбованців за день, а чорноробам і того менше. Отже, роботязі виходить на місяць десь рублів шістсот. І що можна придбати на ті гроші? А в усіх родини, їх треба годувати. Звідусіль з'їхалася молодь, хоче заробляти і жити по-людські. Натомість, вистачає лише на шматок хліба, а цього для робочої людини не достатньо. Відчуваєш, що підіймається хвиля невдоволення, яка може знести все на своєму шляху. Буває, лежиш у ліжку, розмірковуєш, перевертаєш усе у голові, роздивляєшся з різних боків і не розумієш причин такого становища. Читаєш книжки, порівнюєш з дійсністю і знову становиться сумно. Хто в усьому винен? Як змінити усе накраще? Антоніно Геннадіївно, чому так несправедливо ставляться до будівельників? Інколи здається, що ми даремно учимось по цій спеціальності".
Калашнику вторив студент Гудзь. "Шановна Антоніно Геннадіївно, мені нестерпно хочеться поділитися з вами особистими турботами. Семирічну школу я закінчив у 1954 році. Хоч і добре закінчив, але на подальше навчання коштів у батька не знайшлося, і я пішов працювати у колгосп на разові роботи. І відразу натрапив на несправедливість. Скільки сварок я мав із бригадиром! Але довести свою правоту не спромігся і, зрештою, зрозумів, що правди не знайду ніколи. Найкращу роботу бригадир віддавав своїм сестринцям, а я отримував лише важку і брудну. При цьому трудоднів мені нараховував найменше. Вечорами я ходив гуляти і познайомився з дівчиною по імені Олена. Вона мешкала у сусідньому селі, а працювала у колгоспі телятницею. Мені здалося, що вона розвіє мої важкі думи, бо з нею я відчував себе веселим та щасливим. А на мої думи впливали домашні справи. Батьки якраз заходилися будувати хату, хоча в усьому відчували нестачу. Не мали навіть грошей, щоб придбати мені костюм, щоб я виглядав не гірше інших. Від тих злиднів тато з мамою почали сваритися, а це все впливало на моє серце, і я ніяк не міг второпати: чому таке життя? Ото візьму увечері стареньку гармонь і почалапаю з дому туди, де на мене чекає подруга. Так ми з Оленою дружили півтора роки, і моє серце звикло до неї, і здавалося, що знайшов я ту єдину, з котрою пройду все життя. Але я прорахувався. Олена завербувалася у Херсонську область, і прийшлося мені задовольнятися самим лише листуванням. Але й це тривало недовго. Скоро дізнався, що вона одночасно спілкувалася і з моїм другом, сусідом. А той вигадував про мене всяку брехню, ще й примудрився перехоплювати мої листи. Зрештою, Олена зовсім припинила мені писати. Після такого я зрозумів, що справжніх друзів на світі не буває...У вересні 1957 року поступив я до технікуму. Приїхав у Конотоп із доброю мрією і відразу засів за книжки. Сподівався, що тут, напевне, знайду справжнього, чесного друга. Познайомився з Євгеном Сагайдачним. Поки ми жили разом на квартирі, він був гарним товаришем. Ми ділилися думками, іноді сперечалися щодо науки, будівництва та інших питань. Усе змінилося, коли ми перебралися до гуртожитка: Євгена начебто підмінили. Став він часто-густо мене підводити, і наша дружба захиталася. Він знайшов собі нових друзів — веселих, шумних, але таких, що живуть неправедно. Мене обрали старостою групи. Спочатку все йшло добре, хоча декому я не сподобався, бо різав правду у вічі, ненавидів брехунів і намагався викоренити підказку. Невдовзі наша група розділилася навпіл: з одного боку я і класна керівниця, з іншого — вся група. Щодо мене, їм не подобалася чесність, а її не терпіли за моральність. Стали злословити про якийся там блат. Хлопці у кімнаті почали навмисно галасувати і заважали готувати уроки. Це все позначилося на моїй успішності, і у мене з'явилися трійки. Наче на зло, я отримав листа від Олени, у котрому вона призналася, що ось вже два місяці, як заміжня. Відтоді я зовсім перестав вірити і дівчатам, і друзям; залишився сам-один. Отже, врешті-решт, від обов'язків старости я відмовився".
"Ох, не жили наші хлопці при капіталізмі, не знають почім фунт лиха, і що це таке "людина людині — вовк". Водночас, такі принципи, як "людина людині друг, товариш і брат", "хто не працює, той не їсть", "один за всіх, усі за одного" приживаються занадто повільно. Як же міцно засіло міщанство в душах людей! Ні, треба діяти! Щойно повернуться з практики, проведу позаплановий семінар на тему "Соціалістична мораль і її вплив на розвиток суспільства". Попередньо порекомендую студентам перечитати "Як гартувалася сталь"... Нехай ще пригадають Павлика Морозова, Зою Космодем'янську і Олександра Матросова",— занотувала собі Антоніна Геннадіївна.
Дідок повідомив, що Колька Аксьонов, художній керівник клубу ім. Луначарського, збирає великий джаз. Із усіх духових оркестрів міста на його заклик відгукнулися найкращі виконавці: Аркаша Шевченко (перша труба), Вітя Карпенко (втора труба) і Анатолій Турков (кларнет і сакс баритон) — усі з Рембази; Вітько Бібік на прізвисько Джока (кларнет, сакс альт), Толян Панченко (втора труба), Микола Лузан, токар з Мехзаводу (контрабас); Вітько Затятий (сакс тенор) і Вовка Руфер (тромбон-тенор) — обидва з будівельного технікуму; ударні інструменти (Юлій Кауфман), акордеоніст Олександр Кузьмич і особисто сам Аксьонов (саксофоніст-слухач) безпосередньо із клубу ім. Луначарського. Колектив згуртувався навколо Сені Кузікова, студента Чернівецького музикального училища на канікулах.