"Від часу мого заслання ні букви я про нашу вбогу Україну не прочитав, та й те, що про її минуле знав колись небагато, швидко забуваю, і подарунок Твій буде мені правдивою розрадою". Хоч чомусь і не писав тепер поезій, але в 1853 році надумав перекласти "на наш прекрасний задушевний язик" "Слово о полку Ігореві" і просив Бодянського й Козачковського прислати текст поеми, але не дістав від них нічого. Від Венґжиновського згодом довідався, що Лизогубові і кн. Репніній заборонено з ним листуватися, – ті б то дістали для нього все, про що не просив би.
Залеський і Венґжиновський старалися продавати Шевченкові образи, що він малював крадькома. В листуванні з приятелями конспіративно називав свої малярські праці "кусками матерії". Час від часу діставав за них гроші.
У 1854 році зробив був спробу легалізувати свої, в найбільшій таємниці ведені, малярські заняття. Ще за Маєвського писав літом 1852 року Лизогубові, що збирається просити Перовського, який мав приїхати до форту, про дозвіл "безмездно намалювати" для новопетровської церкви запрестольний образ Воскресення Христового. Перовський тоді до форту не приїхав. Тепер Усков згодився вислати до Оренбургу відповідний рапорт. Вийшов він із Новопетровського 7 січня 1854 року.
Як Шевченкові, так, мабуть, і Ускову справа уявлялася так, що Перовський не зможе такої просьби Шевченка відкинути, і якщо сам не відважиться на дозвіл, то принаймні до Петербургу цю справу перешле. Тим часом Перовський сам "не дав згоди" на те, щоб Шевченко намалював згаданий образ. Ще коли мистець Чернишов і інші просили в Петербурзі за Шевченка Перовського, то він сам пішов до Дубельта, прочитав усю Шевченкову справу "від дошки до дошки" і – як оповідав – "переконався тільки в тому, що мені за нього заступатися й просити за нього царя не можна!"
Це ще в 1851 році розповів Перовський К. Ґернові, який просив за Шевченка цього впливового адміністратора, колишнього міністра внутрішніх справ і приятеля Миколи І. Перовський при цьому сказав Ґернові, щоб більше ніколи не просив його за Шевченка. А просив за Шевченка Перовського не один Ґерн, – просили ще якісь невідомі нам Глебов, Середа й Павлов, і всі дістали таку саму відповідь. Як вірний слуга царя, Перовський не визнав за можливе заступатися за Шевченка, що образив особисто царя й царицю – свою "добродійку", яка помогла йому викупитися з неволі. Тепер мова йшла не про заступництво, а просто про переслання просьби до Петербурґу, на яку й найбільш розлюченому деспотові тяжко було б відповісти відмовно; але Перовський не схотів і цього зробити. З болем 6 червня писав Шевченко про цю відмовну відповідь оренбурзького штабу Бр. Залеському:
"Сумно, нестерпно сумно! При таких невдачах, думаю я, і найбільший поет усякої надії на кращу долю зречеться, а мені, безталанному, давно вже на краще майбутнє очі заплющити можна".
У кінці 1854 року блиснула Шевченкові інша надія – на поліпшення його службового становища. Генерал Фрейман, що був у форті на інспекції, 28 жовтня подав Перовському просьбу, щоб Шевченка зробили підстаршиною. Очевидно, Усков дуже за те просив цього, мабуть, ліберального генерала, що навіть відважився або купити, або в подарунок від Шевченка прийняти його акварель "Ніч". Перовський, не відмовивши Фрейманові, наказав запитати про те, як проходить службу і як поводиться Шевченко, у безпосереднього його начальника – командира батальйону майора Львова. Львов приїздив з Уральську до форту, знав, що Шевченко фронтової служби виконувати не вміє, і відповів, що Шевченко поводиться добре, але "по фронтовому образованию слаб" і тому не заслуговує на підвищення.
Мало того: весною 1855 року Львов наказав іще спеціально муштрувати Шевченка, попереджаючи його, що інакше він ніколи не може сподіватися полегшення своєї долі. Зрештою, 7 липня і Львов подав начальству рапорт із просьбою про підвищення Шевченка в підстаршини. Скільки здоров’я і нервів усе це коштувало Шевченкові, легко собі уявити. Весною 1855 року він писав про це російському поетові Плещеєву, що теж перебував на засланні, кажучи, що з нього "тягнуть жили по вісім годин на добу", а Залєського питав: "Яким робом могли дати перевагу "представлению" майора над "представлением" генерала? Це питання мені темніше за ніч безмісячну". Минав час, але пропозиція Львова лежала без руху.
А тим часом Шевченкове життя було повне змісту. Хоч скільки часу забирала йому військова муштра, він виявляв якусь просто несамовиту творчу енергію. Легально, не криючись ні перед ким, ліпив із глини й виливав з алебастру барельєфи, творячи все нові й нові композиції, не переставав діяльно листуватися з друзями, читав усе, що міг тільки дістати. Крадькома малював, і то багато, бо ввесь час протягом 1853-1855 років пересилав свої малюнки Залеському й дарував їх симпатичним і гідним довір’я людям. Писав повісті, писав без перерви: кінчав одну і зараз починав другу. Так по черзі за цей час повстали "Наймичка", "Варнак", "Княгиня", "Музика", "Нещасний", "Капітанша", "Близнята".
Напруженою енергійною працею, що її не переривав ні на годину, намагався рятувати свою душу, не допускаючи, щоб опанував її розпач. Не піддався, не зломився.
Справжніми святами для нього бували ті дні, тижні й місяці, коли до далекого форту приїздили люди з культурного світу. Бувало це рідко, але коли бувало, то Шевченко, як тільки міг, старався використати їх товариство, щоб і про культурні новини довідатися, і розмовою про речі, що його цікавили, себе потішити.
У кінці 1852 р. завітав до форту природознавець Головачов, у 1853 й 1854 рр. була тут природознавча експедиція члена російської Академії Наук фон Бера. Через Головачова, що знав Бодянського, Шевченко переслав листи другові. З членом експедиції Бера, видатним природознавцем, економістом і публіцистом М. Данилевським, зблизився і слів не мав, щоб описати Залеському, скільки задоволення й радощів дала йому зустріч із таким співбесідником, як Данилевський. Для цих людей з культурного світу зустрічі з Шевченком у глухому закутку теж були подіями, повними цікавого й глибокого змісту. З увагою й пошаною до Шевченка поставився й сам Бер, і видатний російський повістяр Ол. Писемський, що теж трохи пізніше відвідав Новопетровський форт.
Але романтична поетова вдача і серед тутешніх сірих скель та мертвих пісків, і в цьому безлюдді зуміла – і то на досить довгий час – створити собі атмосферу, в якій легше дихалося, легше мріялося й легше було миритися із справді безмежно тяжкою дійсністю. Атмосферу цю давав йому платонічний роман із дружиною коменданта Ускова, молодою, може не такою гарною, як сповненою деякої привабливості й жіночості Аґатою. Здобувши відразу її симпатію своєю добрістю й співчутливістю, Шевченко в її товаристві почав знаходити потрібний йому спокій і переживати теплі й ніжні емоції, що їх знають лише люди того романтичного типу, до якого він належав. Восени 1854 року поет писав про неї своєму другові Броніславові:
"Ця найпрекрасніша жінка для мене – справжня благодать Божа. Це одна єдина істота, якою я захоплююся аж до поезії. Отже я більш або менш щасливий, можна сказати, що я цілком щасливий".
Він давно вже, мало не щодня, обідав у Ускових, звик до товариства пані Аґати, і може єдиною його розвагою, поза працею, були часті прогулянки з Аґатою за фортом.
"Що за чудова, дивна істота непорочна жінка! Це – блискуча перлина в вінці творіння. Якби не це одне-єдине, моєму серцю рідне, не знав би я, що з собою робити. Я покохав її високою, чистою любов’ю, – всім серцем і всією вдячною моєю душею. Не припускай, друже мій, і тіні чого-небудь порочного в непорочній любові моїй" –
писав це Залеському щиро, писав правду. Була це платонічна любов романтика, якого задовольняв ласкавий погляд милої й симпатичної жінки, зворушували і її усмішка, й вираз смутку в її очах, тішив до нестями кожний вираз приязні й уваги. Перебування в товаристві пані Аґати було найкращим ліком на всі болі й рани, що їх було в серці поетовому аж надто багато.
"Чи віриш, – писав тоді ж тому самому Залеському, – мені іноді здається, що я й кості свої отут покладу; іноді просто одур мене бере і сердечний біль такий пекучий, отруйний, що ніде собі місця не знаходжу, – і що далі, то більше ота моя препогана хворість росте. Та й те сказати: бачити раз-у-раз перед собою тупі та ще й п’яні голови, – не диво, коли й чоловік більш, ніж я, зрівноважений, здуріє! І я справді трачу надію коли-небудь кінець моїх жорстоких іспитів побачити".
Не дивно, що серед таких настроїв він що далі, то більше ідеалізував ту, що однією своєю присутністю давала його душі огрійливе тепло й будила в ньому почуття щирого захоплення – почуття, що було органічною потребою його поетичної душі. Почуттю цьому немало він завдячував, мабуть, і те, що міг тоді так багато й так продуктивно працювати.
Примітки
колишнього міністра внутрішніх справ – Фактична помилка П.Зайцева. Міністром внутрішніх справ був не В.О.Перовський, про котрого тут ідеться, а його старший брат Лев.
Клопоти про звільнення
1855 рік був роком великих подій. Ілюзія потуги Росії, потуги, опертої лише на військовій силі та на тиранії Миколиної влади, розвіялася. Смерть Миколи І стала для реакційної верхівки грізним мементо, для всього іншого населення Росії – радісним фіналом-акордом ганебної воєнної поразки, що її пережила імперія. Тільки тепер для Шевченка з’явилася надія на те, що його доля зміниться на краще.
Давно вже, мабуть, не переживав він такого стану нервового піднесення, який почався для нього від часу, коли разом із звісткою про смерть Миколи І прийшов і маніфест нового царя. Всі чекали всяких пільг і "милостей" з приводу "восшествія на престол" Олександра II. Умер Микола 19 лютого 1855 року, і саме тоді Шевченка могли легко зробити підстаршиною, бо він мав "право вислуги", але ми знаємо, що недавно перед тим майор Львов не дав Шевченкові потрібної атестації. Треба було зробити все, щоб і Перовський вислав відповідну пропозицію ("представление"), і щоб у Петербурзі підготувати відповідний ґрунт. Уже 12 квітня 1855 року Шевченко пише листи віце-президентові Академії Мистецтв гр.