— Я була ворогом такої нецікавої банальности. Мішаний. Для Наді саме добре. Оці наче плюшеві карі очі, оця добродушна усмішка на лиці, щось із картини, на якій ви бачите, який має бути гарний український козак, ще й ставний, рослий. Ніколи я з Мішею слова не промовила, то диво, що прийшов. Мабуть, Надя попросила...
Прийшли вони, принесли із собою півлітра горілки і закуску, — щоб справити мені входини. Навряд, чи було в мене тоді що їсти, бо я купувала собі сто грам чайної ковбаси і відразу з'їдала з чаєм і хлібом, це було на цілий день. За яку годину, як випили й закусили принесеним, Міша десь вийшов. Гаразд, Ярина Михайлівна й Надя, ще побули, почекали, не діждалися, пішли. Я поприбирала після "входин", знов стало зеленкаво-затишно в кімнаті. Минуло ще кілька годин.
Годині о п'ятій стукає хтось. Хто? Міша. Де це він узявся?
— А я оце весь час сидів під деревами на лавочці у глибині двору. Стало мені недобре, ото я й вийшов. І досі нездоровий, трусить... А де Надя, Ярина Михайлівна?
— Вже давно пішли.
Справді. Блідий, у очах хвороблива мізерність. "Ляжте, по-лежте", — кажу я, може б і мені так сказала Ярина Михайлівна, це ж з тієї самої сім!... Міша простягнувся на розкладачці, а я сиділа на стільці, щось говорили. Він своє розказував, як тяжко бути без матері й матірньої теплоти (Сирота, майже в Коберників виріс), а я своє: як хочу ще рости, чогось хочу, а сама не знаю, чого, того нема... Отой мій сум ще з дитинства... Це я часто говорила, аби тільки торкнув хто цю струну. Щирости в мене було понад верх, мусіла її вихлюпувати, аби було кому. (Як ото я цілу ніч у поїзді сповідалася незнайомому чоловікові...) Була так щира й довірлива, так цінила чиюсь щирість.
Як це вийшло, що я провела рукою по Мішиному волоссю? Це ж чужа зовсім людина, просто випадково тут, наречений Наді Коберник. З жалощів, що признався в своїй таємній тузі за матір'ю? Чи з родинних почувань до Наді пожаліла я її нареченого? А воно вийшло, що Міша поцілував ту мою руку вдячно. І без тієї бичачої навратливости, що мене завжди відкидала й ображала. Словом, зайшла така інтимність і душевна близькість, якої я ніколи не знала. Я й зараз у цю хвилину плачу, бо й після вже, і досі не було такого. А в ту хвилину плакав Міша. Не міг же він бути п'яний, бо ж минуло багато годин, вже було над вечір, вже й світло засвічене. Не міг він бути й тонким спокусником, щоб виробити собі такий плян. Він, хоч і мав наречену, а почувався дуже самітним... А я йому про свої ранньодитинські і юнацькі переживання тієї ж самот-ности, отого гострого почування, що я тут чужа, в чужому світі...
Так і далі ми говорили, окутані не фізичною змисловістю, а теплом знайдених і впізнаних душ. Я ж така голодна на людське, а до мене всякі оті кашперські та коваленки кидалися з грубими парубоцькими вихватками. Тут — нічого цього не було.
Ми собі так розмовляємо без поспіху, само в'яжеться... Коли тут стук у двері.
— Ввійдіть!
Входить Андрій Щучка і якийсь другий (того не знаю), просто з поїзду, з валізами. Це наче в п'єсі? Ні, так воно було. Значить, у мене на ліжку лежить якийсь рослий чорнявий парубок?
— Ми, здається, перешкодили? — каже Андрій. — Що ж, ми підемо, переночуємо у Лярві.
Це він навмисне сказав замість "Лавра" — "Лярва". (В Лаврі була гостинниця). — Який же ти примітивний! — думала я в цю хвилину, — Навіть дотепи тупо брутальні. Та й справді, де тут удвох мають вони поміститися? Я не заперечувала. Міша лежав тихо, наче не чув і не бачив сцени. Нові гості пішли.
Не пам'ятаю, щоб у мене були тоді якісь муки сумління чи почуття якоїсь провини супроти Андрія. Навпаки, та "лярва" мене обурила. Це ж слово негарне, кажеться на ознаку неморальної жінки. Воно в цій хаті і в такій ситуації не повинно було прозвучати.
Вони пішли, а я стала ще щиріша з Мішею, розказала йому, що без жадного внутрішнього зацікавлення вирішила ощасливити цього, що пішов, відданого, невідчіпного, вірного. Але...
Може й краще, що так вийшло, може Андрій відчепиться? Бо мені треба жару душі, а не ситого задоволення. І цей жар душі тут у хаті палав, ось як несподівано. Ніяких атак, що мене сполошили б, не було. Було Боже право, моє право від Бога бути такими радісними та повними і без цебрів змисловости. Досить було й того аромату, що вже пройняв нас і обох переповнював. Плюшеві карі очі, лагідне, хороше лице. Як я досі не помічала цієї української краси?
Міша пішов пізно, може на світанку. Що було б, якби я несподівано для себе не сказала тих слів: — Більш ніколи не приходьте! — Може це був той, що мав би йти зо мною все життя? Чи може, одружившись ми, пішли б незлагоди, сварки, розрив? Чи діти? Не уявляю тих доріг. Я ж так таки й сказала: — Більш ніколи не приходьте. — Чому?
По-перше, якийсь голос у мені: "Як же це я буду слово Андрієві ламати? Я ж наче зобов'язана слово дотримати". По-друге: "Як же це я буду відбирати в Наді нареченого?" По-третє: "Якщо це така доля, то вже її не омину. І як цей хлопець мене любить, то тоді лише я буду це знати, коли він шукатиме мене, хоч би що". Я ж такої лихої думки про свою зовнішність і так потребую знати, що я — люба! По-четверте, я злякалася за свою волю, за свою незвичайну долю. Словом, я таке сказала. — Чого ти мене гониш? — застогнав Міша, і не знаю, чого було більше в тому вперше сказаному "ти" — болю чи ображености.
Так, наче хтось дужчий за мене сказав моїми устами ці слова. І я вважаю, що весь цей день з усіма подіями аранжувала якась свідома інтелігентна Істота з початку до кінця. Вона не хотіла пустити мене дорогою, що привела б до ролі Щуччиної дружини, і влаштувала оцю "виставу з трьома відслонами". Але коли я знов схибила з дороги, яку мені ця Істота призначила, і ось-ось таки вскочу в родинне життя, що втягне мене всю, Істота втручається, скеровує в ту стежку, якою я маю неухильно йти.
А яка мета? Не знаю. Щоб відігнати плюгавого Андрія, показавши, — ось що таке любов і право в Бога? То чому ж тоді заборонила й це право? Чи щоб я перейшла й через дальші муки-страждання? Бо ніколи вже не було, щоб моє право в Бога збіглось із таким самим правом іншого. Як досі, так і все життя потім якесь чортибатьказнащо признавалося, закохувалося, чіплялося, перешкоджало, навіть гіпнотизувало, а ті, кого любила я з правом у Бога, ті мене не бачили, були недосяжні, відгороджені неприступними безоднями-скелями...
Бо Міша так і зробив, як я казала. Більш ніколи не прийшов. Що ж було зі мною? Я аж тоді закохалася, люто. Коли я приходила до Коберників (часом із Жашкова хтось приїздив), — ловила кожне слово про нього, безмежно дороге мені. Інколи я й його бачила, його благущий погляд, таке ж страждання. Але ні я, ні він не переступили невидної стіни, лінії відчуження, не було й натяку на зближення, — тільки уклін здалека. Дійшло до того, що я навіть украла із стіни в Сергієвій кімнаті групову світлину, бо там був Міша. Сидів серед дітвори на поваленому дереві, а на звороті напис: "Колись і ми, старики, були такими щасливими..." Ліричний, як і сам Міша.
Міша Кривенький видужав від цього страждання. Хоч з Надею не одружився. Якось переключився, а на що — не знаю. А я — ні. Через рік написала йому листа з усіма моїми стражданнями. Прийшов — офіційний, холодний спостережний. "У якому душевному стані писали ви того листа?" — запитав, як лікар на прийомі пацієнта. Ось, який він був уже далекий. Я ж кілька років ще билася об стіну (ой, це сильний фігуральний вираз, але психічно так!) з болю кохання. І ще багато-багато років у думці я з ним розмовляла, наче продовжуючи ту незабутню розмову. Листи писала — і не відсилала.
Оце таке зо мною може вийти. Що я за людина?
* * *
А з Щучкою далі пішло так: він таки перебув кілька днів у мене, поки перейшов у студентський гуртожиток на Думській площі. (Вступив у ІНО на відділ Соцвиху). Але жінкою йому я не стала. Ще приходив, переслідував... Але ні! Щучка — огидний, гірший за отруту. Вся його провінційність і недалекість вийшли наверх тут у Києві. В Запоріжжі цього не видно було за його добірно вишитою українською сорочкою, поблажливо-протекційною усмішкою інспектора Наросвіти.
Ось сценка. Рання мрійна осінь за вікном, така ж і в мене осіння мрійна жага до праці. Я сиджу в своїй кімнаті за столом і працюю. Хочеться мені перекладати, аж пахне, а тут прийшов Андрій і перешкоджає. Стоїть за спиною і розхитує стільця, що на ньому я сиджу. Як заважає мені цей чоловік! Який мізерний, порожній, провінційний півник! Що я зробила? Допустила його до межі одруження. Я хочу бути сама, сама! Я хочу працювати, щоб ніхто мені оце зараз не перешкоджав!
Словом, Щучка — гріх на мойому сумлінні. Я повинна була відразу немилосердно йому відрізати. А то — милосердилася, хотіла себе в жертву принести заради Ідеї любови, бо мені видавалося, що цей чоловік несамовито любить. Найгірша жорстокість відмови, коли тебе люблять, а ти — ні, це закоханому найвище благо. Бо як змилосердування затягнеться, тоді рана закоханого невигойна.
І як колись Євген Щербаківський (якому я зла не зробила, ніколи не милосердилася), так і цей Щучка. Через роки, коли побачив мене на вулиці, вороже подивився і далеко обійшов.
43
А що я тоді робила в Києві? Тоді здавалося — порожнє життя з тягучими інтервалами і застоями, без перспектив. А як тепер оглянусь, то повно всього різного було. Писала рецензії (щось тоді кілька їх було надруковано), носила до редакції Життя й революція, деякі приймали, деякі повертали. Редактором журналу був М. Терещенко, а секретарем — В. Підмо-гильний. Я, принісши своє, рвучко втікала, боючись зарозумілої атмосфери, не знаючи, що з світилами говорити.
Висилала я й до Харкова рецензії. А раз навіть до редакції Червоний шлях — уявіть собі — вислала вірша! Не в цьому вірші справа, а в тому, що прислав мені листа П. Тичина, і то якого! Говорив зо мною, неначе з чимось путнім, вводив у таємниці віршування. Пишучи поезію, дається багато "риштовань", які в остаточній обробці усуваються, — так писав Тичина. Шкода, що довелося й цього листа згубити, а це ж цікаво, який Тичина був уважний до початківців і які цінні давав поради...
Перекладала я повість Свен Гедіна "У пісках пустелі Гобі", — з російської, звичайно.