Попросив у неї виписати трохи додаткового молока Дала на місяць по 1/4 літра денно. І то добре.
Берусь до малого рішуче. Починаю годувати його "Овомаль-тиною", придбаною в Братиславі, морквою, білим хлібом, маслом, частіше даватиму їсти, і то рідкого та теплого, догляну, щоб рано лягав та достатньо висиплявся чи вилежувався. Щоб годин три-чотири був щоденно на свіжому повітрі. Все, все зроблю, що можу. Таке воно худорлявеньке, блідненьке, жалюгідне стало — серце крається. Найгірше те, що в невеличкій оцій кімнаті нас живе четверо, і один, тобто Вальдемар, хворий на Лс. Бухикає страшенно, аж груди рве. Кому ж бо кому, а дитині це сусідство найнебезпечніше. І знає він, що наражає дитину, і все ж таки продовжує в цій кімнаті лишатися. Він мав бути в другій кімнаті, але через холод упросився на день-два сюди і так залишився. Злочин робить людина! Не хочу з ним сваритися, бо якраз із Лесиком він дуже ласкавий, добрий, але доведеться все одно повести з ним рішучу розмову. Крім того, недобре, що малий спить зі мною. Конче треба його відокремити, але поки що нема як. І сам я теж недужий — ось уже місяць як худну й худну, бігунка колітна не минається. Впливає на мене заморочливо метушня, тиранія побутових дрібниць діймає. Хвилинки вільної нема. Цілий день товчуся, причому організовано, дисциплінувавши себе до краю, — зварити, попрати, зашити, зацерувати, побігти сюди-туди, щоб те чи інше встигнути дістати, — і от уже дня нема, вже вечір, а я всіх справ зробити однаково не встиг. Невдоволення, втома. А завтра починається те саме. Турботи мене з’їдають. Вже й співжильці мої це помічають, кажуть. Вони дивуються моїй організованості й моєму завзяттю, але бачуть, що, попри всю цю активність, все ж таки впоратись мені важко. Ах, життя!
1/ХІІ — 44 р.
Повстала проблема, що ж зі мною робити, щоб оформити в складі єпископату. Міністерство сходу поставило вимогу подати списки співробітників є-ту, які воно розгляне і кого затвердить, а кого й ні. Довго міркували, мудрували і врешті за пропозицією Вальдемара (хитрий лис!) визначили мені фах архіваріуса при єпископській книгозбірні. Ще один фах! Чим уже я тільки не був на своєму віку.
3/ХІІ — 44 р.
Симоненко переказував через генерала Савченка-Більського, що жде на мене. Дивується, чому мене досі нема в Берліні. Йому здогадались пояснити, що я хворий. Генерал приїхав до нас забрати свого ящика з марбурзькими яблуками. Невдоволений з Берліна, а найпаче з Симоненка: мовляв, грубувато його прийняв (атож! він генерала не сподівався й не хоче отакої зайвої мороки), і секретар у нього "східняк", байдужий якийсь та русотяп, і взагалі в тій Симоненковій установі аж надто "Русью пахнет", і з усього видко, — так додає генерал, — що сам Симоненко своїм становищем і працею не захоплений. Тож чи не хоче він звідти піти, а мене натомість підсунути. Або, принаймні, зробивши мене своїм заступником, скинувши на мене всю оту мороку, розв’язати собі руки для поважніших справ. Ну, чи бреше генерал чи ні, але я й сам не ликом шитий. Запрягти мене, "употребіть", як якогось наївного провінціала, що оце допався до Берліна й з радости на все здатний, — не вийде, ні! Тому й сиджу в Потсдамі, поки не наладжу всіх своїх особистих справ, не вирівняю більш-менш свого побутового стану та не розглянусь уважно навкруги, а найпаче приглянусь до Берліна й виважу всі можливості та перспективи. Потсдам зараз для мене — трамплін. Тут я приготуюсь до стрибка. І сам стрибок зроблю лише тоді, якщо це буде доцільно.
Щось про Симоненка бовкають погане. Ніби в установі роз-паношилось дуже русотяпство, ніби він до прохачів досить байдужий, ніби так взагалі він гороїжиться перед своїми, а плазує перед сильними чужими. Мстислав мав з ним особисто одну розмову, в якій, між іншим, С-ко сказав тоном дещо глузливим:
— Та, на вас глянувши, аж ніяк не скажеш, що ви особа духовна, а ще й єпископ. Хіба отакі єпископи?
І коли М-в натякнув йому про модерність і європейскість укр. авток. церкви, той сказав:
— А по-моєму, для нашої церкви то й можна було б автономістів, навіть росіян переконаних, тихонівців, чи як їх там, залучати. Воно поступово перетреться, перемелеться. Та й загалом не такої це вже ваги справа — українська церква.
Мстислав обурений. Я здивований. Знав я С-ка в Харкові за іншого. Що йому в голові замакітрилось, чи що? Передає куті меду, видать. "Степовий розмах", широчінь жесту, діапазон політичного розуму — так, мабуть, міркує сам собі, а виходить якраз навпаки. Виходить вузька расєйська, большевизмом трохи обарвлена... "рубашечність". Після того як дістав він від німців у нагороду бронзову медалю (а за що він її дістав?), йому трохи клепки в голові справді звихнулись.
Був молодий аспірант-історик, наш наддніпрянець з табору Вустрау. Привіз мені ювілейне число таборового місячника "Україна" як подарунок від редакції: нещодавно в таборі святкували річницю видання цього журналу. Хлопці довідались про моє перебування в Потсдамі й ото відрядили посланця чернігівця Луценка, що також є співробітником редакції. Приємний, досить розумний хлопець. Ми з ним серйозно поговорили — такий, що можна серйозно поговорити. Привіз іще листи від редактора Жили, — видко, дуже активної й розвиненої людини, від молодого літератора з Київщини Русальського (ТевеДенка Івана, що якось 1942 р. одвідував мене в Києві) та привітання від В. Чаплі, що перебуває також у Вустрау, й усього літ. тамтешнього гуртка. Просять усі, щоб я їм конче дав щось до журналу й конче приїхав до них на день-два та зробив чи доповідь, чи літ. читання. Ще вітає мене якийсь мій земляк із Животова, молодий вчитель, — рік тому чи два він потрапив у полон.
Я відповів усім найсердечнішою подякою, привітаннями так само й обіцянками. Чому б і не поїхати до них, коли буде змога? А що журнал, як на таборові умови, аж несподівано добрий видають, то конче напишу їм теплого, вдячного й заохотливого листа.
10/ХІІ — 44 р.
Отже — Власівська історія. Придивляюсь, прислухаюсь, принюхуюсь до неї від перших днів її зактивізування і... посміхаюсь. Тихцем, внутрішньо посміхаюсь. Обурюватись, може, слід було б, а я — ні. Навіщо витрачати нерви на такі зрозумілі й незагрозливі явища. Посміхаюсь навіть з тих, хто обурюється. А таких чимало.
Зважую об’єктивно: що це? Чому це? Куди це? По-перше, незаперечним є, що це слабкість німців. Німецька політика на сході збанкрутувала в такій разючій мірі, що вже й самим їм стало ясно: неможливо далі розв’язувати проблему сходу, не розв’язавши тамтешніх національно-державницьких прагнень. Але й прагнень цих конче в жодному разі не бралися б розв’язувати, якщо загальне їхнє становище не похитнулось би до такого майже катастрофічного ступня. Тут уже й дитині видко. А проте й тепер в цьому стані банкрутства щодо східної політики вони ще багато в чому вагаються, ще бояться, діють половинчасто — і хочеться, і колеться. Я певен, коли б загальнополітичне, й передусім воєнне становище їхнє несподівано покращало, враз і вся ця власівська історія пішла б на спад. Це тільки гра. Гра, в якій ще раз, ще докладніше виявляється дивовижна короткозорість. Що ж це за політика — мислити категоріями лише завтрашнього дня!
Уявім собі, що таку власівську історію затіяли б були німці на початку війни, от коли взято було, прикладом, Смоленськ. Оголосити той Смоленськ тимчасовою столицею Нової Росії,
повестись зовсім інакше з полоненими, щоб привабити маси червоноармійські до себе, повести належну вмілу пропаганду, створити (і це було б надзвичайно легко) поважні військові російські формації, затиснути цю силу в своєму ще сильнішому керівному кулаці і спрямувати на відповідних ідейно-агітаційних засадах куди слід та як слід. Ото ефект був би! Не довелося б з-під Сталінграда драпака давати й взагалі так ганебно схід залишати. Зі сходом було б уже давно скінчено. Напевне. А так... чи не пізно це все? Поки грім не вдарив, німець, як і той наш тупий упертий мужик, не зважився перехреститися. Ну, побачимо, що далі. Чи не пізно, справді?
Але для нас, для українців, на такий випадок ситуація склалась би значно гірша. Зміцнена російська націоналістично-великодержавницька стихія поглинула б чималою мірою наші домагання й спрямування. В єдино-нєдєлімському захваті потягла б вона силоміць за собою чималу частину напівінертної й не досить свідомої укр. маси. Та й лекше було б їй в дипломатичних колах умотивувати й зумовлювати свої імперіалістичні тенденції, бо передусім за нею було б першенство, так би мовити, чолова репрезентація і, головне, фактична сила. То ж для нас, безперечно, краще, що саме так сталось, що німці, нас хотівши тут знівелювати, національно знищити, якраз через свою невдало-короткозору поведінку дали нам вихід.
Комітет визволення народів сходу — чимала фікція. Одначе з нею слід рахуватися в цих умовах. Маніфест комітету висунув гасла, які свідчать про його циагі-поступовість. Тому стара російська тутешня еміграція з Власовим не пішла, і тому Власову легше набирати до своїх лав людей зі сходу. Вони розгорнули заповзяту агітацію, і до них чимало йде українців з таборів: кожний бо воліє нарешті наїстися й одягтися, ніж нидіти в таборі. Пішли до них і дехто з укр. інтелігенції, навіть у власівському укр. підкомітеті є отакий собі горе-журналіст, як Ю. Музиченко. Але й це все також до певної міри фікція. Незаперечний факт, що головніша, основна, здорова частина українства туди не йде. Так, мовляв, єднання сил у боротьбі з большевиками конче потрібне, але на засадах паритетних. Це ж комедія, щоб якийсь Власов обіцяв українцям те, що в 1918—20 рр. українці вже здобули, що офіційно визнано кількома державами й що жодним актом досі не анульовано. Ми допоможемо Власову, як рівний рівному, але ми ніколи не визнаємо якогось російського пріоритету. І нахабством московським є оце власівське втручання в наші справи, в наше життя, обурливим цинізмом є накидання нам ні з того ні з цього своєї ведучої ролі, своєї "великодушної" опіки та ще й виступи перед усім світом і в нашому імені. Ніхто йому цього права не давав. Коли ж треба буде, ми можемо і зуміємо як слід самі про себе сказати. І скажемо.
О, ця підступна, нахабна, ница московська політика!
Власов...