І помагала вона, як могла: кому — настоями з трав, кому нашіптувала та примовляла, а кого й водою з кринички, покійним Нестором викопаної під горою Круковою, напувала. Не впорожні ішли до неї люди, оддячували за лікування чим могли, з того й жила, онука Нестора, сина Оксани та Устима, на ноги піднімаючи. І багатьом пособляли трави та вода кринична, коли з рук Уляниних, і слово її пособляло.
Дак знала вона щось, і з нечистою силою вона водилася. Я ще тольки гулять починала, і сиділи ми з дєвками на колодках, калі бачимо — летить Змій од болота Чортового повз гору Крукову. Ми аж попригиналися, так низенько летів йон. І — вихиляється та блистить, вихиляється та блистить, тади — на дворище до Уляни Несторки, і пропав тамочки, наче в криницю пірнув.
Не, то все — страшки та брехні людяцькі. Про трави і воду криничну яна од Нестора покійного знала. І очі мала давкі та гострі, се правда, гляне, бувало, на тебе — наче полум'ям обпече. Дак я думаю, що сеє в неї, Уляни, од пере-життів великих: і зятя, і дочку, і приймака свого, Гаврила Латку, в одну осінь яна втеряла, а сина, одинака, в тюрмі причинили та й у сніги сибірські погнали. Ще й хата на її очах — димом у небеса. Дак глиною хлів обтинькувала, Матвій Мохнач по-сусідськи вікно прорубав, та й живи, Уляно, з дитям малим, у стійлі коров’ячім…
І не гомони! Пережиття пережиттями, хіба у наші годочки людяки мало напереживалися, страшко подумать, страшко згадать. А не кожному дано людяку іншу очима, як ренгеном, просвічувать, і в деньки завтрашні зазирать, наче в карти у руці долі. Знаття—воно од кореня душевного, од наповненості сердечної.
І приїхав до Уляни пан із села Звеничева, що за рікою Вороницею. Приїхав пан фаетоном розкішним, четверо коней впряжено, а коні — як вогонь. Переступив пан поріг хатини, убогості життя Уляниного дивуючись. І мовив він до Уляни Несторки так: "Скажу правду сущу, молодице: чував я про тебе давно, що людям нібито помагаєш, але сміявся, маючи те за вигадки бабські і забобони людей темних. Коли ж ось і мені довелося ковтнути гіркого горя батьківського. Дочка моя, одиначка, світом білим нудить, життя їй стало немиле, а ще ж — сімнадцятка, тільки б жить їй і радіти. Кидався я по лікарях, і наших, і чужоземних, але лікарі — лише руками безсило розводять, не знає ще наука, як душу хвору рятувать. І ось до тебе я прийшов, як до надії останньої. Якщо поможеш у горі моїм — нічого для тебе і онука твого не пошкодую".
І поїхала Уляна з паном у далеке село Звеничів, за річку Вороницю, за ліси Синявські. І Нестор, син Оксани та Устима, покійних давно, з нею, бо не мала на кого лишити. І зайшла вона в дім панський, і привели до неї панночку з кімнати темної, бо не злюбила панночка світла. І були очі панночки наче краплини дощу осіннього на віконній шибці: безнадійно смутні. Попросила Уляна куль соломи з гумна принести, розпорядився пан — принесли. І нашіптувала Уляна в кутку кімнати, над кулем соломи, одвернувшись од усіх, наче дитину грудьми годувала: "Наврочини, урочини, я вас вишіптую, викликаю з очей, з плечей, з рук і з ніг, із сімдесяти жил, із рум'яного лиця, із широкого серця, тут вам не бути, тут вам не гуляти, буйненької голови та не ламати, рум’яного лиця та й не палити, широкого серця та й не нудити, сімдесяти жил та й не стягати І під серденько та й не підпирати, я вас вишептую, викликаю на очерета, на болота. Гризь-гризіща, іди на дубища, на мхи, на болота, на ниції лози, там твої батьки, матки, брати і сестри, зовуть і тебе туди…" А як пошептала над снопом околоту, мовила до пана так: "Зурочено дочку вашу недобрим оком і серцем недобрим, але сеє — минуще, бо ще молода яна, життя в ній над смертю переважить. Поставлю я цей сніп на покуті світлиці, під іконами, хай дочка ваша бере щодня по жмені і кожне колінце в соломині перекусує. А як сніп скінчиться, і нудьга в її душі перебудеться. А ще накажіть няньочці, щоб уранці сорочку з дєвки вашої зняла і під камінь межовий поклала. А ще — водитиму її три ночі місячні по житу молодому росяному".
І пробула Уляна Несторка три дні й три ночі в помісті пана звеничівського, і все робилося, як вона веліла. А ночі місячні були об ту пору. Під'їздив візник бричкою до самого ґанку, сідала Уляна з панночкою в бричку, і їхали вони в поля, за крайні хати звеничівські. І там, у полях, водила Уляна панночку по житу молодому, росяному, у мареві місячнім, білім як молоко. А через три дні і три ночі прокинулася панночка, покликала челядку і звеліла розсунути темні штори на вікнах кімнати своєї. Бо вже їй сонце любе було. Зазирнула Уляна в очі дівчини — відживали очі. Пособилося їй. І стала Уляна додому збиратися, бо вже вона тут не треба була. Заплатив їй пан звеничівський добре, сам бачив-бо, що вже дочці світ розвиднює. І наказав пан Уляну з онуком у Пакуль одвезти, на хутір її.
Їхала Уляна польовими дорогами, між хлібів, що під сонечком усміхненим колос викидали. Але не раділа душа її світові, Почувалася так, наче гризоту душевну панночки на себе перебрала, було це з нею завжди, коли людей рятувала: наче на себе перебирала болячки їхні. І думалося їй тоскно й гризотне, навіщо живе ще на світі, коли стільки рідних її — в землі давно. І здавалось, що тільки тепла долонька онукова на цім світі її тримає, а не будь тої долоньки у руці її — сама б у Бога на той світ запросилася. І пригадалася Уляні перша мандрівка її по світу широкому, з батьком, що горшками торгував: оцим-бо, Сіверським шляхом додому вони верталися. І хотілось їй, аби ті давні дні знову повернулися, бо життя її тоді лише починалося. І хотілося їй, аби знову сиділа вона на мішках із збіжжям, на возі батьковому, юна, як сонечко на сході, і щоб Несторсолдат, зійшовши з Холодної гори, милувався нею. І вдивлялася вона в зарослі біля підніжжя гори Холодної, в надії смішній, марній.
Раптом — стрепенулося серце Улянине: стояв на узбіччі, біля підніжжя гори подорожній, поставою й лицем на Нестора-солдата схожий. А як під'їхала бричка ближче, аж скрикнула од радості Уляна: то син її. А Кузьма скриньку з інструментами, досі пам'ятну їй, опустив на землю і шапку хутрову, хоч літо вже починалося, з голови стяг: "Ось, мамо, не з волі своєї по світах поблукавши, додому нарешті.я вертаюся…" Зволожилися щасливо очі Улянині: "Синку, і знала я, що ти сього годочка на дворище наше ступиш, бо тополя, батьком твоїм колись посаджена і снарядом, без тебе вже, коло самої землі стята, цієї весни од кореня парость пустила. Знать я знала, але не думала, що так скоро, і плачу, дурна, з радості, хоч веселитися треба…"
І ступив Кузьма, син Нестора Семирозума, на дворище своє. І дивувався він малості усього, що очам відкрилося, інакшим-бо жило воно в пам'яті його, допоки в чужих краях перебував. Підлітком ще був він, коли до сестри Оксани, до зятя Устима у Київ далекий рушав, і гадки не маючи, що се — надовго, а повернувся — дорослою людиною. Але пахла земля йому і все, що із землі до сонця тяглося. І подумалось Кузьмі: "Ось туточки — душа моя, корінь мій, пуп мій, а все, що поза цим, у світах далеких, — сон лише". І всі його сумніви та гадкувакня про дальше життя своє відсіялися, як відсіюється полоза на вітрі, а важке, добірне зерно золотом на тік лягає. І вітався він до яблунь та груш, ще батьком посаджених, як до близько; рідні, яку давно не бачив. А тінь од вишняку, що розрісся в кінці городу, лагідно прийняла його в себе, наче матір в обійми свої. Тут, під вишнями, не оралося, і рясна, зелена трава ніжила босі ноги Кузьми. І прийшов пін вишневою межею у кінець городу, де батько тополю посадив, а снарядом скосило, як загін каральний до села підступав. З темного, щербатого надкоренка тополі стримів зелений пагін, верхівкою плечей Кузьми сягаючи. Довго стояв Кузьма біля того пагона, дивуючись провіщій силі життя живого. І згадував він слова батькові, що їх матір йому, малому, переповідала: "Посадив я тополю цю для трьох колін роду свого. Рубатимуть, палитимуть і кров'ю поливатимуть тополю, але виростатиме знову, бо в корені її — сила велика". Він, Кузьма, син Семирозума, — перше коліно роду батькового, а чи буде друге і третє? Хвостата зоря на небі смерть і горе людям віщувала. Допоки ходив по світах далеких, сміявся з тих забобонів, знаючи від грамотіїв, що то — комета, ученими передбачена. А як ступив на землю пакульську, наче перемінилося що в душі його, інакшим бачився тут світ і людина в нім. Струни між єством його та землею, на якій виріс, нап'ялись, тугішали і бриніли вже. І дивною була музика їхня.
Ступив Кузьма на стежку, що вела через леваду до криниці, батьком викопаної. Ступив він на стежку, як на рану болючу, бо в пам'яті його по цій стежці сестра Оксана з коромислом на плечах і повними відрами чистої як сльоза води ішла. Не було вже батька, і сестри не було, але точилася вода джерельна з глею сизого, з-під гори Крукової, по риштачку дерев'яному. І була вода солонувата на смак, наче справді гора Крукова за померлими давно плакала слізьми. І сполоснув Кузьма лице своє водою джерельною. Пахучий вітер з лугів страхоліських сушив краплі води на лиці Кузьми, з краплями сліз його. І вчув він, батька й Оксану, покійних давно, згадуючи, несмілий голосок за спиною: "Та-тку…" Несторко, син Оксани і Устима, стояв на стежці, в травах розкішних, і була голівка його біляста, над білою полотнякою, схожа на кущ лугових ромашок. "Та-тку, мама кличуть їсти". Уляну він матір'ю звав. Узяв Кузьма племінника на руки, звернув на город свій. На узвишші, де хата колись стояла, батьком збудована, тепер зяяла поросла бур'яном чорна випорож. І заприсягся собі Кузьма, пригортаючи до грудей Нестора, сина Оксани та Устима: "Отут, на попелищі, я побудуюся".
А як відобідали і сів Кузьма на ослін біля припічка, щоб люльку розкурить, як це батько робив, поки був живий, поспитав у матері, ніби між іншим, тріщини на стелі пильно розглядаючи: "А як там поживає Марусина, що в пані Дарини служила?.."
А де ж бо се яна була тади, Марусина тая?
А була яна за послушницю у монастирі Мринському. Де тепер обласна лікарня, монастир був женський. Далєй більшовики його розкасирували, монашки розбіглися. І було тамочки казна-що: людяк, гомонять, у підвалах розстрілювали і в саду монастирському прикопували.