Мазепа

Богдан Лепкий

Сторінка 57 з 100

По тім, що нині сталося,— пропаде!"

"Таку-то тайну мав мені сказати Іван Ніс?"

"Пропаде! — повторив, а в його голосі почувалася злоба, не жаль.— Не оборонить Батурина хоробрий полковник Чечель, ані Герцик, ні навіть німець Кенігзен, ні усі гетьманові заушники вкупі — пропаде!"

"Не кракайте, Іване Дмитрієвичу!"

"Не кракаю, а знаю. Кого ще не запаморочило дорешти, спасається з життям".

"Втікає? З потопаючого корабля утікають щурі. Хто такий, утік?"

"Не один, між іншими гетьманський канцелярист, товариш Чуйкевича по службі, Андрій Кандиба".

"Брешеш! — крикнула, збентежена такою злощасною вісткою Мотря.— Брешеш, щоб заманити мене, чорте".

"Богом клянусь".

"Не вірю. Пусти мене. Пусти!"

"Не пущу! Не пручайсь. Попалась".

"Як в Бога віруєш, пусти!" — кричала і просила Мотря, маючи тепер одне на гадці — летіти до Чечеля, докласти йому про втечу Кандиби, про небезпеку, яка з боку втікачів городові грозить.

Але Ніс, хоч поранила його стилетом у руку, тримав її у своїх обіймах, силуючись підняти її і понести з собою, з городу, потайником забутим усіми, геть. Мотря пручалася, кричала, затулив їй буркою уста, обкрутив голову, переміг. В цей мент щось ухопило його ззаду за шию, перегнуло і він повалився на землю.

* * *

Заки Мотря схопилася, заки здерла з голови бурку, котрою її обкручено було сильно, аж болюче, не рівна боротьба закінчилася.

На землі лежав умираючий паж, Івана Носа не було.

"Рятунку, люди, рятунку!" — кричала, посилаючи кулі за тою чорною тінею, що втікала попід мури в напрямі забутого всіми батуринського потайника.

Надбігли люди й допомогли Мотрі перенести вмираючого пажа до її двора.

Прикликали хірурга, порятунку не було.

ЧЕРЕЗ ДЕСНУ

Пором причалив до правого берега Десни. Не до самого, бо між рікою і високуватим берегом росли шуварі й густі верболози. З порому на берег кинено місток, по котрім пройшов гетьман і його товариство. Пором відчалив, щоб перевозити решту возів, котрі все ще наспівали. Деякі спізнилися із-за лихої болотистої дороги та всіляких непередбачених пригод.

Гетьманський приватний обоз був чималий. Він представляв велику вартість, і гетьман турбувався, щоб він не попав у руки московської погоні. Дивився позад себе — на широку смугу Десни, на прибережні верболози, між котрими вона ніби соромливо окривається, так що її здалеку й зовсім не видно, і на той рівний, злегка тільки схвильований краєвид, що простягається аж до Сейму. Весь він вповитий тепер осінньою імлою, у котрій прямо потопає, ніби в молочному морі. А за Сеймом, ген далеко, його Батурин.

Що там тепер?

І гетьманське серце сповнилося жалем і турботою про долю цього города. Чи видержить він московську облогу і як подавати батуринцям знаки, що про них не забули?

Заспокоївся, перенісшись у гадках на Дехтярівку. Там стоїть церква на горбку, висока і з високою дзвіницею. Можна буде давати світляні сигнали.

Заспокоївшися — глянув перед себе.

І тут імла, крізь котру насилу пробиваються сонячні промені.

Невеселою дниною вітає гетьмана цей край.

Зимним вітром дмухає на нього, пригадує, що незабаром прийде зима, може, й гостра, сувора.

Як поставиться до його задумів, отсей шматок української землі? Чи співчуватиме його, чи привітає вороже? За Україною заявить себе чи за Москвою, за Мазепою чи за Петром? Правий берег Десни не те, що лівий. Він ще в XV століттю підпав під владу москалів і в козацькому житті, у всяких визвольних рухах не брав такої живої участі, як лівий.

Дивно, як ріка, не так то дуже й велика та широка, ділить те саме населення.

Тому-то гетьман, як зразу не хотів, щоб шведи приходили на Україну раніше, ніж приборкають Москву, так пізніше, довідавшись, що король Карл прямує не на Москву, а мабуть, на Київ, наглив його, щоб скоріше переходив Десну, більше довіряючи її лівому, ніж правому берегові. Але Карло не послухав, отаборився в Горках, і тепер гетьманові довелось самому переходити річку, залишаючи Батурин і кілька тисяч війська за собою.

Не знаючи Карлових планів, гетьман не міг робити своїх, заряджував те, що на його гадку диктувала конечність.

Думаючи, дивився на переправу козаків. Деякі, не зважаючи на холод, кидалися з кіньми в воду й перепливали ріку старим, найпростішим козацьким способом. Менш сміливих закликали товариші на той бік.

Чайковим мостом проходили перші відділи пішого війська. Бадьоро ступали назустріч невідомому й новому. Лунала пісня: "Як перейду за Десну, не верну аж на весну", а відгомін доповідав: "за Десну, на весну..."

Біля входу на міст видно було сутулувату стать Ломиковського. Сидів на коні, пильнуючи, щоб забагато четвірок не входило на міст, бо він не кріпкий, чайки не смолені свіжо, може, котра й не видержить тягару.

Міст хитався, і незвичному до таких переходів глядачеві могло здаватися, що він ось-ось і потоне разом з людьми.

"Скоріше! Скоріше! Поспішай!" — гукав генеральний обозний, маючи на увазі, що не так то легко перейти чотирьом тисячам людей з кіньми й возами.

"Як перейду за Десну,

Не верну аж на весну",—

ніби безжурно й безтурботно співали козаки.

"За Десну, на весну",— хриплим голосом відповідала в осінній імлі схована луна. Ніби глузувала собі з того співу, насміхалася.

Між тим перевезли гетьманську карету, запряжену шістернею сивих арабських коней, і гетьман сів у вигідні подушки, приглядаючись до переправи війська.

Мало його, дуже мало! Замість сподіваних і обіцяних 20 тисяч, він веде Карлові лиш четвертину.

Та чи певні й вони? Появляються царські універсали (Бог вість, якими шляхами вони мандрують), і не спинити їх. Хто вгадає, якими словами промовить цар до українського народу і до козацького війська? Певно, що Мазепу змалює гірше чорта, назове зрадником і запроданцем, відступником від предківської віри, від святої, православної церкви і, може, навіть у тій невеличкій, вибраній армії, знайдеться ще не один такий, що повірить влесливим словам царя, полакомиться на обіцянку прощення і покине гетьмана.

Десна не спинить тих, що в душі не побудували кордону між Україною і Москвою.

Минали години. Козаки, піші й кінні, вже на правому боці. Уставляються полками, відділами, збитими чотирикутниками в півколесо. Ще тільки обоз надтягає, чути, як погоничі гукають на коней. Одні вози вже наближаються до мосту, інших ще й не видно, тільки гамір чути. Їдуть.

Гетьман каже собі подати коня. Підводять — сідає. Хоч зметружений і хворий, у сідлі тримає себе бадьоро, по-козацьки.

З Орликом і Войнаровським в'їжджає в півколесо. Над ним розвівається прапор і має бунчук. Козаки вітають свого вождя. Голосно, грімко, довго.

Дивується заспаний правий берег Десни, чого це будять його.

Гетьман розкланюється. Старшини роз'їжджають кіньми поперед своїми частинами:

"Гетьман промовити до свого війська бажає".

Відділи посуваються вперед, чоловік коло чоловіка, кінь коло коня, близько. Півколесо звужується, замикається, як живий обруч,— гетьман до козаків балака:

"Отсе, дякуючи Богові милосердному, ступили ми на правий берег Десни. Хочу, щоб ви знали, куди вас веду. Гадаєте — до царя? Це ж наш споконвічний ворог, котрий хоче занапастити вольності наші й козаків гадає повернути в московських солдатів. Чи бажаєте собі того?"

З кількох тисяч грудей понеслось грімке: "Ні", аж стрепенулася Десна.

"Я сам не раз балакав з царем, і він не скривав своїх намірів ворожих Україні, виявив рішучу свою волю скасувати гетьманщину, розпустити полки козацькі й настановити московський уряд. Ще раз питаюся вас, чи бажаєте собі того?"

"Ні, ні, ні!"—залунало кругом ще довше і ще грімкіше, ніж перш.

"Багато разів старався я,— говорив гетьман далі,— відвернути його величність царську від цих погибельних замірів для всього українського козацького народу, та добився хіба до того, що й сам під царський гнів попав. Щоб врятувати вас і себе — переходжу до короля шведського. Він зобов'язується шанувати наші права, нашу державну самостійність і обороняти їх усіма своїми силами перед посяганнями Москви. Згідні ви на те?"

"Куди поведеш нас, туди й підемо",— відповідали ті, що стояли ближче.

"Браття! Наспів наш час, віддячимо москалям за їх довгочасне насильство над нами, за всю їх неправду й жорстокість, оборонимо й забезпечимо на довгі часи нашу волю і наші козацькі права. Прийшов-бо час скинути з себе ненависне ярмо і Україну зробити країною вольною і від нікого незалежною".

"Добудемо волю Україні!"— понеслось по обох берегах Десни.

"Ось до чого я вас кличу, браття, ось куди я вас веду. По волю й славу ідемо. Постійте ж кріпко й хоробро, не подайте імені козацького в наругу. Бог і хоробрий король шведський да будуть з лицарством козацьким, українським!"

"Дай Боже! Дай Боже!" — гукали, підкидаючи шапками, козаки.

Ніхто не противився, хоч були такі, що надто вже привикли до ярма, воно вже їх і не давило, не чули. Але й тих поривав гетьман своєю появою і своїм рішучим, самовпевненим голосом. Одиниці йшли за настроєм загалу. А загал рад був тій зміні-ізміні. Не всміхалася їм надія стрічатися в бою з хоробрим військом шведським, про котрого лицарські вчинки та воєнну вправу ходило чимало всіляких, навіть перебільшених вісток і оповідань.

Знали, що де король Карл зустрічається з царем Петром, побіджує перший. Хотілося пробувати воєнного щастя по стороні побідника. Його хвалили, не лише як великого лицаря-вождя, але також як чоловіка доброго й людяного, котрий на свою совість не радо бере жорстокі, воєнні вчинки.

Розірвалося живе колесо козацьке, цей величезний круг, що в пізній осінній день так несподівано появився на лугах і полях на правому березі Десни, і гетьман Мазепа при звуках сурм і литаврів в оточенню старшини двигнувся вперед у напрямі Орлівки.

* * *

Орлівка — містечко на річці Убіді, недалеко Новгорода-Сіверського.

Козацькі розвідки доносили, що у слободі за Орлівкою стоїть передня сторожа, зложена з двох драгунських полків короля Карла під командою Гєльма та Гіллєнштієрна.

Туди треба було гетьманові негайно послати своїх людей, бо шведські розвідки певно вже запримітили перехід козаків через Десну і не важко, щоб вони не почали якої ворожої акції.

Гетьман післав Орлика й Ломиковського, щоб звістити про свій перехід до його милості короля Карла.

* * *

Перед Орликом і Ломиковським їхало три сердюки, посередині — хорунжий з білою хоругвою.

Шведи втішилися, гадаючи зразу, що це московський цар посилає своїх людей переговорювати з королем Карлом і просити миру.

54 55 56 57 58 59 60