б'ються. Це пан капрал, що був до вас, а помічники йому пособляли, особливо, коли п'яні бували. Це у них звалось уроком виховання наперед. "Щоб пам'ятав і шанувався", — говорив капрал. Я тільки один раз спитав: за що? А мене зразу поклали на лавку, ось цю, що під вікном, а потім і... штани стягли. Тепер сидіти не можу, пробачте, у них і лоза є в коморі — у тій, що як ввійти в підвал, так зразу ліворуч, її пан унтер заготовляє... А ще коли...
Андреа не договорив. Несподівано розчинились двері, обидві їх половини, і до залу з лайкою і криком ввалився Феодосій, причому не сам, — тяг за собою хлопця, який з усієї сили опирався, ковзав по підлозі чобітьми, і вони залишали темні вогкі сліди.
— Ось він, голубчик! — гукав унтер з таким виглядом, ніби тільки-но одержав перемогу у важкому бою над ворогом. — Знайшовся!
— Мокрицький? — прошелестіло з кінця в кінець зали і завмерло.
Між тим унтер, трясучи "голубчика" за плечі, ніби той заснув, а він хотів розбудити, збуджено говорив, стрілки його вусів рухались якось дивно — то вгору, то вниз, а очі сльозились, рідкі сльозини текли по щоках, повисали на вусах.
— Я на Рогізну ходив, щоб трохи лози врізати свіжої, бо у нас та, що в коморі, вся пересохла, — пояснював унтер доглядачеві. — Іду та ріжу помаленьку і складаю у снопки, коли — зирк — берегом, по воді, тьопає. Там я його, голуба, і стрів. — Унтер задоволене хекнув. — Тепер-то, братчику, я. тобі вріжу, щоб і десятому наказав, як бігати без спросу.
Втікач не реагував на погрозу, він бачив, що все одно не втече, з рук Копита не вирвешся, вчепився, як кліщ. Та й військовий стоїть якраз на дорозі. Безнадійно опустивши голову, Мокрицький важко зітхнув.
— Так що дозвольте, ваше благородіє, приступити? — Унтер, як належить, клацнув закаблуками. — Зразу і почнемо... Я лози принесу, а ти, братчику, стягай штани та вкладайся. Ось сюди, на лаву.
— Зачекай, Капітоничу, — стиха заговорив доглядач, натискуючи кулаками на стіл, щоб не тремтіли. — Дай людині віддихатись... Як твоє прізвище? Мокрицький, здається? А з якого класу?
Втікач мовчав: чого треба ще й військовому? Унтер штовхнув у плече:
— Відповідай, коли тебе питають пан доглядач... Прокинься, а то розбуджу...
Мокрицький підвів голову: доглядач? Новий? А він і не знав. Ну і що? Нехай собі, всі вони, доглядачі, скільки пам'ятав, однакові, їм би тільки шкуру спускати у нещасних. Як капрал колись. І цей, мабуть, такий. Хрін редьки не солодший.
— Відповідай же! — замахнувся Феодосій. Втративши всяку надію виправдатись, у повному відчаї, Мокрицький крізь сльози кинув в обличчя унтерові:
— Бийте! А я... а я все одно не буду... Не буду вчитися !
Зал онімів. Не дихав — здавалось.
— Замовчи! — замахнувся унтер. Мокрицький не ухилився — і ляпас прийшовся по щоці: вона зайнялась, мов жар, запашіла. І тут, як на. думку вихованців, сталось-несподіване. Новий доглядач, замість того щоб піддати Мокрицькому з другого боку і тут таки покласти на лаву, схопив Копита, тобто унтера, за руку:
— Стій!
— Що? — не зрозумів той.
— Стій, кажу, і запам'ятайте! Добре запам'ятайте: якщо коли-небудь ще ви хоч раз піднімете руку на вихованця, вважайте себе тої ж миті відставленим від служби. — Мова і погляд доглядача не давали приводу для двох думок. Унтер спантеличено дивився на Івана Петровича, не розуміючи, що він повинен запам'ятати, і головне, чим так невдоволений доглядач; здогад, що він, унтер Феодосій, чимось не вгодив капітанові, налякав старого, і він, поморгуючи сльозливими очима, за звичкою приклав руку до скроні:
— Винуватий, вашбродь! Мабуть, старію... Але я його, сукиного сина, коли накажете, відшмагаю по перве число. Він у мене побігає... Он і пан директор казали...
Унтер не договорив, його слова заглушив незвичний шум у залі, вихованці одверто сміялись над Копитом, Іван Петрович теж мимохіть усміхнувся і подумав, що не варто сердитись на людину, яка впевнена в своїй правоті і поки що нічого не зрозуміла. Майже спокійно Котляревський сказав:
— Я помітив, що на колодязі немає ляди. Прошу негайно найти її або зробити нову, збийте з дощок. Колодязь повинен бути закритий, а краще — замкнений.
— Слухаюсь. — Унтер відступив до дверей і на порозі козирнув ще раз.
В залі полегшено зітхнули. Лише Мокрицький лишався байдужим до всього, не вірив, що йому вдалось уникнути кари.
— Підійди!
Втікач зробив кілька кроків і спинився перед доглядачем.
— Чи вірно я зрозумів, що ти, Федоре, не бажаєш вчитися! Чому саме?
Мокрицький стенув плечима, але промовчав.
— Се таємниця?
Він не відповідав: чи то справді не дочував, чи злякався. І тут не витримав Папаноліс:
— Він латини не вчить, тому, що... не любить. А все останнє він вчить.
— Он воно що. — Доглядач повернувся до Андреа: — А ти любиш латинську?
— Я?.. Не дуже.
В залі засміялись: щирість товариша імпонувала, до того ж, мабуть, мало хто полюбляв латину, тому-то більшість співчутливо поставилась до слів Андреа.
— Але вчиш, хоч і не дуже?..
Папаноліс розвів руками: мовляв, нічого не зробиш, треба.
— Добре! Сідай! І ти, Мокрицький, йди на місце. Котляревський добре розумів вихованців. Згадав, як колись, ще в семінарії, він сам на першому уроці зненавидів латинь, не міг перебороти антипатії до того часу, поки учителем латинської поезії не став Іоанн Станіславський, саме він навчив розуміти прочитане, бачити і цінувати красу поезії, силу мислі. Згадавши про це, Котляревський, сам не знаючи, як сталось, став читати вголос, по пам'яті, із Вергілієвої "Енеїди".
Немало дивуючись, учні слухали. Навіть буйна хлопчача фантазія не могла припустити, що доглядач — адже це тільки доглядач! — знає латинську, причому, так добре, що читає по пам'яті і без запинки, красиво, чітко вимовляє когкне слово, і хоч вони розуміли далеко не все, слухали з величезною увагою і задоволенням.
Кінчивши читати, Котляревський відійшов до вікна і деякий час спостерігав, як Феодосій лаштує ляду до колодязя, прив'язує вірьовку до кільця, пригинає ломиком крюк, щоб до нього в'язати кільце, почекав трохи і вернувся до столу.
— Мабуть, ніхто з вас не знає всієї поеми. Поки й ранувато, все в свій час... А щодо прочитаного уривку, то в ньому поет розповідає про катастрофу, яка спіткала легендарного Енея — героя поеми. Хочете знати, що трапилось?
Кілька секунд дивився на хлопчаків, більшість з яких разом, в один голос, попросили розповісти про все. Котляревський кивнув; добре, мовляв, і розповів, як одного разу піднялася на морі буря і розметала кораблі Енея, потопила одно із суден його сподвижника — Оронта разом з лікійцями, услід за цим пішли на дно морське і судна Аванта, Алета і Ахата, і тільки втручання самого Нептуна врятувало від повної загибелі військо Енея.
Оповідь вразила. Кілька хвилин учні сиділи мовчки, чекаючи продовження, і раптом всі разом загомоніли:
— А далі що?
— Розкажіть, пане доглядач!
— Просимо!
Виявив певну зацікавленість до почутого і Мокрицький, забувши про те, що його чекає. Проте доглядач в той день нічого більше не розповів, нагадав, що час закінчувати домашні завдання, а про дальшу долю Енея і його війська вони обов'язково дізнаються, старанно вивчаючи латинь, а він, якщо хто забажає, в цьому допоможе. Латинь — це не лише граматика, це, передусім, великі римляни: Апулей, Вергілій, Ціцерон, Плавт і інші, читати їх — справжня насолода, бо кожний — зразок високої поезії, глибокої мислі, невичерпне джерело людської мудрості...
Тихо, намагаючись не стукати стільцями, вихованці виходили із залу.
Сподіваючись, що гірка чаша його сьогодні обминула, Мокрицький виходив останнім, але доглядач раптом попросив його затриматись, і він неохоче спинився, стояв похнюпившись. Капітан не квапився, думав про щось своє, потім несподівано для Федора сказав:
— Тут нікого нема, лише ми з тобою, і можемо поговорити, як мужчина з мужчиною. Скажи, Федоре, що трапилось? Чому з пансіону хотів втекти? Тобі тут погано? Чи, може, справді через латинь оту?
Ще вагаючись, Мокрицький хитнув головою:
— Так. — І замовк, хоч, правду кажучи, йому дуже кортіло розповісти доглядачеві все, тому що саме він, несподіваний доглядач, захистив від розгніваного унтера, не допитувався при товаришах, чому втікав, не погрожував, а тепер розмовляє, ніби нічого й не трапилось виключного, спокійно і навіть співчутливо. І все-таки відповів роздратовано — бо ж накипіло — і не те, що хотілось. Доглядач і на цей раз змовчав, нічого більше не питав, навіть згодився:
— Добре, йди.
Котляревський спостерігав, як той іде, опустивши голову, човгає по долівці і мимрхідь звернув увагу на його чоботи і штани — вони були мокрі, як хлющ, з них текли брудні патьоки.
— Стривай!.. Ти ж весь мокрий... І мовчиш?.. Я й не помітив... Обидва з тобою роззяви — ось ми хто... Підеш зі мною. Підеш, підеш!.. Ноги попариш, чаю гарячого нап'єшся — і зразу ж в постіль.
Мокрицький несподівано для самого себе схлипнув, плечі затремтіли, ледве чутно прошепотів:
— Я... я топитись ходив, та... вода холодна. Вражений, Котляревський мовчав, не зразу знайшов слово: хотілось обійняти, нещасного, приголубити, але стримався і заговорив пошепки, щоб ніхто, чого доброго, не почув:
— Нікому про це, добре? І я не скажу. І ти більше не думай... Ти ж не дурник який-небудь, ти все розумієш. Ну втопився б, а далі що? Як потім без тебе твоїм рідним, а товаришам, а панам вчителям? Не думав про це? А треба. Отже, мовчи.
— Мовчатиму, — довірливо і теж пошепки відповів Федір і вперше відкрито і зовсім новим, прояснілим поглядом подивився на доглядача. — Тільки вчитель латини не пожалів би. Не довчив чого — зразу битися лізе, он які гулі понабивав. — Закотивши рукав, Мокрицький показав на лівій руці великі круглі синці. — А тут Копит ще... Я все одно не вчитиму латини.
— І не треба, — притягнув Федора до себе, провів рукою по мокрому волоссю. — І не треба... Але ж як без неї? Гімназії не закінчиш. Може, ти ще подумаєш?.. Я тобі допоможу. І вір мені — більше тебе ніхто і пальцем не зачепить. Віриш?
Мокрицький мовчав, а доглядач, теж ні слова більше не вимовивши, повів невдаху-втікача на кухню, що межувала із залою, і припоручив його Насті-куховарці.
В коридорі, тьмяно освітленому лойовими свічками в простінках, побачив Капітонича: унтер перевіряв, як топляться печі, відкривав і закривав дверцята, підкидав полінця і, дочекавшись, поки розгориться, йшов до другої печі.