Потім вигукнув здивовано:
— Чорний вершник?! І ти тут?
— Тут, мурзо, — спокійно відповів Арсен.
— Ох, чорт! Шкода, що не зустрілися ми в степу, а то б мої люди посікли тебе на шмаття!
— Я знаю це.
— І все ж ти посмів приїхати сюди?
— Як бачиш, мурзо.
— Ти й справді смілива людина, чорний вершнику... Недарма мої воїни наділили тебе надприродною силою. Але тримайся від них подалі: впізнають — башку знесуть!
— І все ж тобі доведеться на цей раз відкласти похід і повернутися додому, шановний мій родичу! — суворо сказав Палій.
— Чому?
— Ну, як же! Гості на поріг, а він з дому побіг?.. Так не годиться! Я прибув до тебе перший та, може, й останній раз. Хочу посидіти за гостинним столом, поговорити із сестрою та зятем. А це, наскільки я розумію, мій небіж? — він повернувся до Чори.— І з ним хотілося б познайомитися ближче... Те, що ми смертельні вороги, — всяк знає. А от що ми ж таки люди, а не пси, та ще й родичі — не всім відомо...
Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав.
— Тату, козак правду каже...
— Не козак, а дядько, — вставив Палій. — Адже моя сестра Варвара — твоя мати?
— Так.
— Ну, от бачиш! Дядько...
— Дядько, — повторив Чора і раптом почервонів, зустрівшись з батьковим поглядом.
Кучук закусив губу і щось думав. Видно було, що в його серці точилася боротьба. Він боровся сам із собою.
Похід на Україну почався. Зібрано чимале військо. Половина його вже переправилась через ріку. Не хотілося повертатися без здобичі. Та й що скажуть воїни? А яли агаси що скаже?
Однак і їхати не виходить...
Він зітхнув і промовив тихо до Чори:
— Накажи припинити переправу! Повертаємося назад. Додому.
— Приймай гостей, Варваро-ханум, — сказав мурза, кидаючи батракові повід коня. — Впізнаєш?
Був ранок, і Варвара-ханум давала на подвір'ї роботу невільникам і невільницям. Одягнута по-домашньому: у білу вишиту сорочку і квітчасту, за татарським звичаєм, спідницю. В руці мала в'язанку ключів. У вухах поблискували проти сонця невеличкі золоті сережки.
На її обличчі промайнув подив: вона не ждала чоловіка так скоро з походу.
— Ти повернувся? А це...
її погляд ковзнув по козаках, що поволі наближалися, і раптом застиг. Губи здригнулися. Ключі з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст:
— Братику-у! Семене!
Вона кинулась до Палія і впала йому на груди. Забилася в нестримному риданні.
— Братику! Рідненький мій! Невже це ти?
Палій цілував її в коси, в лоб, в мокрі від сліз щоки.
— Сестронько! Лебідонько моя нещасная!
Всі стояли мовчки — Кучук, Чора, козаки, невільники.
Арсен відчув, як у нього перехопило подих, а очі зволожилися слізьми. Яка-то у нього буде зустріч із сестрою? І чи буде? Чи не продав й цей кривавий мурза-людолов у гарем за тридев'ять земель?
А Златка? Чи зустріне він її, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в її густо-сині очі? Чи навіки вже втратив?
Після перших привітань і перших сліз Кучук-бей запросив гостей до хати.
Тим часом невільники і батраки різали баранів, патрали гусей, з льохів несли вино і бринзу. Невільниці-українки варили куліш, галушки, пекли пиріжки з маком, ізюмом та сиром.
А поки все це готувалося, Кучук і Варвара-ханум пригощали гостей вином, розведеним, за болгарським звичаєм, водою, вели тиху, неквапливу розмову.
Арсена гризла нетерплячка. Він думав, коли їхав сюди, що перше запитання до Кучука і Варвари-ханум буде про Стеху. Але зрозумів, що помилився. Гуртом козаки вирішили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як він подивиться на те, щоб відпустити за викуп дівчину. А поговорити з Палієвою сестрою не випадало нагоди.
Незабаром слуги принесли обід. Поставили на барвистий килим, розстелений на долівці. Гості, як і господарі, сіли кружка на м'які подушки. Мурза налив у срібні та скляні келихи вина, промовив:
— Дорогий мій родичу, дякую, що завітав до моєї хати! — Його чорні очі блиснули крізь прищурені повіки, і не можна було розібрати — кепкує мурза чи говорить щиро. — За твоє здоров'я і за здоров'я твоїх супутників!
Обід тягнувся мало не до вечора. І тільки тоді, коли сп'янілий Кучук пішов відпочивати, а невільниці постелили козакам — на їх прохання — в саду, просто неба. Арсен шепнув Палієві:
— Кращої хвилини не буде, батьку! Палій мовчки хитнув на знак згоди головою і, обнявши сестру за плечі, сказав:
— Варочко, я радий, що майже через двадцять років побачив тебе... Але у нас ще й діло є до тебе...
— Яке? — Варвара-ханум насторожилась.
— Ми хочемо визволити одну дівчину, сестру цього козака, — і Палій показав на Арсена.
— Де ж вона?
— У тебе... Тобто вивіз її з Немирова Чора.
— Чора?.. Як же її звати?
— Стехою...
— Стехою?!. — Варвара-ханум вражено глянула на козаків.
— Чому це тебе дивує?
— Тому, що я відпустила її додому разом з тими двома невільниками, які передали тобі ярлик!
— Відпустила?.. Додому? — Палій перезирнувся з Арсеном. — Тут щось не так... Ті двоє її не бачили... Вони повернулися без неї і сповістили, що Стеха залишилася тут.
Варвара-ханум мовчки дивилася на козаків. Обличчя її пополотніло. Міцні білі пальці, що, видно, давно не знали важкої роботи, мимовільно жмакали барвисту шовкову шаль.
Нарешті, пересиливши себе, жінка плеснула в долоні. Ввійшла невільниця.
— Гукни Чору! Хай зайде. Чора вбіг веселий, розпашілий.
— Що, нене?
Варвара-ханум показала на міндер поряд із собою.
— Сядь сюди! — І коли син сів, запитала твердо, з притиском:— Чоро, де поділася та дівчина? Стеха...
— Стеха? — В чорних очах хлопця промайнув переляк. Він не зумів приховати збентеженості. Рум'янець на щоках почав гаснути. Однак він зробив вигляд, що напружує пам'ять. — Ах, Стеха!.. Як же — пам'ятаю! А от де вона поділася — не знаю...
Варвара-ханум поклала руку йому на гостре коліно.
— Ну, як же не знаєш? Ти ж мав відправити її додому... Я ж наказувала тобі!
— Я й відправив.
— Коли?
— Тоді ж. Разом із тими невільниками. Чора зблід. Очі його горіли. На лобі виступив піт. Але відповідав він чітко, твердо.
Варвара-ханум була збита з пантелику.
— Ти правду кажеш, сину?
— Нене! — вигукнув Чора, але відвів погляд убік. Мати пильно подивилася на нього і сказала:
— Ну, гаразд... Іди, Чоро!
Арсен і Палій переглянулись. Вони були вражені. Скільки сил потрачено! Скільки надій було! І все даремно, їм здалося, правда, що Чора щось приховує... Але як примусити його сказати правду?
Чора підвівся і швидко вийшов.
У кімнаті запала мовчанка. Козаки зціпили зуби і думали, що робити далі. Варвара-ханум теж не проронила жодного слова.
Порушив мовчанку Палій.
— Отже, виходить, дівчина зникла безслідно... Але ж такого не буває! Повинен же хтось знати, де вона поділася! Як ти гадаєш, сестро?
— Не знаю... Просто гублюся в здогадках.
— А не приховує чогось Чора? Варвара-ханум пильно подивилась на брата.
— Ти так гадаєш, Семене? Я поговорю з ним... Сьогодні увечері...
Ніч була темна й тепла, навіть задушлива. На небі висіли мерехтливі сріблясті зірки. З широкого дністровського лиману долинали пахощі водоростей, викинутих на берег, та квакання жаб.
Чора ніяк не міг заснути. Серце лунко стукало в грудях, з голови не йшли тривожні думки. Після розмови з матір'ю він зрозумів, що приїзд дядька і козаків зовсім не випадковий. Вони приїхали по Стеху! Хочуть викупити її і забрати з собою!..
Він лежав на кожушанці, простеленій просто на землі, під кущами винограду, і дивився в темно-синє небо, на далекі манливі зорі. А думав про своє.
"О аллах, допоможи мені! — шепотіли його губи. — Зроби так, щоб та мила гяурка Стеха, всупереч бажанню батька і матері, всупереч усьому світові, стала моєю першою дружиною!.. Вона мені народить синів, які шаблею слугуватимуть тобі, о Всевишній! Прокладатимуть шляхи в країну невірних для твоєї величі і слави!"
Зашелестіли кущі. Чора підвів голову.
— Ти тут, синку? — почувся тихий материн голос. — Не спиш?
— Не сплю, нене.
— Я присяду біля тебе...
— Сідай, нене.
Варвара-ханум сіла на кожушанку, поклала теплу руку синові на голову, пригладила шорстке волосся. З її грудей вирвалося легеньке зітхання.
Чора мовчав. Він здогадувався, чого прийшла мати, але не знав, що їй відповісти. Думки його сплуталися, а серце стиснулось від болю й тривоги.
— Чоро, — промовила тихо мати, коли мовчанка затяглася, — я знаю, ти не відіслав тоді тієї дівчини... Бо коли б відіслав разом з невільниками, вона була б дома... Скажи, навіщо ти так зробив? Чому не послухав мене? Га?
Чора не відповів.
Варвара-ханум пильно подивилась в його широко розплющені очі, в яких мерехтіли відблиски зірок.
— Ну, чому ж мовчиш? — її рука знову погладила синову голову.
Чора раптом схопив ту руку, притиснув собі до щоки, і мати відчула, як з його очей бризнули сльози.
— Я кохаю її, нене! — аж задихнувся він. — Як ти не розумієш?!. Кохаю над усе на світі!
Тепер замовкла мати, знічена, вражена гострим болем що прозвучав у синових словах. Той біль відізвався в її серці ще гострішим болем. Вона безмірно любила Чору, свого первістка єдиного сина, любила такою ніжною й глибокою любов'ю, що ладна була за нього, за його щастя віддати не тільки на відруб руку, а й саме життя.
Чим же вона тут допоможе йому?
— Чоро, скажи мені правду, адже я не ворог тобі, а найкращий друг і порадник... Ти не відіслав її?
— Ні, — глухо відповів Чора.
— Приховав від батька?
— Так.
— Де?
— Нене, я не можу сказати. Не питай мене! — з болем у голосі вигукнув юнак.
— Мені можеш казати все! — суворо промовила мати і зразу ж пом'якшила голос. — Бог свідок, я не використаю твої слова на шкоду тобі.
— Нене!
— Кажи! — В материному голосі знову прозвучали тверді, майже суворі нотки, притаманні її характерові.
Настала довга пауза. Чора не відповідав.
Нарешті знов заговорила мати. На цей раз голос її був лагідний, трохи смутний.
— Дурненький мій! Якщо ти вже так закохався в ту дівчину то хіба ж я стану проти того, щоб ти взяв її собі за дружину?.. Навпаки, я хочу допомогти тобі... Адже і дядько Семен і брат Стехи завтра про все розкажуть батькові, і хто зна, як повернеться діло... Я ж казала, що відіслала дівчину додому, а виявиться, що вона тут. Чи не накаже батько перевернути все в улусах, щоб знайти її? Для них. Чи для себе... Ти розумієш?.. А коли знайде, тоді вже буде пізно зараджувати лихові.
Чора знову довго мовчав.