Людомила та й усі інші мають знати і по можливості борше, що Зоринка в нас, що з нею усе гаразд.
Сказала й подалася надвір, а в дворі не забарилася розшукати мужа.
— Волоте, — відкликала осторонь. — Ти, сподіваюсь, вволив уже волю дівчини?
— Коли, княгине?
— Як на мене, давно час. Мислю собі, як бідкається, не відаючи, де дівчина, що з дівчиною, мати її, Вепрова Людомила.
Князеві явно не подобалось її надокучання.
— Я вже чув це. Яка є потреба нагадувати вдруге? Сказав: пошлю, то й пошлю.
— Потреба є, Волоте. Хочу, аби послав когось тямущого, такого, що міг би не лише повідомити Вепрам цю радість, а й запросити їх до нас на гостину.
— А ось просити й поготів не слід. Досить, просили вже.
— То колись. Нині в нашім теремі перебуває порятована сином їхня донька, а в руках тиверських суддів — син старійшини Забрала.
Княгиня вклонилася мужеві, мовляв, речниця моя вичерпала себе, й пішла. Бо певна була: радить добре діло. Не везти ж їм дівку й не леститися до Вепрів із дівкою. Хай самі їдуть, та беруть, та подумають, як їм бути, коли братимуть: дякувати та вибачатись за те, що скоїлося між двома найзнатнішими в Тиверській землі родами, чи й далі дивитися на княжий рід, як досі дивилися, — вовком.
Запевняла Зоринку й зоріла перед Зоринкою: хай буде певна, сьогодні кревні її знатимуть уже, де вона, що з нею, а завтра будуть тут як тут. А то ж як! Щоб Вепрова Людомила після таких тривог, після страхіть, що пережила від тої миті, коли не стало Зоринки, та не повеліла запрягати коней, гнати їх, не гаючись, на Черн? Бути того не може. Вона — мати, а матері глибоко болить за дітей.
Не сказала: "Як і мені за своїх". Бо сьогодні не думала про тривоги, сьогодні, як ніколи, певна була: нарешті уляжуться вони. Он як пломеніє, потішений тим, що порозумівся нарешті з Зоринкою, Богданко і он як Зоринка пломеніє, потішена, що саме на долю Богданка випало порятувати її від ганьби і безчестя. Вони линуть одне до одного і прагнуть одне одного, а коли линуть та ще отак, як бачить, хто посміє не порахуватися з їхнім бажанням-полум'ям і погасити тоте полум'я?
"Якби боги були такі щедрі та умилостивили вже того Вепра, — гадала собі. — Най би діти сходились та й брали з ласки богині Лади злюб. Коли не зараз, то на Коляду або на Ярила. Дівка зріла вже і он яка ліпотна та щира серцем, іншої Богданкові й не треба".
— Це ти скільки літ уже не бувала в нас? — обіймає дівчину й приязно зазирає їй у вічі.
— Давно, матінко-княгине, вважайте, з того самого часу, як наші вої повернулися з ромеїв.
Кивнула, зголошуючись, головою, а про себе інше думала: "Не сказала: "Як стратили Боривоя і тато заворогували з князем". І добре робить, що не каже. Не до того йдеться, щоб згадувати те безліття і той непотрібний розбрат. Ано, не до того йдеться!"
Найбільшу сподіванку свою покладала на славу, що піде про Богданка по околіях, а від сколій піде й по всій землі. Як же, дядько розказує та й розказує мужам, отрокам, як спритно та мудро повівся Богданко, коли брав татей. Він, муж Доброгаст, іменований дядьком-навчителем, так собі, аби отроки звикали до ратного діла й навчалися нести дозорну службу, сказав їм: "Йдіть і пильнуйте за лодіями; то лодії татей". А княжич Богданко не просто собі сліпо робив те, що велів дядько, він прибрав лодії, перевів їх в інше місце і тим примусив татей шукати свою втрату, а відтак розбитися на три осередки. Тому і взяв їх, як останніх бевзів, ані отямитися, ані писнути не дав. Ге, та до такого не всякий муж додумається. Ну, а коли каже так про Богданка дядько, то чому не повинна казати, а тим паче мислити, вона, княгиня і мати? Чи ж такий отрок не достойний поваги? Чи перед таким не розчулиться і не стане прихильним навіть кляте з клятих Вепрове серце? А ще ж є добриня Людомила. Хто-хто, а вона бажає своїй дитині щастя, знає і розуміє: княжич і її доня давно вподобали одне одного, стати їм на заваді — все одно що згубити.
Була з дітьми — уповала на це. Лишала на часинку дітей та поспішала до князя чи до челядини з якимсь бідканням — знову уповала. А то ж як! Чи вона ворог своєму синові? Чи мало перетерпіла та вистраждала, коли його спіткало те страшне безліття, що мало не стало згубою. Йой, боги ж всевидющі, мають бачити й винагородити вже матір за її страждання коли не щастям-насолодою, то бодай певністю, що вона не така вже й нещаслива мати, що й її дітям дарує свої блага світ, усе те гоже та пригоже, що є у білому світі. Заприсягтися може: окрім цієї втіхи-винагороди більше нічого їй не треба, чогось більшого вона й не жде уже від суєтного в своїй суєті світу.
Чомусь об'явилася в ній та й засіла в тім'ї певність: це вирішальна мить. Коли прибуде за Зоринкою вітець її, а тим паче й мати, вони з Волотом не відпустять уже їх такими, як були досі. Ані щедрістю, ані мудрістю не поскупляться, а таки виб'ють з їхніх мізків колишнє, примусять забути його. Чи їм, Вепрам, не узріти тепер: правда на боці Волотів? Най і так: не зумів князь постояти за Боривоя. Зате ж зумів княжич вихопити з хижих лабет Забрал їхню Зоринку, не дозволив татям поглумитися над дівкою. Провина окуплена доблестю і честю, а покон слов'янський так і гласить: за честь платять честю.
Мабуть, аж надто увірувала, що буде так, як мислить собі, як хоче, щоб було. Коли за Зоринкою прибув із Веселого Долу цілий загін кінних і Малка не побачила серед них ані Вепра, ані Вепрової, заніміла, вражена, й змаліла на силі, да так, що ані вдіяти, ані сказати чогось не змогла. Єдине, на що була здатна, — відчувати образу, а водночас і біль.
"Як же це? — питала сама себе. — Чи то ж можливо? Най Вепр не сміє показувати їм очі. А посестра Вепрова? Що вона думає собі? Няню-наставницю прислала. І це до нас, князів землі Тиверської?!"
Як пішла перед тим, так і прибула знову сила. Збудилася Малка, за себе та до князя, а вже тоді, як постала перед князем, забула, що вона не просто собі мати, вона ще й княгиня.
— Як же це можна, Волоте? — питалась і не ховала зволожених сльозами віч. — Ти загледів: вони не зволили прибути за своєю донькою, няньку-наставницю прислали. І це після всього, що зробили для них. Та то ж ганьба, то видиме безчестя нам!
— А ти сподівалася чогось іншого? — князь був на диво спокійний, лише хмурість і виказувала його невдоволення. — Це, Малко, не хтось там, це — Вепр, від нього годі сподіватися честі. Ну, а за безчестя не думай. Безчестя коли й буде з цього, то не нам. Тепер напевне знаємо: примирення як не було, так і не буде. Ми — недруги, і віднині маємо поводитися з Вепрами, як із недругами.
— А діти? Що буде з дітьми?
— Час, сподіваюсь, і їх переконає, що між ними нічого вже не може бути.
XI
Відтоді, як у Подунав'ї були споруджені за умислом князя Волота і з волі всетиверського віча сторожові вежі, колишня гостинна путь і незайманщина перестали бути доступними для всіх. Білгородська твердь разом із пристанищем і землями, що лежать на захід сонця від Дністровського лиману аж до Третьої ріки і Третього озера, належать тепер самому князеві; Холмську твердь і землі, що лежать між Третім та Зміїним озерами, посів воєвода Вепр; вежу, споруджену між озером Зміїним та озером-морем і найменовану Великою Лукою, як і землі, що прилягають до Великої Луки, князь заповів своєму мужеві і будівничому тої вежі Чужкраю; Стрільчу ж твердь, що стала мало не супроти ромейської Тульчі й прикриває собою землі між озером-морем і Прутом, даровано іншому мужу і воєводі — Всевладу. Перше, що зробили воєводи і волостелини тих твердей-веж, — проклали від вежі до вежі і від кожної з веж у глибину Тиверської землі надійні путі — такі, якими можна було б правитися не тільки кінно, а й валками, з їдлом та питвом для молодшої дружини, що чатуватиме в Подунав'ї. Не забарилися волостелини нових займанщин поставити й знаки, що визначали обводи їхніх земель, кинули, подібно Вепрові, клич у обжиті волості Тиверської землі: хто бажає мати привілля та достаток, хай іде в Придунав’я, бере визначену волостелином землю в лісі або при березі озера, ріки й стає володарем дарщини. Правда, на той клич мало хто спокусився. Одне, знали: то — порубіжжя, туди звикли ходити і, певно, не раз ще ходитимуть ромеї, а друге, та незайманщина, віддавна заселялася й понині заселяється біглим людом, іменованим не без підстав татями. Як житимеш і що надбаєш між такими?
Воно, може, й дивно: Придунав'я — багатий край, тут одною рибою можна жити, проте на зміну літа приходить зима, на зміну зимі приходить літо, а в незайманщину ніхто з поселян дідизни не правиться, на неї як не було, так і немає спокуси. Та що з поселян — отроки неохоче йдуть нести сторожову службу в Подунав'ї, тим паче назовсім селитися тут. Їм пропонуєш привілля, їм даруєш такі, яких ніде не мали, блага, а вони хмуряться та нудьгують, а нудьгуючи, норовлять повернутися до Черна чи принаймні в обжиті людом оседки.
Доводиться дбати не так про гридниці, як про окремішні халупи й радити тим, що стоять на розпутті: "Бери собі жону, май свою оселю-пристанище й обживайся тутки, ні про що інше не думаючи, нікуди не пориваючись". Та що казати: через ті сумніви і те нехотіння нерідко доводиться брати в дружину біглих закупів, а то й головників, колишніх і нинішніх татей. Живеш між них і потерпаєш, а потерпаючи, поступаєшся то одним, то другим, то третім.
Князю Волоту, та й тому ж Вепрові, простіше: один і другий, крім твердей і веж, мають морські пристанища, а до пристанищ липне рукомеслий та торговий люд, там стоять княжі сотні, через те інші, не ті, що у Чужкрая чи Всевлада, й норови. Приходить котрийсь із поміркованіших татей і рече, мов батькові рідному: "Волостелине, я згоден узяти в тебе оселю й бути тобі слугою вірним у цьому безлюдді, та в оселі тій має бути й жона".
Що скажеш такому? Мусиш заплющувати очі й чинити супроти закону та покону роду-племені: "Смерди — і ті уміють добути собі жону, а ти ж, як не є, ходив на промисли, причетний до ратного діла. Чи личить такому питатися у волостелина й сподіватися, що жону дасть волостелин?"
Зрадіє та й піде, а через седмицю-другу бачиш: має вже жону, стає перед тобою й кляньчить оселю. Відає Чужкрай, більше ніж певен: десь плаче мати, погрожують, шукаючи сестру, брати. А що вді