— От коли за законами фізики ніщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття... ну, оте, що називають душею... чому не може воно перейти у форму привида? Після смерті тіла. Га? Хіба це не науково? Хіба це суперечить науці? Га? Всі пороззявляли роти й перезирнулися.
— Я читав, що в Англії є офіційно зареєстровані привиди, — вів далі Антончик. — Справді. Сам у журналі "Всесвіт" читав. У самісінькому Лондоні. І в інших містах. Живуть у старовинних замках і регулярно з'являються. От як це пояснити? Га?
— Та то ж... то ж у Англії, — заперечив Кагарлицький.
— А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в народі. Скільки вже років... Триста, не менше. І кажуть же, що бачили люди, і не раз...
І тут мені стрельнуло!.. О!
— Хлопці! Ідея! — сказав я. — Ніж отак язиками ляпати, пропоную перевірити легенду про Горбушину могилу. На власні очі пересвідчитися, правду чи неправду балакають. Піти вночі в п'ятницю й перевірити.
Хлопці знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.
...Це було в четвер... Перед сном я довго думав про Горбушину могилу. Але наснилася мені не вона, а наснився мені Антончик Мацієвський. Наче сиджу я у величезній залі на якійсь міжнародній науковій конференції. Навколо мене геть усі академіки сивенькі в окулярах. А в президії троє у червоних мантіях і білих перуках з бугелями. І перед кожним табличка з прізвищем. На одній написано "Михайло Ломоносов", на другій "Антуан Лавуазье", на третій "Антон Мацієвський". Я придивляюся — справді Антончик! У мантії і в перуці. Тю! Що за маскарад!.. Аж тут підводиться Ломоносов і каже "Слово для доповіді на тему "Перетворення душі людської після смерті на привид" надається академіку Мацієвському!" Я мало з стільця не впав — о Боже!.. виявляється, Антончик академік, а я йому потиличники давав!.. І, наче прочитавши мої думки, Ломоносов і Лавуазье подивилися на мене і докірливо похитали головами... На цьому сон увірвався...
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Легенда про Горбушину могилу
То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козацьких часів, повертаючись із турецького походу, стояли біля нашого села у долині кошем запорожці. Сотня сотника Горбуші. І сталася тоді дивна річ. Несподівано щез уночі мішок золотих дукатів, уся казна козацька, всі скарби, всі трофеї, з важкого походу везені. Скарбником у запорожців був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадіжці. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всім святим на світі, що не винен, але довести нічого не зміг. І наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зітнули старому скарбникові сиву козацьку голову. І тут-таки й поховали Захарка. Рушила сотня далі на Запорожжя.
Минув час, сотник Горбуша повернувся у ці місця і купив цю землю, заклав маєток, збудував палац. І став жити на всю губу І грошей у нього було — як гною. Він пускав їх на вітер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з місцевим панством. Бо то ж він сам викрав тоді той скарб запорозький і закопав серед темної ночі у долині під вербою...
Та не принесли щастя сотнику Горбуші крадені козацькі дукати. Не минув йому злочин. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгій білій сорочці, без голови, підходив він до Горбушиного ліжка і схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. І такий страшний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з ліжка і біг світ за очі, аж доки падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.
І наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попіл вистрілити з гармати, щоб розвіявся по вітру. Сподівався, що так врятується від жахливих нічних видінь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.
Розкопали — голова Захаркова є, а тіла нема. Пополотнів сотник Горбуша, аж сіпатися почав. "Копайте! — кричить. — Копайте, доки не знайдете!"
Сім днів і сім ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрів на сто завширшки, на двісті завдовжки. Але тіла старого скарбника так і не знайшли. А на сьому ніч на дні ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водою і утворилося озеро, яке так і зветься — Захаркове.
Ще дужче спохмурнів, здичавів після того сотник Горбуша, ще більше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму серці. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника і простягав руки. І Горбуша зривався й біг світ за очі. І от одного разу після такої ночі джури знайшли його на березі Захаркового озера під вербою, де колись закопав він крадений скарб, мертвого і... без голови. Пізнали його лише по сорочці та по шраму на плечі від турецької шаблі. А голову, як не шукали, ніде знайти не могли. Так його без голови й поховали. І збудували над його могилою каплицю. А невдовзі сам собою спалахнув маєток сотника Горбуші і згорів дотла. І оскільки був Горбуша нежонатий і жодних родичів не мав, земля його одійшла в казну. І лишилася від Горбуші лиш ота каплиця на сільському цвинтарі. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил — старезна, замшіла цегляна каплиця з повибиваними ще років, мабуть, двісті тому вузенькими вікнами, з напівпрочиненими іржаво-залізними дверима, яких уже ні зачинити, ні розчинити, бо на півметра вросли в землю... І тільки-но починає сутеніти, біля каплиці вже не побачиш живої душі. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те місце нечисте. Начебто щоп'ятниці (бо саме в п'ятницю був страчений Захарко) рівно опівночі з'являвся біля каплиці білий привид без голови. То приходив до Горбуші старий скарбник нагадати про себе. І з-під землі чувся стогін і приглушений крик жаху. Горбуша і в могилі не знав спокою, мучився, спокутував свій гріх.
Проте побачити привида міг не кожен. "Тільки якщо ти щось украв і прийдеш після цього в п'ятницю опівночі до каплиці, тоді тобі з'явиться привид", — казали люди.
А оскільки таких дурнів небагато, щоб після крадіжки бігти вночі до цвинтаря на побачення з привидом, то живих очевидців ми не знали. Тільки чули розповіді, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадідів кум.
У п'ятницю на вигоні я знову запропонував хлопцям перевірити легенду про Горбушину могилу...
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. Я беру в напарники Антончика Мацієвського. Крадіжка апарата. Ми йдемо в розвідку на кладовище
— То що — боїтесь? Г-геррої! — презирливо глянув я на хлопців.
— Та йди ти!
— Та ну тебе!
— Теж мені! — загомоніли хлопці.
— Це ж іще і вкрасти щось треба, бо інакше... — мовив Антончик.
— А що — і вкрасти! — не вагаючись сказав я. — Як для науки треба — можна і вкрасти. А що! Ви розумієте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду і що душа цілком науково, за законами фізики перетворюється на привид, — що це буде... Переворот у науці!
— Та що ти мелеш, — озвався Карафолька. — Який переворот? У якій науці? Навіть якщо тобі з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?
— Як?! А сфотографую! — Ця думка майнула в мене так несподівано, що я й сам не чекав.
— А що? А що? — загорівся я. — Коли привид справді є, то він мусить вийти на фото. Обов'язково.
— А що?.. От, мабуть, таки так. Га? — невпевнено сказав Антончик.
— Дурниці! Мова твоя — як з гнилого клоччя батіг! — впевнено заперечив Карафолька. — Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.
— Ти думаєш? — уїдливо сказав я. — Так щоб ти знав, що усі великі відкриття завжди робилися несподівано для сучасників. І дурні сучасники спершу завжди сміялися з геніальних Ньютонів і Едісонів. А вже потім дивувались, як то все просто і як це вони самі раніше не додумалися.
— Ой, держіть мене, бо я впаду! — не своїм голосом закричав Карафолька. — Едісон найшовся! Переекзаме-новщик! Скажи краще, скільки буде два на два.
Хлопці засміялися.
— Смійтесь, смійтесь! Сміх — це здоров'я! — спокійно сказав я. — Слухай, Антончику... коли вони такі... давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвідку! А вони... — Я махнув рукою.
Антончик зашарівся від задоволення. Кілька днів тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, він був "глистюк паралізований", бо не пройшов по бильцю містка, як це робили ми з Павлушею.
— Ходімо! — кивнув я Антончику. — Вони ще в нас посміються на кутні.
Карафолька глузливо закричав нам услід:
— Тільки хай вам привид автографа на портреті поставить! Бо наука не повірить! Ха-ха!
І хлопці знову засміялись.
Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорілося серце, і я вже палко вірив в успіх нашої справи.
І коли, одійшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: "Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привида?" — яз таким запалом почав його переконувати, як це все гарно у нас вийде, наче то не він, а я сам придумав оту теорію про перетворення за законами фізики людського розуму і душі в привиди.
Антончик слухав-слухав, кивав головою, підтакував, а тоді скривився і сказав:
— Нічого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого... якогось спеціального. Щоб уночі знімав. Моя "Смєна" не візьме.
Я скипів.
— Ох ти ж, г-г... — хотів я сказати на нього за звичкою "глистюк паралізований", але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, і сказав: — Г-герой! Теж іще! Якого там спеціального! Просто хорошого апарата треба. "Київ", чи що.
— А де взяти? — спитав Антончик.
— Як — де? Вкрасти, звичайно! Антончик аж спіткнувся:
— Ти що?!
— Однаково ж треба щось украсти. Щоб привид явився. То вкрадемо фотоапарат.
— Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разі по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.
— Та ми ж потім повернемо, чого ти!
— Еге! А як злапають! Доказуй тоді, що ти повернеш.
— Та я сам крастиму. Ти лише на шухері стоятимеш, дрефло.
— А в кого? — вже спокійніше спитав він.
— Та в кого ж! У Бардадима.
— Ну-у... Ти ризикуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще більше витяглося. — Той як злапає, руки й ноги з тіла повисмикує — стопудово!
Я й сам знав. Грицько Бардадим, двометровий здо-ровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи — він уже заводиться.