Удень, коли сонце стоїть в зеніті, пструги дрімають, забившись у корчі, під каміння, а вранці, увечері шугають супроти потоку, шукаючи їжу. Ловити їх важко, що, власне, й принаджує рибалок, зате на смак вони напрочуд добрі.
Вибралися опівдні, коли сонце почало сідати і на долини впали тіні. Франко роздав чоловікам знаряддя, для себе взяв сак. Лесі вручив позиченого в господарів кошика. Ішли, не поспішаючи, час од часу знаходячи привід посміятися. То Іван Якович розповідав якусь пригоду, то Кульчицький жартома допитувавсь, як це Ольга Федорівна відпустила його одного до Буркута, на що Франко відповідав коректно, але дотепно.
— Коли вже мова про жіноцтво, — сказав, — то слухайте, яка трапилась зі мною придибашка. Іду оце недавнечко селом, а назустріч мені газда. "Слава Ису". — "День добрий", — кажу. Балакаємо про се та про те, а він і питає: "То ви оце й нас усіх спишете?" — "Авжеж". — "І, кажуть, всякою нечистою силою інтересуєтесь?" — "Інтересуюсь, бо без того справдешнього вашого життя не вийде!" —"Ая, ая, — зрадів, — то прийдіть, прошу вас, до мене, увидите, що за єдна моя жінка. На всій Гуцульщині такої чередниці не знайдете".
Іван Якович ішов попереду. Важкувата хода, трохи зігнута постать. На плечі — сак... Взагалі, чим більше Леся придивляється, тим більше бачить у ньому рис робітника. Постав його зараз до машини — спокійно, упевнено зладить з машиною, сівачем ніби весь вік те й робив, що засівав ниву. "А воно й справді, поду мала, — вічний сіятель. Сіятель правди, добра.."
А він, користаючись перервою в жартах, мугикав уже якусь мелодію, з котрої незабаром пробились слова:
Не по правді жиє
Чоловік з жоною.
Леся згадала: вона ж знає той мотив, це Франкова улюблена.
Ой там за горою,
Там за кремінною
Не по правді жиє
Чоловік з жоною...
Журлива пісня. Як і сама жіноча доля.
Ой мужу мій, мужу,
Не бий мене дуже...
Як це по-тутешньому називають жінок?.. Ага, челядь! А на Волині челядь — худоба...
В мене тіло біле —
Болить мене дуже.
Пусти мене, мужу,
В вишневий садочок,
Най я собі урву
Рожевих квіточок.
А ще челядь наймити та прислуга.
Ой урву, урву,
Та й пущу на воду:
Плини, ружо-квітко,
Аж до мого роду...
Гірка ж твоя, жінко, доля, коли такі сумні про тебе
пісні...
— Далі не йдемо, — зупинився Франко і почав роззуватися.
Місцина гарна: з низькими берегами, спокійними
плесами.
— Ідіть он туди, вище, — показав чоловікам Іван Якович, — а я в оцих ямах попробую. — Він підкачав штани, зайшов у воду і почав шарити саком. Попадалась дрібнота. Франко обережно витрушував її назад, примовляючи лагідно:
— Пливіть, пливіть, біднички...
Та ось за якимсь разом у саку забилася чимала сріблиста рибина. Вона звивалася, намагаючись порвати тонкі тенета.
— Ну, ну, не дурій, — засяяв майже дитячою усмішкою Франко. — Попалася — сиди нишком. — Він підняв поперед себе сак і, тримаючи його обіруч, почалапав до берега.
Підбігли Квітка й Кульчицький.
— А що! Глядіть-но, як треба ловити, — кольнув їх.
— Так ви ж саком! І одна рибина — це ще не риба!
— Є одна, буде й друга. А пструг добрячий! Фунтів, певне, два. — Іван Якович узяв рибу за зябра, підняв. — Довгенько ж ти мене, бідашечко, ждала. — Намилувавшись, кинув її до кошика і знову подався до річки.
У тій же самісінькій ямі він піймав ще кілька пстругів. По одному-два принесли й інші. Кошик ворушився срібним плетінням, яке то переставало витися, то з кожною свіжою рибиною знов оживало.
— Дивіться, Лесю, за кошиком, не становіть над водою, бо хибнеться — і по рибі, — зауважив Франко.
Рибалка з нього був завзятий. Де не брало саком, Іван Якович нишпорив так, талапаючи обіруч попід камінням, старими пнями, знесеними з гір весняними чи дощовими водами. Ларисі Петрівні пригадалося, як десяток років тому, в Колодяжному, Франко не раз дивував усіх багатими вловами в'юнів. Спогад настільки повернув те літо, що вона не витримала, запитала:
— Пригадуєте колодяжнянських в'юнів, Іване Яковичу?
— О! То була прегарна годинка. І місця чудесні! ...Юшка справді вийшла смачна. Хоч і клопоталися допізна, зате хвалили всі, хто куштував.
А потім були пісні. І не абиякі, а "свого краю". Леся також співала. Франкові над усе припала до серця її співанка. Сидів, ворушив палицею пригаслу ватру і слухав.
Ой не шуми буйним листом,
Зелений катране,
Тяжко-важко на серденьку,
Як вечір настане...
Коли порозходились, до світання не змикала очей. Рідне Колодяжне, Нечімне, тихоплинні поліські річки перешіптувалися з нею всю нічку. Усю ніч співали їй соловейки, сміялися мавки, гойдаючись на березовім вітті, кували зозулі...
. . . . . . . . . минуле
Не раз мені стає перед очима,
І я дивлюсь так пильно, мов боюся,
Що більш мені не прийдеться побачить
Того садочка спогадів моїх...
Дивно: серед такої природи, в такім товаристві якийсь далекий дитячий спогад раптом полонить усе — увагу, розум, думку. Мабуть, це і є оте тихе, сумирне, зовсім безкорисливе почуття, яке іменуємо любов'ю до рідної землі. Ніхто не знає, коли вона народжується, чим живиться, але кожен відчуває її велике, благотворне горіння, що дає наснагу і силу життя.
VI
У кінці серпня Карпатами поповзли важкі хмари, потягли з собою рясні дощові пасма. В непроглядній імлі потонула Чорногора, заклекотіли потоки, стрімкою бурою каламуттю задзвеніли круті плаї. Враз стало холодно, непривітно. Літники один за одним тікали додому.
Прощалася з Буркутом і Леся. У хвилини просвіту виходила до потоків, над Черемош, що за кілька днів стали невпізнанними, потемніли ще більше, — невідомо на кого, — озлилися. Дивилась на похмурніле смерекове царство, слухала — назавше вбирала у серце його тривожну прощальну пісню.
Поверталися через Ватинарку. Чого, власне, тим шляхом — ні вона, ні Климент Васильович не знали. Здається, фірман порадив... Ледве добралися до Гриня-ви, перепочили трохи, а там обоє здалися на ласку отця Попеля (повезло ж їй цього разу на священнослужителів!), який і підкинув їх у Довгополе. По дорозі, правда, заїздили в Устє-Путилів, на батьківщину Федьковича.
У Довгополі застали Франка, який переїхав туди з Криворівні, і Труша. Художник саме докінчував портрет поета. Гостювання затяглеся. За розмовами, книжками (бібліотека в Попеля була куди багатша, ніж у Волянських), милуванням (гуцули це називали — "місити багно") Білим Черемошем і його безстрашними бокорашами, що, мов на скелях орли, владно стояли на швидкоплинних дарабах, непомітно минув десяток днів. Тим часом трохи випогодилось, і Леся (Квітка зостався дочитувати відшукану краєзнавчу літературу), завітавши ще у Вижницю, до Ганни Москви, зрештою добралася до Чернівців.
Кобилянська зустріла подругу радо. Вона помітно змарніла. Ота історія, про котру писала в Буркут, зовсім вивела її з рівноваги. Стала ще мовчазнішою і ніби аж непривітною до свого чернівецького товариства, мовби воно чимось винне в тім горі. Окуневська запропонувала їй мандрівку до Відня, і Ольга Юліанівна погодилась. Звичайно, краще було б, аби вони поїхали разом до Києва...
Розсталися наприкінці вересня.
Лариса Петрівна з вікна вагона довго і з жалем дивилася на далекі верхи, прощалася з незабутнім барвінковим краєм, що хоч і забрав півроку її життя, зате щедро наділив і силою, і наснагою.
...У Києві змін майже ніяких. Та ж метушня, той же щоденний гамір. Хіба що поліції збільшилось. Куди не ткнешся, всюди натрапиш. Поодинці, а то й цілими нарядами шпацірують вулицями, парками, заникують у двори. Товариші з комітету попередили, щоб була обережною: у місті з'явилося чимало таємної агентури. З Петербурга, нібито від "Товариства робітників", приїхали якісь Маєвський і Лопир, виступають на мітингах, агітують: політика, мовляв, справа інтелігенції, а нам, роботягам, аби гроші та харчі хороші... З усього видно — штрейкбрехери... Отже, умови ускладнюються. Хоча більшість робітників не піддається брехням. Розповідають, як недавно на Деміївці освистали шефа жандармів Новицького. Знайшов чим хвалитися: уряд збавив ціну на горілку! "Можете пить тепер добру і дешеву горілку". Однак на цьому вони не зупиняться. Легальні робітничі артілі, гуртки, які почали організовуватися з відома поліції і її ставлениками на зразок Зубатова, — це лиш облуда, спроба погратися в демократію. Справжнє діло попереду. Сили гуртуються...
Сили збираються. А що ж вона? Не минуло й місяця, як повернулася з Буковини, а вже застудилася. Спочатку нежить, потім сухий кашель... Поболює в грудях. Знову консультації, ради... Одні наполягають, щоб їхала до Італії (там якраз тіточка Олена), де тепло, інші радять сидіти вдома, бо, мовляв, коли у нас холод но зимою надворі, то в Італії — в хатах. Кого слуха тись?.. Зрештою, не така вже й страшна та поїздка, щоб її цуратись, не так часто доводиться бувати в Італії...
Чужина. Хаос хтозна-ким і коли навалених скель, кам'янисті поля, купками, ніби гніздами, села... Далеко їм до рідних, волинських чи поліських, оточених зеленим шумом, уцяткованих озеречками та струмочками. Там що не ранок — дими димляться над оселями, наче розцвітають хати, реве худоба, скриплять протяжно журавлі над криницями; вечорами легкі тумани стеляться дібровами, на колодах допізна не змовкають веселощі, співи та музики... "У нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий..." — згадалося. А цей.., який їдучий! Очі випікає. Навіть в курній поліській хаті, здається, легший...
...Сан-Ремо розташований у крайній західній частині Італії, на березі Лігурійського моря. Щоб добратися до нього сушею, треба перетнути всю країну — через Трієст, Венецію, Геную. З усіх сторін місто відгороджене горами, лиш з півдня до нього вільно вриваються середземноморські та африканські вітри, приносять з собою теплий подих Сахари. Майже весь рік тут стоїть суха, сонячна погода і не зменшується потік курортників. їдуть із Англії, Скандінавії, Польщі, Росії, — вся північ, надто восени та взимку, кидає сюди висмоктане та висушене життям — звичайно ж, заможніше — плем'я. Воно осідає — на місяць, два а чи й більше;
частина його зціляється, вертає додому, інша назавжди лишається.
Леся Українка поселилася в материних знайомих. Люди бідні. Чоловік ось уже скільки літ слабує на сухоти хребта, не рухається; дружина, власне, й тримає на собі все господарство, крутиться, як білка в колесі.