Жагуче прагнення оволодіти знаннями зігрівало юнацькі серця.
В той час в інституті народної освіти працювали відомі вчені — Л. В. Писаржевський, В. П. Карпов, Г. О. Грузинцев. На історичному факультеті читав курс лекцій з історії місцевого краю професор Яворницький.
Багатьом прийшлася до душі лекція "Запорожці перед судом історії", яку Дмитро Іванович прочитав для студентів і викладачів інституту.
— Запорозькі козаки,— говорив професор,— виникли спочатку як вияв протесту більшості, протесту цілої громади проти панства, різних підпанків та багатіїв-дуків, які скрізь позахоплювали землі та права і не давали по-людському жити простому народові... Не витримуючи такого насильства та такої неправди, український люд почав підійматись цілими купами із своїх місць і почав тікати у вільний степ, який починався від р. Орелі і до р. Кінських Вод, де не було ні пана, ні орендаря...
В університеті Д. І. Яворннцькіїй керував і гуртком студентів по охороні природи, пам'яток минувшини та вивченню флори і фауни місцевого краю.
Студент-біолог Бельгард вибрав час і теж пішов послухати професора-історика. Він попав па лекцію, яку Дмитро Іванович назвав: "Історичні місця на Дніпрових порогах".
Це була, власне, не лекція, а жвава, невимушена бесіда. Складалося враження, ніби на кафедрі сидить мудрий дідок з сивими вусами і так розповідає про давні події, наче він сам був їх учасником.
Лектор полонив слухачів, розповідаючи про певні історичні події й воднораз сиплячи легендами, думами й цитатами з пісень. Інколи він мовби забував про інститутську кафедру і починав заспівувати. Це в нього була своєрідна ілюстрація лекції. Розповість про похід Сірка і тут же проспівай про нього два-три куплети з народної пісні.
Коли після лекції бував на Дніпрових порогах, то дивився на них уже зовсім іншими очима.
Та ось Бельгард скінчив інститут і став ученим-біологом. Він засів за докторську дисертацію, яка була присвячена лісам південно-східної частини України. Треба було заглянути в історичне минуле лісових оазів на тлі безмежних степів. "Хто ж допоможе мені в цьому? — думав Бедьгард.— Не хто інший, як тільки Яворницький!" І він звернувся до Дмитра Івановича. Той уважно вислухав гостя і сказав:
— Тема вашої дисертації дуже цікава. Я охоче допоможу.
Він назвав ряд потрібних дисертантові книжок і дав йому багато цінних порад, як краще побудувати дисертацію, як систематизувати й висвітлювати зібраний матеріал.
— А що можна використати з вашої особистої бібліотеки, з ваших праць? — спитав Бельгард.
Дмитро Іванович підвівся з крісла, дістав з шафи грубу книгу й подав молодому вченому.
— Ось вам "Вольности запорожских козаков",— прочитайте й використайте ті місця, що вам підійдуть.
Молодий учений міцно потиснув руку й щиро подякував за щедру допомогу й теплий прийом.
Читаючи твори й слухаючи лекції Яворницького, Бельгард, що сам уже став професором, не раз думав: "Яка широка філологічна ерудиція в цього історика, це ще не опрацьований розділ багатющої біографії. Тут є над чим попрацювати молодим дослідникам".
Знайомство з "Вольностями" не раз приводило молодого вченого в долину Самари. Ця річка особливо мальовнича в тому місці, де вона приймає Вовчу. Про ці місця Яворницький часто згадує в своїй книзі. Самарська долина приваблювала запорожців чудесними лісами, соковитими луками, рибними річками. Тут тепер студенти — майбутні ботаніки та зоологи — проводять дослідницькі роботи.
Закінчивши свою дисертацію, Бельгард на знак пошани до історика поставив епіграфом до розділу своєї праці "Байрачні ліси" слова Яворницького: "Байрак, від тюркського кореня "баир" — косогір; так звався невеликий, але а грубих і важких дерев ліс, переважно в ярах та по схилах їх".
Бельгард, розповідаючи своїм слухачам-студентам про красу й багатство рідного краю, завжди теплим словом згадував Дмитра Івановича, який сам палко любив і прищеплював іншим велику любов до історичних пам'яток культури та до рідної природи — окраси людського життя.
КАЧКА ТЕЖ ПОТРЕБУЄ ПРОФЕСОРСЬКОЇ ДОПОМОГИ
Багато хто вважав Дмитра Івановича за дивака, вбачаючи в дивацтві одну з неодмінних властивостей старих, дореволюційних професорів. Та якщо в поведінці Дмитра Івановича й траплялися справді дивні випадки, то до них призводило не бажання оригінальничати, а були вони звичайно проявом великої гуманності, відгуком на будь-чиє страждання. Взяти хоч би цей випадок з свійською качкою.
Хто бував у Дмитра Івановича вдома й прогулювався з ним на подвір'ї, той бачив, як там поважно походжала огрядна білолоба качка. Господар дбайливо доглядав її, ходив на базар і купував для неї корм, приносив з Дніпра дрібні камінці й пісочок з мулом і сипав їй у корито з водою.
Одного разу хтось із дітлахів загилив у качку ломакою. Качка впала, потім зопалу підвелася й знову припала до землі.
Дмитро Іванович підтюпцем підбіг до неї, взяв качку на руки й оглянув. У бідолахи була пошкоджена ліва нога. Не довго думаючи, він посадив свою улюбленицю в кошик і поніс до обласної лікарні. Зайшов до кабінету хірурга, глянув, а там, крім санітарки, нікого нема.
— А де ж, дівчино, ваші лікарі?
— Отам у залі, засідають.
— Так ви, будь ласка, покличте когось із хірургів, скажіть: просить Яворницький.
Моторна дівчина швидко схопилася з місця й метнулася в залу. За хвилину звідти вийшла асистентка хірурга Олександра Миколаївна Абрамова.
— З вами щось скоїлося, професоре?
— Та зі мною все гаразд, а от з моєю качкою — біда.
— Якою качкою? — здивовано перепитала асистентка.
— Звичайною, ось вона в кошику. Гляньте, прошу вас, може, чимось допоможете. Така хороша качечка, сумирна, не шкідлива, і ось маєш: не може стати на ніжку,— бідкався професор.
Перната "пацієнтка" спочатку викликала в асистентки подив, але вона одразу збагнула, що качка, певно, була втіхою відомого академіка, і тут же запропонувала йому показати "хвору".
— Будь ласка,— зрадів Дмитро Іванович. Він витяг з кошика замотану в якусь одежину свою білолобу. Діагноз встановлено швидко: перелом лівої ніжки.
— Доведеться, Дмитре Івановичу, вашій качці накласти гіпсову пов'язку й залишити у нас на кілька днів.
— Добре, спасибі вам. Коли треба буде корму — принесу.
— Не турбуйтеся, ми самі про це подбаємо.
Занесли качку в перев'язочну і за всіма правилами наклали гіпс. Асистентці Абрамовій допоміг у цій операції клінічний ординатор Микола Якович Хорошманенко.
Академік повернувся додому. Через три дні йому дозволили забрати качку додому і встановити для неї режим.
Кілька разів асистентка Абрамова навідувалася до своєї пацієнтки й цікавилася, як вона себе почуває. Вона переконалася, що Дмитро Іванович має велику пристрасть до тварин і птахів, а особливо до своєї улюбленої крякухи.
Качка швидко видужала і невдовзі стала бігати, як і перше.
Сидячи за столом у будинку Яворницького, асистентка Абрамова, ледь усміхаючись, сказала:
— І стало ж у вас, Дмитре Івановичу, терпцю возитися ще й з цією качкою...
— А хіба ж можна залишити поранену птицю напризволяще? Качка теж потребує допомоги.
Дмитро Іванович на якусь мить замислився, а потім сказав:
— Я й досі не можу забути епізод, який обурив мене до глибини душі. Це було в Самарському лісі. Лісовик Григорій Антонович Поплавський повісив на плече рушницю й вийшов до озера. Він — добрячий мисливець. Було, загорне в папірець гривеника й каже: "Ану, підкиньте!" Підкинуть. А він прицілиться — бах! — так тільки клаптики паперу в повітрі розлетяться. Ото був стрілець! Щодня він брав свою рушницю й виходив у ліс на качок. Пройдеться лісом, посидить у засідці біля берега Самари — немає здобичі. Встане і йде додому, наспівуючі собі якусь веселу мелодію. Ніколи він не шкодував, що повертається додому без трофеїв. Він бачив душевне задоволення не в цьому, бо кохався в природі, любив і оберігав її. Кожного разу, коли повертався додому, розбирав і чистив свою рушницю.
— Навіщо ви чистите? — питали його.— Ви ж сьогодні не стріляли.
— Справжній мисливець,— відповідав він,— хоч і не стріляє, а чистить і змащує свою зброю. Такий у мене здавна звичай.
Одного разу Поплавський повернувся з лісу дуже схвильований.
— Іду я лісом,— каже він,— коли чую поблизу — бах, бах! Я туди. Глядь, а мій сусіда-мисливець Іван Лебідь бігає, як несамовитий, біля кущів і палить у щось. Після кількох пострілів підскочив він до куща й витяг дику качку з обвислими крилами. Я підійшов до нього й питаю:
— Що тут сталося? В кого стріляли?
— В качку! — відповів захеканий сусіда.— Оце ледве вбив. Ну й хитра ж яка, все добирала способу втекти. Та від мене не втече: я все ж таки добив її!
— Як добив? Що за качка? Покажіть мені.
— Та підранок. Мабуть, якийсь мисливець-невдаха підстрелив, а не знайшов, то вона й ховалася, поки я її не надибав,— вихвалявся Лебідь.
Поплавський аж затремтів од гніву.
— Кровожерна ж ви людина! Добивати підстрелену птицю може тільки бузувір! У вас не серце, а камінь. Знекровлена, виснажена істота сиділа під кущиком, чекала щасливого дня, щоб піднятися в повітря й розшукати своїх діточок, а ви... Ех!
Поплавський безнадійно махнув рукою, круто повернувся й пішов своєю дорогою. Іван Лебідь стояв з качкою в руках і не знав, що з нею робити. Напевне, і він жалкував, та було вже пізно.
Дмитро Іванович зняв окуляри, похукав на них і витер носовичком скло. У нього ледь помітно тремтіли руки.
Після цього оповідання асистентка хірурга вже не дивувалася більше, що дивак професор приніс їй лікувати свійську качку...
ЧАРІВНИЙ КУТОЧОК
Один із шанувальників Яворницького сказав мені, що в Києві живе Григорій Іванович Мусієнко, який добре знав Дмитра Івановича протягом десяти років. Якось я приїхав до столиці й звернувся в довідкове бюро. Мене повідомили, що той, хто мене цікавить, живе на Стадіонній вулиці, недалеко від вокзалу.
І ось я біля воріт чепурного одноповерхового будинку. Натиснув па кнопку. За хвилину відчинилася хвіртка. Переді мною стояла привітна літня жінка й ласкаво запрошувала зайти в двір.
Тут рясно цвіли яблуні, груші, абрикоси, вишні й сливи, а біля веранди тішили очі барвисті клумби запашних квітів. Цей чарівний куточок щедро осявало ласкаве проміння травневого сонця.
Серед цього земного раю стояв з шлангом у руках сухорлявий, рухливий чоловік середнього зросту, з чисто виголеним обличчям, засмаглими дужими руками.