Пани побачили, що піймати Довбуша — це трудне завдання: от уже скільки лазить Пшелуський по горах, а опришки хазяйнують собі, як і хазяйнували. Рушель уже каявся, що так погарячився й наразив собі отамана; тому поїхав до Станіслава, витребував собі кілька жовнірів станіславської залоги, озброїв своїх гайдуків і установив як день, так ніч варту.
Таким чином, підійти його зненацька було неможливо, а вести правильну осаду — це не була тактика опришків. Вони могли брати тільки з нальоту.
Це те, що міг довідатись Олекса з агентурних відомостей. Пішов тепер сам на розвідку — і вернув веселіший: певно, щось надумав.
Засів коло села. Виждав, поки йшов якийсь ґазда, вискочив, показав йому пістоль і повів у кущі.
— Тобі нич си не стане. Не бійси. Я тебе ні рабувати, ні бити не буду. Ти знаєш, хто я?
Ґазда зам'явся. Річ у тім, що опришки не люблять загалом, коли їх пізнають. На грабунку, коли ти пізнав кого з опришків, то ліпше мовчи. Ґазда се пригадав і мовчав.
— Знаєш, лиш не хочеш говорити?
Ґазда кивнув головою.
— Я Довбуш.
Ґазда закивав головою, як німий.
— Будеш говорити правду і зробиш те, шо тобі кау, — нич ті си не стане.
Ґазда заспокоювався, бо слово Довбуша тверде.
— Єк си називаєш?
— Братовник Петро.
— Де сидиш?
— Там і там.
— Се я тебе питаю, аби, як зрадиш, ізнайшла тебе моя помста. А хуч і збрехав — оннаково я тебе ізнайду. Піп ваш дома?
— Здає ми си, що були дома.
— То підеш до него й скажеш так. Ішов–сми лісом, перестрів мене Довбушів післанець і сказав, аби я ішов ід' вам, ід' попові ніби. Абе–сте злагодили вечеру на завтра понад захід сонцє на трицєт хлопа: Довбуш прийдет ід' вам вечеряти. Так му скажеш. І даси цесу рогатину на признаку.
Довбуш передав ґазді свою рогатину.
— Це все. Бирш нічо. Зробиш — добре, не зробиш — твоя воля.
Довбуш був певен, що чоловік передасть. Був певен і в тім, що попик, діставши таку відомість, доконче ж дасть знати Рушелеві, що от, мовляв, нагода вам одним замахом знищити опришків. І в тім, нарешті, був певен, що Рушель не захоче ж упустити такого випадку, забере все своє військо (на тридцять же опришків), оголить свій двір — і…
Так воно все і розігралося, як по–писаному. Олекса випровадив своїх хлопців аж під сам замок, укрив у кущах так, що їм усе було видно: як Рушель на чолі свого до зубів озброєного відділу виїхав із двору, як вони поїхали в напрямі села на засідку.
Смерком ударив Олекса на безборонний двір, з легкістю його опанував, і хлопці добре обловилися: здобич була багата. При відході двір було запалено з усіх боків.
Рушель сидів у засідці, коли його торкнув хтось із слуг.
— Пане! А чи то не наш двір горить?
Рушель глянув — і онімів. В одній хвилині зрозумів, жертвою якого пекельного плану став.
Побіг, як шалений, додому — і знов опришки мали приємність бачити, як мимо них у найбільшім безладді бігла юрма озброєних людей із Рушелем на чолі. Дехто з хлопців хотів стріляти, але Олекса не дозволив. Він не хотів вчиняти непотрібної битви, а потім хотів усе закінчити гумористичною виходкою.
Попик із Воскресінець, бачачи, що вже пізно, а нікого нема — рішив, що Довбуш, мабуть, довідався про засідку і не прийде. Звелів слугам убирати зі столу. Тільки що вони почали — а тут Олекса.
— Ой, га, єгомостику! Ци я не казав тобі, що прийду із хлопцєма вечеряти? А ти так борзо ізбераш…
Лице попа стало таким глупим, що вся ватага гримнула сміхом. Дійсно, вся ситуація в цілому вийшла одним великим жартом.
Загалом похід можна було зарахувати до числа вдалих — і була се мало не остання удача Довбуша. Але трапилася ще одна, і то цілком несподівано.
IV
Жив у Косові багатий, дуже багатий купець Меся. До контрибуції на користь Довбуша він, як найбагатша особа, мусив класти найбільше — і це його дратувало. Коли через Косів промарширувало "військо" смоляків на чолі з Пшелуським, Меся рішив, що щаслива звізда Довбуша вже загасла і що коли давніше на нього, як на помазаника удачі, не рекомендувалося піднімати руки, то тепер уже дозволяється.
І Меся задумав: поки там смоляки, військо, полковники, поки вони там що зроблять чи не зроблять, а я, Меся, скоріше них управлюся сам. А тут похід до Воскресінець. Меся уже знав про нього, бо хтось бачив хлопців у лісі й сказав у Косові.
Назад, значить, буде йти Довбуш Коломийським шляхом, бо на конях.
Один ґазда з Ясеня був винен Месі сорок талярів і саме приніс їх віддавати. Віддає, а Меся відхиляє руку.
— Ні! Чуєш ти, ґаздику? Я тобі лишєю тих сорок талєрів і ше тобі додам сорок талєрів — лиш страть мені Довбуша.
Чоловік зблід. Всякі почуття заштурмували душею.
— Но преці… та–бо єк я го можу стратити, коли він вбив би мене з маху, на шкрепітки би посік.
— Ні… Ци ти потрібуєш за барки з ним ставати? На тобі оці білі порошки і йди ти з ними до пістинцької керниці. Сєдь там та й сиди. Довбуш тепер за Коломийов на рабунках і за день, за два ме вертати. Та буде йти на Пістинь[72] і вже конче ме припугювати коло тої керниці. А ти як побачиш, що опришки йдут, усип цес порошок у керницю й кікай. Ніхто не ме нічого знати, ніхто не буде видів — а вісімдесєк, а то й усі сто талерів маєш у кишені. І то згори.
І побрякує монетами. Спокуса велика. Згодився чоловік, узяв гроші й порошки.
Але коли вийшов за місто та огорнули його довкола не вонючі коршми косівські, а світло–зелені гори, війнуло на нього рідним вітерцем, запахли трави — людські думки почали ворушитися в голові замість звірячих.
— Таже, рахувати, най, так скажім, всип'ю. Але ж бо, окрім Довбуша, ше мут люде пити. Та це ж я потрою всі люде… Ой, шос тут не так.
І шибнула ґазду думка — порадитися з жінкою: вона баба в мене така, шо…
Не пішов уже дорогою понад Варятин, а звернув одразу наліво й пішов лісами навпоперек.
Жінка й руками, й ногами:
— І не дай Боже й борони Боже… Та на кого ти, мудрагелю, руку піднєв?
Словом, напала на чоловіка. А нарешті дала йому таку раду:
— Бери ти цесе трійло та й цесі гроші і йди до пістинць–кої керниці. А єк учюєш, шо йде Довбуш, уклєкни, на одну руку поклади цесі гроші, а на другу трійло. Й поклониси Довбушеві та й оповіж гет усе, шо ті Меся казав.
Подумав–подумав ґазда: правду каже жінка, треба її слухатися. Пішов, сів коло пістиньської криниці й сидить.
Багато народу йде, й кожне нап'ється, бо ні в той, ні в той бік близько нема. А чоловік дивиться, як люди воду п'ють, і нотує сам собі: оце би я і того отруїв, і того, і того… І хвалить свою жінку за розум, а себе за те, що її послухав.
Коли чує співи. Глянув — леґіні на конях. Співають собі, нічого не бояться: військо, що їх ловить, на Чорногорі зараз, а більше — хто їм страшний?
Став чоловік на коліна, узяв в одну руку золото, в другу порошки. Наближаються опришки. Багатенько їх. Та всі повбирані. Праведне військо. Отаман попереду. Ще не наблизився добре, зупинив коня і остро крикнув:
— Що тобі треба, чоловіче?
— Славний юнаций ватажку! Жду на тебе. Ади, цесе трійло дав мені Меся у Косові, я го ту верг до керниці та й тебе з леґінями потроїв. А цесі талєри дав мені як плату.
Олекса гостро дивиться на чоловіка.
— Ho, a ти верг тото трійло у керницю?
— Ні, не верг–сми, пане втамане. Бо ждав–сми на вас, Олексо.
Довбуш зліз із коня. Позлізали й опришки, посідали на убочі. Олекса сів коло криниці й каже:
— Ано–ко, бери, чоловіче, та й пий з цеї керниці води. Ґазда похилився і пив багато.
— Буде!
Витяг Олекса флояру, почав грати тужної. Давно вже не грає веселих, а все задумливі такі та сумні. Не раз хлопці просять якої веселішої, а вона якось не йде.
Гарно вмів грати Олекса. І так якось по–особливому грав, що от багато вміють хлопців і собі на флоярі, а ніхто так не вдасть.
Олекса грає, опришки то той, то той підспівують собі. Хором не вміють та й не співається так ніколи в горах.
Грав, грав Олекса, а потім знов до того чоловіка:
— Пий ше.
Той знову напився, теж багато випив. Олекса грає на флоярі, хлопці співають, сонце світить.
— Пий ше.
І так пив тот чоловік кілька турів тої води і все з перепочинками. Олекса грає на флоярі, хлопці співають, сонце світить.
Нарешті переконався Довбуш, що воду не затроєно. Устав, за ним опришки повставали.
— А шо ви, ґаздо, не маєте йкої платини?
Ґазда весь час боявся, хоч не хотів того показувати. Тепер йому прийшло до голови, що це ж його на тій платині хотять повісити.
— Но, дівайте, де хочіте.
Олекса одкрив тобівку, витяг звідти два червоних і кинув перед чоловіком. Кожний з опришків кинув по червоному.
— Даємо ті цесі червоні за те, що єс не споганив трійлом керниці. Правда, то трійло мене би не дійшло, бо я не такий футкий пити чюжу воду, але міг похопитиси котрий з моїх леґінів або з прохожих людей. А тоті гроші, шо дав тобі Меся, держи собі таки: вже не меш їх віддавати тому душогубцеві, бо не буде кому.
Довбуш сів на коня, опришки теж — і погнали до Косова.
Не думав Олекса нападати на Косів. Це не входило в його плани та зрештою й угода щось значила. Але такого випадку пропустити не міг і не повинен був.
Влетівши до міста на конях і опинившися серед тісного косівського ринку, припертого одним боком до високої скали, опришки зачали стріляти. Легко собі уявити, який то переполох зробило серед торгового населення. Полетіли кошики, візки, відра, почалася панічна втеча.
Кілька десятків торговців і торговок кинулися до божниці й замкнулися там.
Меся — він теж був на ринку у своїм склепі — зараз же зрозумів, чому прийшов Олекса. Кинувся до божниці й собі, але там уже зачинилися й відчиняти дверей не хотіли.
Меся побачив, що скоро він один зостанеться на вулиці. Забіг у перший–ліпший двір, прибіг до стайні, стрибнув у ясла і почав загрібати себе сіном, хоч там було його трохи.
Але Олекса бачив його іще на ринку, стежив за ним і от тепер прийшов до стайні.
— Їй, шо ви, пане Месю? Таже тут вам невигідно. А йгіт–ко ліпше на простір.
Узяв Месю під ребро, підняв угору, як ляльку, й, так викручуючи ним угорі, йшов по ринку і кричав:
— Дивітси, багачі! Най си варуєт кождий із нами заходити! А котрий си не встережет — буде й йому, йк цему Месі.
Так прийшов до Месиної хати і як швиргонув ним об поріг. Меся перервався надвоє, як жаба, — оповідали потім опришки. Хату Месі й його крамницю розграблено дочиста.