Не зміняти ж, справді, наміченого маршруту з-за якогось непорозуміння! А я собі буду думати, як той наш Куприян-цехмейстер з пісні:
"Якось то буде!"
— — —
23/ VI. Сінгапур. До Сінгапуру ми під’їхали наче по річці — така вузька в однім місці Малайська Протока. Навколо сила скалистих малих островків, що заважають швидкій ході пароплава, а нова громовиця не дала змоги роздивитись місто. Правда, ми трохи походили з м. Патриком (Давид не схотів, ніби в нього болить голова), але нас не дуже вразив Сінгапур. Здається, Пенанґ цікавіший й привітніший.
До речі. На набережній лежала ціла купа камінців, незвичайно кругленьких, як кульки. Я взяв собі два на спомин. Може вони замінять нам скарабеїв. Принаймні — ці вже не розіб’ються й знамениті тим, що витягнені з океану біля самого екватора.
Ми простояли в Сінгапурі до ночі. Ніч спускалася раптом і вся природа негайно змінялася. Грала вечірня заграва, а з берега чути було однотонову пісню цикад. Жаби наче розривались, збільшуючи своїм хоровим кумканням загальний концерт. Гукали якісь птиці, щось далеко-далеко клюкало жалібно й тоскно, немов би краплина безнастанно падала на металеву дошку. А першу скрипку в цій симфонії вели комарі...
Ми ходили понад берегом і, коли б з доків не відгукувались сирени та не скиглили ланцюги,— могло би здатися, що в природі панує якась велична тиша: до того той нічний концерт був тривкий, одностайний і рівний.
Коли ми одпливали, то бачили, як світилося море. Особливо це видко на веслах човнів та на самих човнах. Здається, ніби з води їх освітлено електричними лампочками.
— — —
Слава тобі, Господи,— меншає пекло. Як тільки почали підніматись на північ, стало помалу легшати. Але ж вже третій день ми не маємо спокою. Правда, хитає вже не так дико, як було біля Арабського Моря, а все ж таки набридає страшенно. Тільки й відпочили, вчора на кілька годин, коли зайшли до Сайгону, куди нас закликали по бездротовому телеграфу за важливим вантажем. Сьогодні вже море (це вже зветься Південне Хинське Море) тихше. Але кажуть, що воно взагалі дуже вередливе, й хвиля, не встигши затихнути, може початися знову... Швидше б до Гонконгу! Там уже буде близько й до Нагасакі, де я довідаюсь стільки новин про моїх близьких і де я зможу довший час поблукати по землі, про яку оповідають та й в книгах я читаю справжні дива...
Маю нових знайомих: німці, що посідали в Сінгапурі. Між ними є один, який довго жив у Монахині. Я враз пізнав його по вимові. Тепер ми часто розмовляємо, згадуємо кожну вулицю, всякі будинки, пам’ятники. На жаль, він не знає Шульців. А добре було б довідатись, як вони поставились до моєї загадкової втечі.
Година зовсім стає добра: дуже тепло, але приємно, особливо, як повіває м’який морський вітрець..
Завтра приїдемо до справжнього хинського порту — Гонконгу.
— — —
М’якшає погода, м’якшає й душа колеги Давида. Сьогодні зранку він кілька разів починав зо мною розмовляти, а копи загула сирена перед Гонконгом,— він зашарівся й попрохав у мене пробачення. Тепер каже, що то він став "такий скажений" від тропічної спеки.
Я дуже радий, що ми помирилися й вкупі будемо оглядати місто.
— — —
Зовсім не так я уявляв собі Гонконг. Я інакше мислив і про хинців взагалі. Думалося, що хинські міста — дикі, некультурні, з манісінькими халупками та високими "пагодами", які звичайно бачимо на коробках з-під чаю. Аж це — величезний порт, може навіть далеко більший, як Бремен, або й Марсель. Я напевне того не знаю, тільки ж тут така сила-силенна всяких кораблів,— що аж очі розбігаються. Та ми ще приїхали пізно увечері: так все горить та блищить різнокольоровими вогнями, й не знаєш — чи це водяний город, чи це — самі кораблі.
Знаменито виглядає вночі й саме місто. Скрізь по горі неначе обсипано його різної сили світляками. А є величезні будинки на кілька поверхів, де всі до одного вікна горять вогнями.
"Гамбург" довго вовтузився, доки закотвив, але не пристав до молу. Ще багато упливло часу, поки пощастило нам дістатись до берега. І ми навіть гадали, що зайво пливемо так пізно. Однак ми дуже помилились: в місті до пізньої ночі точиться жваве життя. Відчинено просто на вулицю хинські крамниці, відчинено їхні різнорідні майстерні, літає трамвай, несуть людей в носилках, біжать рикші, а обіч — чудові екіпажі та освітлені електрикою автомобілі. Йдеш, дивишся — й не знаєш: чи то дійсність, чи то — тільки сон?
А яка мальовнича картина на набережній! Цілі села на човнах: в тих манісіньких пливучих хатинках, великими родинами живуть убогі хинці, працьовиті, як комашня. Подивом і повагою до цих тихих людей наповнюється серце; повагою й жалем, коли бачиш, як уперто вони працюють і як, очевидно, мало мають, коли мусять так жити...
Сумне враження роблять покалічені жіночі ноги, наче ратиці, здавлені незвичайно нечепурної форми черевиком. Дивно також, що бачиш жінок в штанях і найбільше в синьому, дуже вбогому вбранні...
Багато хинців знають англійської мови. Я теж сьогодні порозумівся по-англійському й — мушу радіти — досить щасливо. Виходить, що я таки не дурно змарнував цей місяць: крім нових знань, маю ще деякі й нові уміння.
Ми довго ходили по Гонконгу й може б ходили ще, зачаровані й самим містом, й людьми, й розкішним повітрям теплої ночі, коли б нам не зіпсували враження московські моряки. Ціла зграя п’яних, нахабних матросів з дикими співами під "гармошку", з викриками брудної лайки зустрінула нас. Ми почули знайому мову,— але вона не втішила навіть Давида, що вважає своєю рідною мовою — мову московську. Бо це була не мова — а лайка...
Вони зачіпали хинок, навалювались на крамниці, а потім зчепились з юрбою матросів чи англійських, чи американських — і почалась бійка...
Ми швиденько подались до "Гамбурга", почуваючи на душі тяжкий намул... Здається, простоїмо тут аж до завтрашнього вечора. Виходить, подивимось Гонконг і вдень.
— — —
До Шанхаю ми пливли увесь час між більшими й меншими островами. Але, не зважаючи на те, що година стоїть добра, кінець нашого плавання щодалі, то стає тяжчий. Набридло страшенно. Знаєш кожну річ на пароплаві; знаєш,— скільки куди кроків; знаєш майже всіх попередніх пасажирів, матросів, кельнерів. Робиш все автоматично: без годинника передчуваєш, що зараз засурмить вранішній гудок; що ось-ось покличуть до сніданку, і т. д. І все це було б нічого, коли було б так вільно, як раніш. А то, після Гонконгу стала така тіснота, що не розминешся з людьми різних народів, становищ і літ. Дітвори повно, а через те — гармидер, реви, непорозуміння.
Бачу вперше багато японців в національних вбраннях. Варто було б зазнайомитись. Але ж і ми стали якимись відлюдниками, на зразок сера Скотта, що вже не обідає за table d’ohte’oм й дуже неохоче знайомимось з новими людьми. Навіть, коли я зустрівся з слов’янином — словаком, який говорив мовою, близькою до нашої,— то й то мені не хотілося з ним довго розмовляти. Часами я й сам боюсь, щоб не "сказитись", як це вже було з колегою. А до того ж страшна нетерплячка: кортить дізнатись, що в Шанхаї є принаймні хоч одна телеграма від Гільдхен...
* * *
А який жах робиться в підпалубі третьої класи. Ми як заглянули туди, то аж учаділи. Сморід, тіснота, п’яні вигуки. Одне лежить на другому, просто на підлозі. Бідні люди валяються, як свині в хліві.
Ех — ех! Що то — гроші! Ми нарікаємо, що нас турбують зайві люди, кожен з яких має своє ліжко, своє місце за білим убрусом на столі, куди становлять вибагливі потрави, вино й квітки,— а під нами в болоті вовтузяться такі ж, як і ми, люди, але інші й "нижчі" від нас не тим, що вони під нами, під нашими каютами, а лише тим, що в них порожні кишені...
Невже ж таки ніколи в світі, люди не будуть рівні, однакові, не житимуть всі, як один? Не може того бути! Нащо ж тоді вигадано соціалізм? Принаймні містер Патрик дуже вірить, що буде ліпше.
— — —
Так ти таки, й справді, пам’ятаєш про мене, моя золота голубко? Спасибі тобі за твої теплі, ласкаві слова: вони зв’язали мені золотою ниткою далекий Схід з далеким Заходом. Якби ти відчула, як тріпочеться радістю й журним криком моє серце!..
Спасибі й тобі, мій любий товаришу! Але не зовсім я розібрав Кобцеву телеграму. Насамперед дивно, що він телеграфує мені з Пиволочиського. Виходить, що подався вже додому. А вдруге не второпаю цієї фрази: "Hauptmann hat geschickt Japan. Sucht Briffen Geld"
Ну, "гауптман" — це мені ясно — Шульц. Але, що переслав? Чого шукає? Яких листів? — Нічого не зрозумію.
На всякий випадок телеграфую з останніх. Запитаю Гільдхен, може вона щось знає? Страшенно мене це все бентежить...
* * *
Шанхай — величезне місто. Європейська частина дуже гарна, як і Гонконг. Але хинська — жахлива: брудна, тісна, смердюча...
Ми дивуємось: чужинці тут живуть панами, а хазяїни,— як бидло. Чогось мені впало на думку, що й ми також раби в своїй столиці, але ж не до такої міри...
Були в чайній... Бачили храми й ідолища. Цікава дивина, але нема коли писати. Зараз від’їздимо. Це — останній перегін до Нагасакі.
Яка сила тут військових суден всіх держав. Міноносці, транспорти, крейсері й навіть величезні вайлуваті панцирники. Взагалі, як і в місті, так і в морі — всіх родів чужинці, й все, що краще, належиться їм. Як в тій кацапській пісні:
... "Хаді хата, хаді печь —
Хазяїну негдє лєчь"...
Ну, рушаємо. Плачуть і махають хусточками. Одне слово: все по правилах мореплавства.
— — —
Сьогодні ранком, 6-го липня, на 30-й день після від’їзду з Європи, я вступлю на землю "Вранішнього Сонця". Що то чекає мене в цім дивнім краю?..
— — —
ЯПОНІЯ
Вже майже два дні тиняюся я, безпритульна українська сирота, по мокрій Японії.
Для мене — це вже щось, подібне на катастрофу. Настрій — страшний, самопочуття... мабуть таке буває у миші, що впіймалася в пастку. Що робити? Як викрутитись?.. Не знаю...
Знаю тільки одне, що хоча в такім критичнім стані я ще не бував, але ж викрутитись мушу. Не здихати ж мені з голоду в цім чужім і зовсім не такім чарівнім краю, яким малював його мені Кобець, яким я малював його собі сам, читаючи на "Гамбурзі" книжки про "сторону сонця, усміхів, квіток" та загальної радості. А втім, взагалі від мого чорного настрою, від безупинного дощу, що наливає вогкості у все тіло, від майже порожнього гаманця, від незвичайної навіть і мені самотності,— я не можу приймати вражень так, як приймав би їх в інших умовах.