Твої богатирі перемогли моїх, — по-руському скромно відповів Мешко.
— Але ж ти цього хтів?
— Я хчял-ем, але пан буг тего не хчял...
Доброчин весело засміявся:
— Ти мені своє жадання скажи, а не богове!
Мешко понуро мовчав, оддавши себе на ласку бога та переможця. Доброчин перехилився й налив у його братину білого вина.
— Хоць ваш бог і відвернувся од тебе, та вже бог з ним! Даю свою доньку Потвориславу за твого сина.
Мешко й не пригубився до вина. Ще вчора ввечері він подумав, яке глупство мало був не вчинив, просячи руки Доброчинової дочки за свого сина. Що могли подумати в Гнезні, Римі та Кведлінбурзі про такий злюб? Ляський круль узяв поганську княжну за свого хрещеного сина? Це могло стати вогняним громом з ясних небес, і Мешко сьогодні навіть утішався, коли пан буг не дав йому вчинити цей хибний крок.
— Не могєм брать твоєї цурки, — нарешті видушив із себе ляський князь. — Мені тего ніхто зроду не подарує. Доброчин глузливо запитав:
— Кого лякаєшся?
— Всіх... І найперше князя краківського.
— Ти про себе дбай, а не про князя краківського, — сказав Доброчин. — Коли станеш моїм сватом, хай тебе не лякають усі в світі князі. Я не дам зобидити свого свата. Зумів єси?
Це Доброчин вирішив іще вчора: віддати свою доньку за Мешкового синка, в очах якого світилася жива думка, хоч він і зуба не показав, допоки перемовлялися межи собою старші. Доброчин тямився на людях і знав, що за сприятливих умов з того мовчазного юнака може стати добрий володар. До того ж у жилах його тече й русинська кров. А якщо все життя поряд з ним буде й княжна-киянка, мати його синів, князь Болеслав ніколи через це не зможе переступити.
А ще Доброчин хотів довести всім хрестатим князям, що з київським князем, який нехтує грецького бога Христа, жарти короткі.
Стукаючи пальцем по золотій братині з вином, ляський князь уперто не хотів дивитися на Доброчина, й той сказав уже крізь похмурий сміх:
— Я не хочу брати в полон тебе й твого сина, бо ви гості мого шатра. Але якщо не пристанеш на мою думку, вранці вийму Перемисль мечем — ще й роса зійти не спроможеться.
Він підвівся й рушив до виходу з шатра. Мешко перехопив його на півдорозі:
— Нєх бендзє так, як ти мувіш! І нех дарує мені пан бог... Але твоя донька мусить охреститись... Такий у нас тепер закон...
Доброчин розтяг вуста в лихому сміхові, засміялися також Претич і Ждан, а коли згодом ляхів одпустили до Перемисля, він сказав:
— Отак треба діяти! Не мольбами та випрохуваннями ласки в хрестатих царів, а своєю силою. Бачили, як стрибають перед нами "помазані Христом"?
Потім він вийшов до дружини, яка почала варити обід, на півгін розкидавши багаття. Всі четверо сьогоднішні змагальники ворожили над одним котлом, і він звернувся до найстаршого — сорокавосьмирічного Яна Усмошевця:
— Чого сам вариш кашу? В тебе тепер є на це свій холоп! — І кивнув на белзького богатиря Дюка Стопанича.
За себе й за Дюка відповів перемислянський купець-богатир Чурило Пленкович:
— Сьогодні нам боги не допомогли, але ніколи ми не були й не будемо холопами: маємо задосить золота й срібла. Відкупимося в Усмошевця й Муромця. Лише хотіли б сказати зо дві слові тобі, світлий княже.
— Речи.
— Візьми мене й Дюка Стопанича до дружини.
— Питайте он у їх, бо ви єсте їхніми холопами, — Доброчин показав рукою на Вадима Муромця та Яна Усмошевця.
— Я також був закупом у дитинстві, — сказав Ян Усмошвець. — Майже обільним холопом. І відаю, що то таке. Мені не треба холопів.
— І мені. — докинув син Муромця. — Навіщо мені той хо-ло-оп? Що би я став з ним чини-ити? Маю тілько коня та меча, а їм уже якось і сам зможу дати ра-аду.
Доброчин сказав:
— Холопа можна продати. Двадцять гривних кун.
Син Муромця лише махнув рукою:
— А якби він сьогодні вибив у мене молота з рук? Ме-ні ж ру-уку мало не зсудо-омило, коли Чурило Пленкович замахнувся був з-поза плеча. Тоді він мав би продати мене холо-опом.
Світлий князь Доброчин уже й не знав, що має відповісти цим чотирьом людям біля одного багаття. Ще кілька годин тому вони важили на життя один одного, а тепер їхні слова повернули його до далекого дитинства, коли сам був найпослідущим серед усіх нижчих киян, обільним Ольжиним робітником-холопом. Доброчина давно не навідували такі спогади й такі думки.
Ще вранці він почував себе незручно віч-на-віч з колишнім другом Яном, а тепер розчулився мало не до сліз. Йому від цього стало ще незручніше. Він нахмурився й потяг ноги до свого шатра, а незабаром звідти прийшов молодий дружинник:
— Звелів світлий князь, щоби ви прийшли до нього.
— Щоб хто та хто? — перепитав Ян дружинника.
— Всі вчотирьох!
Богатирі перезирнулися й почали неквапом підводитись, а коли потім увійшли до княжого шатра, Доброчин сказав тому самому дружинникові:
— Піднеси боярам по братині вина.
Крім світлого князя Доброчина, в шатрі сиділи Претич і Ждан.
Претич розтлумачив оторопілому дружинникові:
— Не Жданові Будимировичу та мені, а отсим чотирьом боярам. Чи ти глухий?
— І мало-ому? — "Малий" був вищий од нього на дві голови.
— І "малому"! — потвердив Доброчин, а богатирі аж роти пороззявляли.
Так закінчився цей несподіваний і для самого Доброчина пир.
Про нього потім гомоніли не один місяць.
МІСЯЦЯ СЕРПНЯ
В ДЕВ'ЯТИЙ ДЕНЬ
Світлий князь Доброчин повертався до Києва, коли оратаї почали звозити з нив снопи. На Боричевому току стояла височенна й довга скирта, звідки чувся розмірений перестук ціпів: Підгірна верв молотила пшеницю всією громадою.
Але тільки-но старша дружина наблизилася до гаю Копиревого кінця, як назустріч їй висипав увесь низовий і горішній Київ.
Попереду їхав конем великий київський князь, оточений сотнею святково вбраних дружинників, на чиїх копіях маяли великокняжі стяги та прапорці — восьмикутні сонця Дажбога.
Володимир висів із сідла, підійшов до вуя.
— Зі змогою тебе! Я вже все знаю.
— Дажбог помагав, — озвався Доброчин і глянув прискіпливо на небожа.
Володимир був якийсь не такий. "Що сталося з сестриним сином?" — стривожився світлий князь. Зміна здавалася разючою.
Небіж глянув на вуя й посміхнувся в ріденький вус. Володимир і сам усвідомлював, що тепер він уже не той юнак, яким Доброчин залишав його перед походом. За ці кілька місяців юний великий князь раптом змужнів. Хоча навряд чи це сталось аж так раптом. Адже всі ці місяці вів відчував відповідальність за свою землю й свій стіл. І вперше усвідомив себе великим київським князем.
Доброчинові мовби хтось підказав, що сталося з його небожем. З яйця вилупилося орленя.
Нараз Доброчин одчув себе старим і стомленим.
— А це хто? — спитав князь Володимир.
— Сватівники.
— До мене? — байдуже поцікавився він, ще раз глянувши на чужоземців.
— Цего разу до мене, — ще дужче спохмурнів Доброчин. — Цего разу до мене.
Вони знову посідали в сідла й уїхали в браму Красних воріт, поминувши колишній Блудів двір та дідинець Претича. Настрій повернувся до Доброчина аж біля Княжих воріт, коли він побачив дітей та жону Богуславу.
— Приймай сватів, світла княгине! — сказав уже веселим голосом Доброчин, а Богуслава раптом збагнула все й зблідла:
— Вона ж іще дитя...
— Нічого не вдієш, — заспокійливо сказав Доброчин. Його погляд зупинився на Священному пагорбі, де два роки тому шкірив пащу хижозубий варязький бикозмій Тор. Перед витятою в травні пагорб іще був голий, а тепер сяяв проти серпневого сонця золотими й срібними ликами дідівських богів і богинь.
Володимир дивився на вуя, намагаючись угадати по його очах, про що він у цю мить думає. Володимирові ж пригадався берег чужого моря й освітлене вогнями знадвору темне шатро: це видиво пригадувалось йому дуже часто. Доброчин помітно зблід, лише для бадьорості посміхався. Він підійшов до Священного пагорба й зняв із себе меч і шолом. Золотий Дажбог дивився на нього усміхненими дитячими очима, що їх викарбував подільський хитрець-коваль, але ці очі мали дивну властивість бачити.
Світлий князь відчув докори сумління й несвідомий страх. Він намагався себе переконати, що витворене людською рукою — то мертва річ, позбавлена здатності чути й видіти, але той острах не минав. Доброчин учинив гріх перед дідніми богами, тяжкий і непоминущий гріх, пообіцявши охрестити свою маленьку доньку Славку...
І все-таки він відчував, що не може зректися даного слова — даного не задля себе, а задля землі.
— Принесу в жертву свого найлюбішого конягу, — сказав він, роздивляючись нових богів на Священному пагорбі. Віддалік Дажбога стояв дубовий Перун, у якого було срібне обличчя й довгі золоті вуса, а з гладенького тімені звисав золотий-таки довгий вузький чуб, як у деревлянських жупанів чи в загиблого десять літ тому князя Святослава. Що довше дивився Доброчин, то дужче нагадував йому чубатий бог покійного зятя; певно, так зумисне вчинив подільський коваль. За Перуном стояв багатоликий і всевидющий Семиярйло, що вособлював кожну пору літа 6 весни; коли оратай оре й коли сів та молотить. А ліворуч од Дажбога стояв Велес — його ще називали Волосом: бог багатства та купців, якому в останні роки творили потребу навіть варяги. За богом громів стояв Сварог — володар вогню небесного, йому приносили жертви ковалі, а далі виднілись боввани Лади та інших богів і богинь полянських, деревніх і сіверських. Доброчин покликав огнищанина й сказав:
— Складеш по гривній срібла перед кожним богом, а Дажбогові — п'ять.
На зустрічному пиру він спитав у Володимира;
— То як у Києві — все гаразд?
Володимир відповів не одразу — він ще вранці здавався Доброчинові смутним.
— Погомони з Олафом...
Із голосу його Доброчин відчув — сталося щось вельми важливе й неприємне.
— Про що? — запитав він так само тихо.
Володимир відповів:
— Про його вуя.
— Вийди до сіней. А я видибаю трохи перегодом.
Доброчина охопило лихе передчуття. Коли Володимир вибрався з-за пирового столу, він трохи посидів і теж вийшов слідом за ним, а в сінях великий київський князь потяг його до вуйниної одрини.
— Сиди тут, а я пошукаю Олафа, — сказав він.
А невдовзі повернувся з норманським королевичем, убраний у простий київський дружинний стрій. Губи в королевича були бліді й сіпалися, коли він ламаною мовою проказав:
— Тебе мій вуй Сігурд зрадити...
— Сігурд — мене?
— Зрадити! — повторив молодий варяг.