В обід, коли розходилося торжище з аґори, він спробував утекти з Ольбії, змішавшись із натовпом селян. Але невсипуща варта коло городських пілонів, яка добре знала пихатого трапедзита, впіймала його й привела до Іфікрата.
Старий евпатрид, попереджений про се, вже сидів, незважаючи на холодний жовтневий вітер, у ложу серед дворика — ложе він зумисне звелів винести сюди. Гіпербол упав йому в ноги й заходився благати прощення, та Іфікрат лишавсь незворушний. Поряд із ложем стояла мармурова подоба Іфікрата, яку щоранку й щовечора обпльовував Гіпербол. Метек урешті помітив її й од благань перейшов до наступу:
— Те срібло й золото, що ти знайшов у моєму домі й у моїх скринях, Іфікрате, то самі крихти. Іншого ні ти, ні твої люди знайти не зможуть. Одпусти мене, й я віддам тобі все, до решти. Матимеш стільки, як не має жодний смертний!
Іфікрат закам'яніло посміхався й мовчав.
— Повели робам своїм, нехай розв'яжуть мені руки, й я покажу тобі всі свої схованки.
Іфікрат довго вагався, тоді таки махнув робам. Один з них повалив старого метека на кам'яні плити дворика, другий же довгими ножицями відчекрижив йому волосся, здер дорогий гіматій і вдяг на голе старече тіло брудну куцу хламиду роба. Тоді Іфікрат наказав інше:
— Тавро!
Тавро вже давно стриміло в розжеврілому вогнищі серед дворика, й третій роб витяг його й хвацько приліпив Гіперболові до лоба. Коли ж одняв, на лобі лишилися слова: "Держіть мене я втікаю!"
— А тепер розв'яжіть йому руки, — рипучим голосом обізвавсь Іфікрат. — Нікуди він не втече. — Й додав уже Гіперболові, ледь живому від болю, й напруження, й ганьби: — Се тобі платня за доньку мою Герміону.
Розділ 26
Не знав Геродот лише одного: що місяць по сьому Гіпербол таки втік із Ольбії, й утік у чому був.
Коли розповів Періклові й про свої мандри, й про сумну долю Гіпербола, стратеґ похмуро плеснув його по плечі:
— На метеках Афіни тримаються, Геродоте. Метеків багато, на всіх сліз не стачить. Будь же вільним елліном і дбай про вільних, а не робів. Роби — то орґанони емпсихони, так улаштували світ безсмертні. Я думаю про інше, Геродоте.
Він устав з ложа й заходився міряти тісний екус кроками: три сюди й три назад, а Геродот чекав, що він скаже. Звідси, з багатого ложа в Перікловому домі, все пережите почало здаватись і йому дрібнішим і не таким трагічним. Перікл мовив:
— Ото розповідав ти про того жерця Телефана, й мені стало страшно. Елліни вільно дають хабарі й самі вільно йдуть на підкуп, а се є гниття. В сьому вбачаю я крах Афін і крах Еллади…
Те колишнє почуття страху, що вперше зародилось було в Геродотовій душі в темному підземеллі ольбійського хорому Зевса Фратрія, опанувало його знову, й Афіни раптом здалися великою гнійницею, яка росте й пухне, й він сказав:
— Коли диня надто розбухає, може репнути. Так бувало з усіма великими державами світу.
Перікл уважно подивився на Геродота. В сих словах була гірка правда. Колишній Делоський морський союз давно став Афінською державою, й Афіни розбухають на чужих харчах. Якщо Спарта ще трохи заможеться, буде війна. Й коли еллін піде супроти елліна, то тут уже ні Зевс, ні якийсь інший кумир не зможе зарадити. Й, мовби відповідаючи на сі свої думки, Перікл уголос проказав:
— А Протаґор мав рацію: вдруге виставляти дерев'яного коня не можна.
Геродот нічого не зрозумів, але згадка за Протаґора нагнала неприємні спогади.
— Де він зараз?
— Протаґор? — перепитав господар дому. — Тут, в Афінах. Аспасія врятувала. Він їй доводиться далеким родичем, та й любить вона загравати з молодими мудрагелями.
Геродот посміхнувся. Про Періклову жону Аспасію в Афінах балакали, що не стратеґ, а вона править і городом, і всім Союзом.
— Я поступивсь Аспасії. Хай Протаґор живе в Афінах, але хай займається своєю риторикою. В лоґіці Протаґор мудрець, а в політиці — нестрижений жеребчик… Ходімо прогуляємось?
Геродот устав, і вони вийшли. Місто Афіни Паллади кипіло буденним життям. Вони довго продиралися вузькими, перетоптаними людьми вулицями, й коли нарешті стали в підніжжі Акрополя, Перікл мовив:
— Хочу показати тобі те, що залишу я Афінам, сходячи в царство тіней.
Але Геродот спитав його про зовсім інше, що давно вже непокоїло його — ще з Ольбії:
— Як пощастило тобі, ну… спекатися Фукідіда?
Інший, може, й образився б за таке простацьке слово, та Перікл ураз розцвів і помолодшав, щоки йому порожевіли, й очі зайнялися колючим блиском, й у сю хвилю він був схожий на молодого переможця в метанні диска:
— Довго розповідати!
Але видно було, що се запитання припало йому до душі. Йдучи крутою дорогою туди, де видніли приворітні хороми Акрополя, він кидав уривками:
— Фукідід виставив на голосування екклесії псефісму про загальний податок на всіх афінців. Розумієш, не на самих лише метеків, як велося дотепер, а й на вільних громадян. Мав у кожній з десяти пританій своїх крикунів, і ті почали горлати: "Голосування хіротонією! Голосування хіротонією!"[69] Й коли так ото кричать — хто зважиться ректи щось супротиву? Нехай-но спробує — Фукідід скрізь мав очі й вуха.
— Й пройшла псефісма? — спитав Геродот.
— Пройшла. Тоді я подав у геліею графе параномон[70]. Афінський же суд присяжних, сам знаєш, який. Почали розглядати та обсмоктувати в день Нового місяця й дотягай до другої декади. А дикастерії ні підкупиш, ні залякаєш: їх же в геліеї не одна, а десять! Ну, й виносять присуд, незаконно!
— Що "незаконно"?
— Голосувати такий важливий законопроект хіротонією.
— Переголосовували?
— Аякже! За те ж я й боровся. Тут уже й Фукідідові крикуни в пританіях не змогли запомогти йому, що хто надряпав на черепочку, те й лишається.
— Й завалив ти ту псефісму?
— Авжеж! А тоді поставив на голосування чесноти Фукідіда. Ну, й сам тепер відаєш. Афінці були злі на нього за той податок, а голосування черепками.
— Де він є зараз?
— Фукідід? Одні речуть — на Родосі. Інші речуть — у Персію подався…
Дорогою вгору гнали невелику череду білих жертовних биків, і довелося відступити на взбіччя. Та коли й курява за чередою вляглась, Перікл більше не сказав Геродотові й слова. Якщо Фукідід і справді подався до Персії, то слід чекати лиха: озлоблена людина не керується законами олімпійських кумирів.
Дорога вивела їх на священний Панафінейський шлях, що, звиваючись, брався вгору й угору до самих Пропілеїв. Серпантинами йшли в Акрополь люди й худоба, рипіли важкі двоколі та чотириколі вози з білим, голубим, сірим і рожевим мармуром, стрункими кедрами та дубами, що росли колись у Тракії й на Евбеї. Тут Перікла вже впізнавали всі, й він з привітною зверхністю самовладного вождя відповідав на вітання помахом руки.
В Акрополі тхнуло вапном і мармуровою потертю, й Геродот з якоюсь ненаситною жадобою вдихнув сей дух:
— Люблю такі пахощі. Наче в мливарній ерґастерії.
— Треба часом любити й гар бойових пожарищ, — одкинув його замилування Перікл. — Ти пам'ятаєш Афіни тих літ?
— Ні.
Ще не так давно, за часів Фемістокла й Кімона, тут були суцільні руїни. Іонійські колони лежали впереміш із уламками гостросюжетних фризів та статуй, ніздрі й горлянку дерло старою сажею й серед сієї жахливої руйнації буяв чортополох і шаруділо гадюччя. Після навали Ксеркса в літо 75 Олімпіади[71] афінці поклялися не відбудовувати свого святилища, поки переможуть персів.
— Се все моє!.. — почув Геродот і здивовано глянув на стратеґа. Вічі в Перікла горіли хижим зеленим вогнем. — Се все афінці по смерті моїй в'язатимуть із моїм ім'ям і наречуть сей час епохою Перікла… Афіни стануть столицею світу, й се теж моя невмируща слава!.. Не віриш?
Геродот схилив зір додолу. Йому пригадалися слова, які Перікл мовив допіру в себе вдома, й теперішній стан стратеґа зовсім не в'язався з ними. В пам'яті виринула постать ольбійського метека, який був колись найбагатшою людиною на всім узбережжі Понту, й уже вкотре хотілося вголос висловити пересторогу, що кумири заздрісні й не зносять людського щастя. Та він сказав зовсім інше. Воно щойно спало йому на думку: раніш Геродот сього не знав, але дізнався в останній розмові з отим скіфським купцем Тимною. Се було геть недоречно, та Геродот не міг стримати себе:
— А закон скіфських кумирів такий, Перікле: хто вільний на сьому світі, буде вільний і в царстві тіней, а роб і на тому світі буде робом.
Перікл подивився на нього сторопілим поглядом, певно, Геродотові слова збудили в його душі якусь приховану для Геродота струну, бо чужа душа — то морок аїду, в який владні заглядати лише безсмертні.
— Я маю в домі своєму роба-скіфа!
Се було запереченням, і Геродот похитав головою:
— Я перемовлявся з твоїм водоносом, якого всі звуть Скіф. Але він не є скіфом, лише куплений у скіфів, Перікле. Скіф у робстві не жиє.
Се було для Перікла щось нове, й він, певно, думав і передумав про нього ввесь час, поки ходили серед каменярів, лазили на риштовання й оглядали зовнішню колонаду новобудованого Парферону: шістнадцять неймовірно високих білих колон уздовж і вісім упоперек. Геродот, замилувавшись їхньою довершеною дорійською лаконічністю, спробував уявити собі, яким буде сей досі не бачений у світі хором. Десь там між брилами мармуру та дошками риштовань, серед робів і вільних каменярів вештався маленький лисий чоловічок у куцій робочій хламиді, забіленій мармуровим порохом. Се був скульптор, якого Перікл назвав Фідієм. То кому ж належатиме слава: йому чи Періклові? Геродот бував у Єгипті й на власні очі бачив колосальні хороми й ще колосальніші піраміди гробниць. Усі вони звалися йменням фараонів, а ті, що їх спорудили, пішли в царство тіней безіменними. Раптова печія заполонила Геродота, мовби ті люди були його найближчими друзями, а їх незаслужено скривдили. Хотілося сказати й Періклові, що слава полководця й вождя афінської аґори — то одне, але ж Фідій та інші служителі муз творять не на десятиліття, а на віки й тисяч літ і їхня слава майже дорівнює славі безсмертних кумирів. Та на свій превеликий сором він одчував, що не зважиться сказати таких слів навіть своєму другові Періклові. З певного часу Геродот відчував за собою такий гріх, і то, певно, було від важкого життя, поневірянь і вже чималих літ, які вкривають душу людини мозолем обережности.
Вже за суворою брамою Пропілеїв, на звивистій Панафінейській дорозі, що вела з Акрополя назад у Нижній город і до Пірея, стратеґ узяв Геродота за лікоть і вивів на збіччя:
— Давай посидимо.