і летючі стріли при попаданні ранили на смерть і людей, і коней. Переслідуваний вогнем артилерії, метаючись під залізним дощем стріл, що зі свистом сипались на кінноту з неба, противник швидко віддалявся в степ.
— Вперед! Крий вперед! — лунало над всіяним стрілами степом, по якому наступала червона піхота.
Яреськовим хлопцям з поповнення та й йому самому здавалося, що тепер уже — все, гнатимуть до безпам'ятті, заженуть на край світу. Одначе в першому ж селі довелося затриматись: назустріч під натиском білих відступав якийсь полк, з тривогою передавалося, що один з батальйонів цього полка щойно було оточено ворожою кіннотою в полі і вирубано до ноги і що біляки, підтягнувши значні резерви, знову намагаються зайти в тил, відрізати червоних від плацдарму.
Всім, хто при зброї, незалежно від частин наказано було негайно займати оборону по околиці села. Після вбитих залишилось чимало гвинтівок, і їх запропонували місцевим селянам, багато з яких нарівні з черво-ноармійцями незабаром уже лежали обороною по городах. Зі степу, відстрілюючись, весь час відходили до села то більшими, то меншими групами червоно-армійці різних частин, приносили жахливі вісті: поранених добивають... броньовиками нашу піхоту давлять у степу.
Надвечір із степової могили перебрались до села кулеметники з двома гочкісами, прийшла пошарпана піша розвідка якогось полка, прискакало на маленьких сибірських конях кілька верхівців. В одному з них Яресько впізнав взводного Старкова, окликнув.
Залягли поруч. Коня свого Старков прив'язав тут же, неподалік під деревом, щоб весь час бачити.
— Гарний коник,— підхвалив Яресько.— Пофортунило тобі такого роздобути...
— Це мого товариша кінь, він у кінній розвідці був,— з сумом пояснив Старков.— Отака доля: Сибір пройшов, ні разу ніде не черкнуло, з Байкалу аж ось куди, і тут... — Він тяжко зітхнув.— Картеччю отам за курганом... У серце, наповал. Ми з ним ще з Уралу були дружки, разом воювати починали. Ще наче вчора, пам'ятаю, хуга, заметіль, а наш робітничий загін відступає по тракту в гори, до вершин Уралу, щоб Колчак не дістав... Які холода стояли! Вітер б'є, мороз обпікає, а ми — напівбосі, в шахтарських курточках на риб'ячім пуху...
— У нас кажуть — вітром підбиті.
— Во-во! Вітром підбиті, на риб'ячім пуху...
У цей час під посвист куль із степу прискакало ще кілька верхівців, прибіг табун розжаханої піхоти, яка, погамувавши спрагу, приєднувалась до тих, що вже лежали в цепу. Серед тих, що, надбігши, займали неподалік оборону, Яреськову увагу привернув маленький легконогий китаєць, що, пробігши перед Яреськом, упав у картоплищі лицем до степу і одразу ж став заряджати гвинтівку. Заряджаючи, весь час жваво поводив очима, мовби роздивляючись, куди, в який бік краще —буде пальнути.
— Цей китаєць теж із нашої дивізії,— промовив Старков.— Дарма що таке ото мале, а в бою ніколи не підведе.— І звернувся до китайця: — Жарко, товаришу Лі?
Не встиг той відповісти, як по селу вдарила з степу артилерія. Влучило снарядом у чиюсь повітку — моторошно заревла худоба.
— Це вони нас у чисте поле вибити хочуть,— промовив котрийсь із бійців.
— А шипі з маслом! — зауважив на це Старков і обернувсь до Яреська.— Як це по-вашому буде "шиш з маслом"?
— Не знаю,— потер лоба Яресько.— Мабуть, дуля з маком.
— Ну, от ми їм шиш з маслом та дулю з маком,— сказав Старков і раптом примовк, дослухаючись.— Чуєш?
Десь на протилежній околиці села шалено застрочили кулемети, почулось віддалене, приглушене відстанню "ура"... Хто кричав, не розбереш: і ті, й ті мали звичку при найменшій нагоді кричати "ура".
Кілька снарядів — один за одним — грякнули на городах, зовсім уже недалеко від цепу залеглих. Загорілась солома, під якою лежали поранені. Санітарки, що були при них, кинулись відтягувати поранених у городи, подалі від соломи, від пожару.
Вибух грюкав за вибухом. Густо задзижчали кулі в повітрі. У вечоріючім степу з'явились зловісно шмигаючі сюди й туди силуети броньовиків. Зблиски, спалахи пострілів змигували все ближче. З глибини городів, наче з самої палаючої соломи, вихопивсь зовсім молоденький, без кашкета, боєць-татарчук і прожогом кинувсь до сибірякового коня.
— Стій! Ти куди? — окриком зупинив його Старков.
— Товариш командир... Біляк уже в селі... Бронемашин гуляй по дворах... Всю нашу восьму роту біляк рубай-рубай!
Страшенний гуркіт заглушив його: снаряд ударив просто в палаючу скирту, полум'я, розметане вибухом, знялося, пахнуло на весь куток, і разом з клубками полум'я, разом з заметіллю іскор, що гасли десь, хто зна й де розкидані в повітрі, зник безслідно й він, оцей нажаханий татарчук, що вперше, мабуть, потрапив у бій. Втік? Загинув? А втім, думати про нього було ніколи. Яресько, Старков і всі, що лежали з ними в одному цепу, дружно відкрили вогонь по вечірньому степу, по його м'яких попелястих сутінках — там помітно було, як за броньовиками, пригинаючись, перебігають біляки. Стрілянина чулась десь уже і в селі, кулі поджвікували з усіх боків.
Яресько саме заряджав гвинтівку, коли за спиною в нього в картоплинні щось зашелестіло. Оглянувсь — підповзає навкарачки дядька, захеканий, закошла-ний,— мабуть, господар цього двору.
— Не турбуйтесь, хлопці, коли що... У мене потайний погріб є... Сам від кадетів ховавсь і вас переховаю! А поки що ось візьми котрий тикву оцю, може, знадобиться... — І, пошарудівши в огудинні, простяг Старкову велику, справді схожу на тикву, бомбу.
Старкова це, видно, схвилювало.
— Скажи ти,— промовив він, звертаючись до Яреська,— а нас усе лякали, хахли там, мовляв, сякі-такі, одна махновщина, а я бачу — добрий, душевний у вас народ!
Кулі задзижчали ще густіш, кільце, видно, змикалося, і чийсь командирський голос уже віддавав наказ — перебіжками пробиратися на західну околицю, можливо, звідти під покровом ночі вдасться проскочити до своїх.
— Стривай же, браток, у нас ще з тобою кінь,— кинув Старков Яреськові і, схопившись на ноги, розігнався городом до коня. Але не відбіг він і десятка кроків, як із-за палаючої скирти соломи просто на нього вилетів броньовик. На якусь мить вони мовби закам'яніли одне проти одного, освітлені відблисками заграви,— людина і броньорик. Потім Старков, якось дивно нагнувшись, мовби вирішивши просто головою нанести удар в броню, рвонувся вперед, у руці його зблиснула бомба... Ось він розмахнувся,, з силою кинув її. Вибух зірвав зі скирти цілу шапку вогняного кушпелива... Коли воно розсіялось, броньовик уже стояв якось сторчма, а Старкова не видно було зовсім, лише потім помітили його — він лежав темною купкою у картоплинні серед розвіяного попелу, серед гаснучих на картопляному листі іскор.
Яресько з місцевим дядьком підбігли до нього.
— Вмираю... Вмираюї.. — звивався він, хапаючись за груди, і, помітивши над собою Яреська,, раптом викрикнув з силою: — Бери коня! Рятуйсь! Передай... за революцію Старков...
І затих — затих назавжди.
— Біжи! Я поховаю,— гукнув селянин Яреськові, і Яресько, підлетівши до коня,, швидко відв'язав його, скочив у сідло.
Вже він був за садками в степу,, як перед ним зненацька, ніби з землі, виріс знову той, спантеличений боєм, татарчук. Щось кричав, махав руками. Яресько притримав коня.
— Що тобі?
Боєць підбіг ближче:
— Візьми мене!
їх, видно, помітили, звідкись сіконули по них, кулі заджвікали біля самих вух. Роздумувати було ніколи.
— Хапайсь за стремено! Боєць вхопивсь.
— Не відставай!
Данько пустив коня повним кар'єром.
Захід ще не зовсім згас, було видно, як і там, на краю землі, по ще жевріючому небу розгулюють броньовики. Кулі з дражливим звуком пронизували степ в усіх напрямках, і, може, тому він, оцей рідний чабанський степ, здався якимось незнайомим, Данько міг би навіть заблудитись, але по відсвітах ще не згаслого заходу неважко було визначити найкоротшу путь на плацдарм.
Товариш, що висів на стремені, біг швидко, та без нього можна було б помчати удвічі швидше, можна було б уже вискочити з-під куль, що дзижчать і дзижчать у повітрі... Одначе ж — не кинеш його, Яресько з прикрістю усвідомлював це.
Час від часу нахилявся до нього:
— Витримаєш?
Той у відповідь тільки кивав головою: витримаю, мовляв, жени.
Мчали прудко, але кулі мчали ще прудкіше, весь час то нижче, то вище цівкали над степом.
Під виспів куль, під свист повітря майнула чомусь Данькові в уяві Каховка, залитий сонцем ярмарок, і посеред людського натовпу сліпий лірник співа-опо-відає "Думу про трьох братів Азовських"... Як тікали степами від татар до річки Самаркй і як покинули в путі найменшого брата, що чіплявся отак за стремено...
А менший брат, піша-пішаниця, за кінними
братами вганяє,
Коні за стремена хапає,
А словами промовляє:
— Не хочете мене між коні узяти, Возьміть мене постріляйте-порубайте І звіру та птиці на поталу не подайте.
Ніколи більше відтоді не чув тієї думи і сам її не співав, а зараз у цьому вечірньому степу, серед розгулу врангелівських броньовиків, вона чомусь пригадалась і не відстає, нею тут мовби саме повітря гучить,— задумлива далека легенда, вона, здається, собою виповнює весь цей повитий вечірньою млою степ...
— Будемо тобі верховіття у тернів стинати, Будемо тобі на признаки на шляху покидати...
— Витримаєш?
І знову кивок головою.
Яресько притьмом зупинив коня:
— Поміняємось!
— Я ніколи не був у сідлі...
— Побудеш!..
Тепер уже той трясся над кінською гривою, а Яресько біг поруч, вхопившись за стремено.
Так, не спіткнувшись, і промчав він до перших окопів плацдарму.
А на світанні знову була атака, ішли лавою на схід сонця по скупих серпневих росах і, вибивши врангелів-ців із села, оборонці плацдарму принесли порятунок тим, кого ще можна було врятувати. Приховані населенням поранені червоноармійці по всьому селу групами видобувалися з погребів, спускалися з горищ, вилазили з соломи, яку врангелівці, дошукуючись черво-ноармійців, вночі промацували шашками та піками. І навіть коли кого, заритого в соломі, натрапляла гостра піка чи шашка — мусив терпіти, мусив мовчати, зціпивши зуби, щоб не видати себе й товаришів.
Врятовані, визволені, з обіймами кидались тепер своїм назустріч. Не з'явився назустріч Яреськові тільки взводний Старков, синьоокий уральський шахтар, що, вмираючи, передав йому коня і тим, може, врятував його від біляцької шашки... Т