Пригоди молодого лицаря

Незчулася й сама, як у неї вихопилося:

— Мамусю… мені так хочеться до Катрі… розказати їй…

— А чому й ні, — згодилась відразу, ласкаво глянувши на ща­сливу доньку, — збігай, серце, та не барися тільки. Надворі, слава Богу, розпогодилося… Йти тільки важко буде… Снігу того понаміта­ло всюди…

Надягла свого білого кожушка, пов'язалася чорною теплою хусткою й швиденько вийшла, лишивши старих самих томитися тим тривожним дожиданням. Подалася найкоротшою дорогою до лісу, потім спустилася, пробираючись лісом, як ящірка, крізь кущі та дерева, до берега, обережно наблизилася до узлісся й стала за густим, занесеним снігом якимсь кущем. Уже бачила, що й Денис і Павло готувалися до герцю, скидаючи киреї й підтягаючи пояси. Павлів батько й ще якийсь козак стояли осторонь, тримаючи в ру­ках поводдя. Ще зроду не бачила, як б'ються на тих шаблях, і все­редині в неї похолонуло, а серце занило жахом.

Супротивці зійшлися мовчки, навіть не поздоровкались. Ціка­ва тая вдача людська: Павло за ніч ніби вже й забув те, про що довідався напередодні ввечері, і йшов назустріч своєму колишньо­му приятелеві, а тепер ворогові, піднявши голову, майже весело. Тільки важкий, понурий Денисів погляд нагадав йому, що зійшли­ся вони не жартувати, й він споважнів і зосередився. Стояли на виметеній вітром лисинці, де сливе не було снігу.

— Ну? — злобно вимовив Крига, висмикуючи із піхов шаблю й підсунувши трохи вгору закарваші рукавів у жупані. Павло зробив те саме.

— Ну, то й ну! — підтакнув молодий лицар, — Почнемо.

Бойці схрестили шаблі. Зовсім спокійно, навіть з ухмилкою, стежив старий Сокира за початком бою оком досвідченого знавця, але, коли побачив перші рухи й перші удари Денисові, ухмилка погасла в очах і під вусом: відразу побачив, якого супротивця має син.

— Лепсько б'ється, вражий син! — не міг, проте, не захопити­ся мистецькою орудою. — Видно, що не переводив час у Запорож­жі на казна-що.

Простежив хвильку за сином і заспокоївся знов. Щоправда, Павло тільки відбивав навальний напад супротивця, але чинив це так легко й зграбно, без жодної потуги, що серце старого лицаря заграло з утіхи. А Орися аж наперед подалася, забувши й про обе­режність, уп'ялася очима в ніколи не бачене видовище, а руками притисла серце, щоб не вискочило з грудей, і тільки повторювала про себе з жахом: "Ой лелечко! Ой Боже ж мій! Ой матусенько рі­днесенька!" А як побачила, що Павло подався трохи назад, то трохи це зомліла з переляку. Позирнула на старого, й його спокій­ний вигляд трохи підбадьорив її: коли рідний батько, мовляв, так безпечно дивиться, то, мабуть, це не таке вже страшне.

Але далі знов хвилювалася й знов, позирнувши на байду­жість, як їй здавалося, старого, опритомнювала.

— Що, ведмедю, — говорив злорадо Крига, бачивши, що Пав­ло відступив кроків на два, — це тобі не дрюком орудувати… Я то­бі вправлю кільце в губу!..

— Невже? — відповів Павло, й далі тільки відбиваючись. — Хіба ти циган?..

"Що це з моїм отаманом — роздумував старий батько, натоп­туючи з кисета пальцем люльку й уводночас не перестаючи слід­кувати за герцем. — Чого це він лише відбивається, як п'яний хлоп від відьмистої жінки. Опасається, щоб не схибити, чи що?"

— Бачу, — Крига Павлові трохи згодом, — що тільки й вивчи­вся ти на Січі відбиватися від ворога… А напасти — кишка тонка…

— Невже? — знов йому Павло спокійно. — То, може б, ти на­вчив.

Цей непорушний спокій найпаче лютив осавулу, й він запаля­вся до оскаженілості.

Павло нараз увесь порвався вперед, і Крига ледве встигав ві­дводити удари. Як першорядний майстер, відразу й уповні відчув, що даремне так легковажив "ведмедя". Відразу ж прокинулося почуття самоохорони, й він зібрав усю силу, щоб не піддатись, а на поміч покликав усю свою вмілість, та дарма: несподіваний на­пад був такий буйний, що він почав не в жарт почувати небезпеку й боронився, як лев. Сокира як ніс до люльки губку з викресаним огнем, то так і завмер із піднятою рукою, а Орися знов подалася всією постаттю вперед і затаїла дух. Хоружий аж рота роззявив від чекання чогось непередбаченого.

Скільки часу минуло, відколи почався герць, ні бойці, ні гля­дачі не змогли б сказати.

— Може, кінчатимем? — трохи ослабивши натиск, ніби в жарт, запитав Павло.

— Що? Непереливки? — злорадно просичав Крига. — Ні, го­лубе, поки шабля в руках, про кінець рано думати.

— А як не буде її в руках?

— Тоді й поговор…

Дзенькнула, заскреготавши, осавулова шабля, порснула з ру­ки й, перелетівши півколом у повітрі, впала в сніг. Старий вояка голосно зареготався:

— Лепсько! — промовив і почав розкурювати люльку.

Навіть хоружий засміявся від захоплення, хоч був стороною осавуловою. А Орися ледве встигла закрита долонею вуста, щоб не скрикнути, — сама не знала від чого: чи з ляку, чи з радості.

Крига пополотнів, але з ненавистю дивився на супротивця.

— А тепер? — покмітивши його погляд, поважно запитав Пав­ло.

— Що ж тепер?.. Рубай… — І Крига нахилив голову. — Твоє зверху: карай!..

— Карати?.. Ні, мій зрадливий приятелю: вчора ще був би по­карав тебе, якби не в хаті, при людях та кревних, а сьогодні — хай Бог тебе покарає та добрії люди.

Павло всунув шаблю в піхви й пішов до батька, не озирнув­шись. Вони сіли на своїх румаків і мовчки рушили вгору, до міста.

З Павловим поворотом щастя зазирнуло й до полковниківни Марисі.

Крига був не з тих що легко піддаються лихові й упадають у розпуку. Поховавши своє нещасливе кохання глибоко в серці та махнувши рукою на образу, що її дістав так несподівано для само­го себе на герці, він уже другого дня вигодив годину, коли пол­ковник залишився в уряді сам, а писар пішов у якійсь справі до староства, звернувся до старого Гудими просто й одверто:

— Пане полковнику, що б ви сказали, якби я попрохав у вас батьківського дозволу посватати вашу доньку Марисю?

Гудима витріщив на нього здивовані очі, а за хвильку не без задоволення засміявся:

— Хрін тобі в ніс!.. А як же та… гостроязика твоя… Як її…

Крига махнув рукою:

— Вернувся її той… Похиленко…

Полковник аж підскочив на місці:

— Таж його вбито, казав хтось мені…

— То сліпець… кобзар… помилився. Вернулися вчора з бать­ком із Січі…

— З яким батьком?

— Таж із старим Похилом… Знайшов десь там і батька та вер­нув додому.

— Ах ти ж, хрін йому в ніс!.. Хе… який завзятий!..

— Ну, то як же, пане полковнику…

— Що?.. Про сватання?.. Та з дорогою душею… Тільки ж гля­ди мені: женишся, то ту… як її… Явдоху чи Горпину з голови ви­кинь. Я не дозволю кривдити нікого в своїм полку, а тим паче вла­сну дитину!..

— Вже викинув, пане полковнику… Та й не такий я, щоб за кількома водночас уганяв.

— То-то ж!

— То, може б, ви були такі ласкаві перебалакати з панімат­кою й з Марисею?

— Що?.. Та нема чого балакати: стара моя любить тебе, а мо­лода аж горить до тебе, хрін їй у ніс!.. Якого ж їй іще жениха? Ді­дька з болота, чи що?

Осавула посміхнувся:

— Отже, можна сподіватись, що гарбуза не піднесуть?..

— Та ніколи!.. Бери дочку, дам добре віно, а дуба дамо з ста­рою — забирай усе з гуздром.

— Спасибі вам, батьку, — встав і вклонився Крига. — То я з неділі й сватів пришлю.

ЕПІЛОГ

Минуло кілька років.

Була чудова весняна днина. Ранкове сонечко піднялося вже геть-геть й почало припікати не в жарт. Легенький східний віте­рець повівав ще приємною прохолодою й весело бавився, здійма­ючи дрібні хвильки на воді неширокої, але глибокої річки Сули. Високим лівим берегом її, то поринаючи в глибоких ярах та байра­ках, то знову з'являючись десь на високій голій скелі і роззираю­чись на всі боки, пробирався від Лубен молодий лицар із запорож­чиків на вже добре вмиленому вороному румакові. Не вважаючи на спеку, він не скинув киреї, а тільки пересунув її на ліве плече, аби вільніше було правій руці, та штовхнув аж на потилицю опу­шеного видниховим хутром шлика.

Видряпавшись звиклим до всяких доріг конем із крутого бай­рака на одну з найвищих скель, козак зупинив свого румака й став роззиратися на всі боки, заслонюючись від сонця рукою. Вре­шті твар його прояснилася: бачущими козацькими очима загледів він трохи праворуч від річки над лісом дим і хоч, опріч диму, не побачив нічого, але зміркував чомусь, що ніде, як тут, і є те, що йому потрібно.

Він не помилився. Внедовзі виїхавши з лісу, лицар ізнову му­сив зупинитися, але вже від подивування. Перед ним постелилася широка долина, спереду й з правого боку оточена невисокими горбами, вкритими лісом, а з лівого — з широкими пишними лука­ми, що спускалися аж до Сули. Насупроти, по той бік долини, на підвищенні, стояли аж п'ять хат із дворами та різним будуванням у них, стайнями, оборами, хлівами тощо; сливе коло кожної хати бі­ліли в цвіту молоді ще вишники, а за ними ряхтіли буйною зелені­стю городи, а на токах стояли ожереди соломи й сіна. Всі хати й інші будівлі вкрито було очеретом і огорожено довгим воринням. Біля кожної бігали й гралися діти. Поглянув вершник у правий бік на зелені хвилясті ниви, подивився перед себе й у лівий бік на ко­ней, що вільно, не спутані, паслися на луках, на чималу череду й невеличкий шматок овець і буркнув під ніс собі не то сердито, не то з уподобою:

— Хм… непогано влаштувалися славні лицарі Сокира й Жбур­ляй! Хтозна, чи й витягнеш їх із таких достатків…

"А може, їх і нема тут? — подумав водночас. — Треба пасту­хів запитати…"

Він зрушив коня острогами й подався просто через луки до чередника. Собаки від овечого шматка зняли страшенний гав і ки­нулися назустріч, але вівчар пронизливо свиснув, і вони, трохи стишивши гавкання, вернулися назад.

— Здоров, парубче! — звернувся, під'їхавши, козак до черед­ника.

— Дай Боже здоров'я! — весело відгукнувся парубчак-підлі­ток, зацікавлено вдивляючись у лицаря.

— Волам хвости крутиш?

Хлопець засміявся:

— Як нема кращої, то й це робота.

— Чий це хутір?

— Та наш же, нічий.

— А ви ж хто?

— Таж хуторяни.

— А як зветься? Чи ніяк іще?

— Де б ніяк?! Сокиринці.

— Ага, якщо так, то й Сокира тут є?

— Авжеж є — старий запорожець Сокира.

— А мені його й треба.

— То от, — показав хлопець києм, — його й хата; найбільша й найкраща.

— А козака Жбурляя знайду там?

Хлопець ізнов засміявся.

— Знайдете… тож його син… Їх у Запорожжі так прозвано, а вони Похили.

— Ну, спасибі, хлопче, що показав… Бувай здоров!

— Їдьте здорові!..

За кілька хвилин вершник став конем перед ворітьми.

— Діду, козак! — закричали діти: гарненький чорнявий хлоп­чик років семи й білявенька дівчинка років п'яти.