Був певен, що то наслідок його вміння вести справу. Значить, не змарновано два десятки років, проведених на цьому твердому стільці. Не пропали дарма сотні вибитих зубів, відтиснутих нігтів, викручених пальців, відбитих печінок, потрощених ребер — не пропали. Досвід — мудра штука.
Сьогодні слідчий поставить йому нові запитання, яких він ще не чув. Щойно прийшли додаткові дані з Павлодара про Ромася. А ось телеграма Новаковської, надіслана в Балаганськ з Черемхова. Тут ясно сказано: вона, Новаковська, приєднує до балаганських лиходіїв свій голос протесту проти якутської, як вони кажуть, різанини. Ну, якої тепер заспіває упертий поет?
Тільки цього разу треба бути спокійним. Щоб одразу поставити його на коліна, а тоді гарненько погратися, як кіт з мишею.
Та слідчий помилявся. Зміни в поведінці арештанта викликала не тактика допитування, а зовсім інші причини.
Кілька днів тому на прогулянці Грабовський дізнався від Миколи Ожигова, що Володимир Іванович після довгого сидіння в карцері тяжко занедужав, що його допитують у камері, бо ходити на допити вже не може. Ця звістка приголомшила Павла. Він так любив старого орєхово-зуєвського робітника...
Розбиті нерви не міг стримувати. А слідчий зачастив, мов на безголов'я.
Сьогодні Павло уже втретє переступає поріг знайомого кабінету. Тут усе так само, як було і годину тому, і вчора, і позавчора. Масивний стіл з ажурно виточеними ніжками. На столі папірці. З-під них визирають новенькі блискучі наручники. За столом сидить, відкинувшись на спинку стільця, слідчий.
— Ну, як спалось-спочивалося? — жвакає свою звичну фразу. — Які бачили сни?
Грабовський, не відповідаючи, сідає на стілець з протилежного боку стола. Розправляє плечі, зручно вмощується. Очі слідчого прикипіли до нього. Павло добре відчуває їх, але не зважає на те. Це знову дратує слідчого: він чує, як по його тілу пробігають дрижаки. Однак намагається стримати себе.
— Бачу, ви сьогодні, любий: мій, не в доброму гуморі, — ліниво смакує він заяложений дотеп. — На привітання треба відповідати всім, навіть, так би мовити, ворогам, а тим паче людям, котрі зичать вам добра. Гадаю, ви належно оціните моє ставлення до вас?
Грабовський мовчить, дивлячись на вишліфовану сталь, що поблискує між паперів.
Слідчий, мабуть, перехопив його погляд і посміхнувся. Встав з-за столу, пройшовся кабінетом, артистично взяв наручники і любовно поклав їх на долоню.
— Цікавитесь, здається?
Грабовський перевів погляд у далекий куток, кабінету.
— Маєте рацію, — продовжує слідчий. — Останнє слово, так би мовити, технічної думки нашого процесуального карного світу. І до чого тільки не додумається спритний німчик! Дуже зручна, знаєте, штука, дуже. Не доводилося ще, так би мовити, куштувати?
Грабовський мовчить.
— Та-ак, — тягне слідчий. — Бачу, ви сьогодні таки розминулися з добрим настроєм. Та хай технічними справами займаються ті кому слід, а ми з вами займемося тим, що, так би мовити, нам належить.
Слідчий ще раз закохано оглянув кримінальну новинку, легенько поклав її на папери і стомлено сів на стілець.
— Цікавить мене, — почав він, — одне-однісіньке, Павле Арсеновичу, питаннячко, і, сподіваюсь, ви допоможете мені, так би мовити, розв'язати його. Скажіть, хто, зрештою, був організатором та керівником балаганської протиурядової групи? Хто був автором та ініціатором тієї шкідливої відозви? Якщо вірити вам, усе те робили ви самі. Так?
— Так. Про це я вже сто разів говорив. Час би пам'ятати.
— Значить, і відозву писали ви самі? А що ж робили інші?
Грабовський мовчить.
— Ну?
Мовчанка.
— Значить, ви. Так і запишемо. Але біда в тому, що те ж саме говорять усі ваші однодумці, навіть Улановська.
— Бо то правда.
— Правда, однак не зовсім. Вони кажуть, що не ви, а вони, кожен зокрема. Виходить, усі керували, усі писали, усі розсилали, всі закликали до повалення царського трону. Як це, так би мовити, зрозуміти?
Питання і смішить, і дратує Грабовського. Чи й справді цей служака нічого не розуміє, а чи тільки прикидається дурнем? Ну, та хай.
— Не розумієте? — спокійно питає Павло. — Уявіть собі, цього разу я вам таки вірю. Не розумієте. І, мабуть, ніколи не зрозумієте. Співчуваю, проте нічим не можу допомогти.
— Чому? — здивувався слідчий і задоволено усміхнувся. — Ні, Павле Арсеновичу, можете, але не хочете.
— Ні, не можу, бо ви вже до того знівечений, що нездатні зрозуміти навіть найпростіших речей. Горбатого, як то кажуть...
— Грабовський! — підхопився слідчий. Лице горіло, а очі стали як гострі шпичаки. — Я, здається, з вами чемний.
— От я й користуюся вашою жандармською чемністю, — вів далі Павло. — Кажу вам чистісіньку правду. А ви будьте ще чемнішим і вислухайте. Присядьте, — підняв він руку, і слідчий, як покірна дитина, сів на стілець. — Вас безнадійно зіпсовано. Ви ж не першого мене допитуєте. Правда ?
Слідчий мимохіть кивнув головою.
— Не першого. Але й жодного серед тих, кого мучили до мене і кого будете ще мучити, не розгадали й не розгадаєте. Не мені — самому собі зізнайтеся в цьому.
— Слухайте, ви, — смикнувся слідчий. — Я вас, так би мовити, не про це питаю. Ваші сентенції, власне, мені...
— Не потрібні, — підхопив Грабовський і так блиснув очима, що слідчий знітився, притискуючись до спинки стільця.
— Знаю, — вів далі Павло, міцно спершись руками об стіл. — Не думаю викладати моральні норми, бо все це не дасть вам нічого. Хочу лише сказати, що ви і тисячі вам подібних є нічим іншим, як сліпою зброєю в руках тих могутніх кровопивців, які сидять на позолочених тронах. Вам тільки дай право різати людей, то ви й рідного батька заріжете. Але знайте: коли наша рука дотягнеться до коронованої голови, вона знайде і вашого брата.
— Мовчати! — Слідчий зірвався з стільця, схопив наручники і брязнув ними об стіл. — Мовчати! Я тебе навчу поважати закон!
— Не лякайте, — кинув Павло. — Давайте суд. Чого тягнете?
— Не спіши. Він тобі не обіцяє нічого доброго.
— Знаю.
Слідчий довго дивився на арештанта, наче вперше бачив його, а потім, порившись у паперах, заговорив уже спокійніше.
— Дивний ви чоловік, Грабовський. А втім, можете гордитися. Хоч ваш протест і не викликав нового запасу революційної енергії, вищого, як ви сподівалися, ступеня напруги в боротьбі проти, кажучи вашими словами, деспотизму, він, мушу сказати, все-таки знайшов собі прихильників.
Грабовський допитливо глянув на слідчого. Той, помітивши це, продовжив:
— Може, вам зараз це не зовсім вигідно, бо збільшує ваші провини перед владою і, ясна річ, матиме вплив на вирок суду, якого ви так домагаєтесь, але... Знайшлися навіть такі диваки, котрі оту вашу листівку зрозуміли як заклик до бунту і ладні були припасти динаміту, пороху та інших речей, необхідних для того. Бачите, як воно виходить...
Вперше за весь час допитів Грабовський уважно слухав слідчого, але нічого второпати не міг.
— Не розумієте? То я допоможу, і, сподіваюсь, ви врахуєте це. Що ви знаєте, будьте ласкаві, про Софію Новаковську?
— Нічого, — не задумуючись, відповів Павло.
— А про Михайла Ромася?
— Стільки ж.
— Не вмієте, любий мій, бути вдячним, — поморщився слідчий. — А ви подумайте, пригадайте. Можу ще додати: той самий Ромась, отримавши ваш протест аж у Павлодарі, зрозумів його вірно і відповів вам, — тут слідчий заглянув у папірець на столі, — і відповів вам так: треба протестувати не тільки в Сибіру, а по всій Росії, протестувати не відозвами, а бомбою. Чуєте? Бомбою. Он як.
Павло мовчав. В його уяві постав завжди розважливий Ромась. "Пізнаю Михайлів почерк, — з гордістю подумав. — Він — послідовник Кибальчича".
— Пригадали? — спитав слідчий.
— Мені нема чого пригадувати. Вперше чую ці прізвища. Вони мені нагадують стільки ж, скільки нагадало б і ваше, скажімо, за два місяці до нашої зустрічі.
— О-о! — скрипнув стільцем слідчий. — Бачу, ви ще й, так би мовити, дотепник. Та зараз мене цікавлять не ваші дотепи, а те, в яких стосунках ви були з Ромасем і Новаковською. Годі клеїти дурня. Відповідайте!
— Вперше чую про них.
— Слухайте, Грабовський, — затарабанив слідчий олівцем по столу, зеленіючи від люті. — Сьогодні я примушу вас говорити правду. Чуєте, примушу!
— Не звольте турбувати свою особу, — їдко засміявся Грабовський. — Бережіть нерви. А коли вже вам так цікаво, то слухайте: названих людей я у вічі не бачив і не знаю. Але якщо вони справді на нашу відозву відповіли готовністю до збройної боротьби проти деспотизму, то, затямте собі, це справжні люди. Шкода тільки, що спізнилися, а то, може б, нам з вами довелось і не так зустрітися. Інша розмова була б короткою.
— Го-ді-і! — заверещав слідчий і, схопивши наручники, вибіг з-за столу.
Він розмахнувся і вдарив Павла в праву щоку. Намірився ще раз, але не встиг, бо Грабовський відповів йому стусаном. Слідчий, впустивши наручники, обома руками затиснув розквашеного носа і впав на стілець.
Сутичка відбулася блискавично. Доки солдат, що вартував за дверима, забіг до кабінету, обоє сиділи на своїх місцях, наче вели мирну бесіду.
— В карцер! — заскреготав зубами слідчий. — Згною! А-а-а!..
23
Пізня, глибока, як безвість, осінь. Сиві хмари пливуть низько-низько над видноколом, торкаючись своїми мокрими кучмами безлистих дерев і покрівель. Тільки іноді викотиться на небосхил сонце, погляне байдужим оком на непривітну землю і знову квапливо сховається за темними сувоями хмар. Земля, напоєна дощами та людськими болями, приглушено хлипає і натягає на себе холодну ковдру туманів.
Степами, ярами, оселями бродить, як сновида, людська доля. Худа, змарніла, з смутними, напівсонними очима.
Лише вітрові не до сну. Змагаючись з мжичкою, він мчить полями, розпанахує темну пелену туманів, вириває старе бадилля. Стугонить попід вікнами, хапає людей за поли:
— Не спи, земле, не спи! Не дозволю! — шаленіє гордий сваволець.
І земля квилить як чайка…
Чотири роки каторги — такий був вирок суду. Усім по чотири, навіть жінкам. Після вироку чоловіків переведено до спільної камери, їх прогулянки подовшали, сягаючи іноді й до двох годин.
Не міг скористатися ними тільки Володимир Іванович — лежав тяжко хворий.
Старий, виснажений багаторічною працею, він найгостріше відчував згубний вплив тюрми. Досвідчений страйкар на допитах поводився, як на мітингу, виголошував короткі, але гарячі промови, погрожував.