Людолови (Звіролови)

Зинаїда Тулуб

Сторінка 57 з 100

Не зраджуйте мене.

— Та що я, ворог своєму єдиному приятелеві? — палко відповів Горленко. — Де ж той павук і людожер?

— Я вас зараз познайомлю. Він тут, У палаці.

Доліва-Ясенський справді сидів у кабінеті, щось підраховуючи на клаптиках паперу.

— Пробачте, здається пан не вільний? — чемно дзенькнув острогами Кніпріц.

— Ні, ні, прошу. Я вже кінчив. До ваших послуг, — підвівся Ясенський.

Це був худорлявий пан, років на шістдесят, с пергаментно-жовтим обличчям і глибокими темними западинами, де блищали розумні, але холодні й пронизливі очі. Кніпріц познайомив його з Горленком і перейшов до головного.

— Я знаю, пане Ясенський, що є справи, про які можна говорити тільки проміж порядними людьми, спокушеними на законах честі, — почав він. — Такий і є пан Горленко. Сьогодні йому не пощастило на зеленому полі. Отже, йому треба грошей. Чи не могли б ви позичити кільканадцять злотих?

Доліва мовчки мацав Горленка очима, які дивовижно нагадували двох щурів, що визирають із нори.

— Скільки ж пану треба? — спитав він по хвилі.

І голос його бринів сухо й рипуче.

— Сто тридцять червінців, пане. За два тижня я поверну вам цю суму з глибокою вдячністю.

— О пане... І треба вас виручити, бо це обов'язок кожного шляхтича рятувати один одного, і боязко мені, що ви мене підведете під лихо, — всміхнувся Ясенський, але усмішка його скидалася на гримасу мерця.

— Слово честі!

— Та не в слові тут річ! А що буде, коли пан — бажаю пану добре ся мати сто років — помре наглою смертю? Де я тоді візьму гроші сплатити борг? А що мені скаже вельможний пан, коли виявиться, що я позичив вам його гроші? Та він мене з світу зжене, позбавить честі й посади!.. Це ж так небезпечно, так рисковано...

— Так я дам панові розписку.

— Розписка, пане, розпискою, але це не врятує мене від лиха, бо коли я покажу розписку замість грошей, то вийде, що я не злодій, але шахрай, що крутить його грошима, як лихвар. І знов-таки буде погано. Хай пан дасть мені, крім розписки щось коштовне під заставу, а я зобов'язуюсь словом гонору повернути цю річ під час остаточного розрахунку.

"Ах ти сучий сину, — скипало в грудях у Горленка — Так ти задумав з одного вола дві шкури здерти?"

Але, пригадавши cвoє безпорадне становище, стримався і чемно відповів:

— Добре, пане. Візьміть мою кунячу шубу з бобровою облямівкою та коміром.

Щури знов визирнули з-під пергаментних повік і вмить заховалися. А сухі жовті губи пожували під гачкуватим носом, і рипучий голос відповів:

— Ну, добре, любий юначе... Додайте ще ваш діамантовий перстень — і приходьте. Треба рятувати шляхетний гонор і лицарську гідність. За півгодини чекаю на шановне товариство, але щоб ніхто в світі не знав про цю послугу.

— Підемо, — підхопив Кніпріц Горленка. — Підемо пане, танцювати, бо інакше вашу відсутність помітять, і тоді ви станете ціллю нових витівок нашого сюзерена. Всміхніться! Та не так журно, боже мій!.. Пам'ятайте, що в цьому палаці треба сміятися й жартувати, коли на душі темна ніч і виють голодні вовки. Підемо до панночок. З ними легше дихати. Я познайомлю вас з сестрою моєї Яніни, панною Камілою Хлебцевич. Чудесна дівчина. Коли б не Яніна, я не стояв би перед її очима.

Мазурка ще бриніла в ушах Горленка, коли він вийшов з Кніпріцом з сліпучо освітленого палацу і по прямував крізь темряву, мжичку й калюжі до дому Доліви-Ясенського.

Той вже чекав на гостей.

— Прошу панство до кани. Сюди-сюди, — говорив він розтягуючи мертвою усмішкою свої пергаментно-жовті губи. — Дозвольте келих старого меду?

І поки гості присьорбували мед, Доліва уважно оглянув і обмацав Горленкову шубу, зважив перстень і написав розписку.

— Пробачте, пане. Я просив сто тридцять червінців, а тут сказано сто п'ятдесят, — наївно здивувався Горленко.

— Ну, зрозуміло, пане. Пан полковник і одержить сто тридцять, а решта в рахунок процентів. Як пану відомо, це гроші вельможного пана, а я мушу пильнувати його інтереси і в міру сил збільшувати його майно.

Горленко увесь дрижав з люті. Негідник! Прикривається ім'ям Потоцького, хоча й Потоцький не кращий. Бажалося кинути йому в вічі розписку, вилаяти цю брудну безчесну тварину. Чим він кращий від останнього лихваря? Ця мумія з щурячими очима! Ні, навіть гірший, бо ті не прикрашають свого ганебного ремества пишними словами й гаслами.

"Подавись моїми двадцятьма червінцями", — побажав він йому в думках, підписуючи розписку.

А Кніпріц думав, дивлячись на лихваря, що відраховував гроші чіпкими кістлявими пальцями:

"Так виглядав великий інквізитор, підписуючи смертний вирок Янові Гусу".

Повернувшись до палацу, Горленко розшукав Фалієро. Славетний гравець і політичний інтриган сидів в одній із віталень за келихом вина і щось розповідав по-італійському. Насупроти нього сидів Потоцький. Панії і пани оточили Фалієро і прислухалися до його слів, і, хоча далеко не всі розуміли його, всі удавали ніби розуміють, і коли сміялися ті, що справді говорили по-італійському, удавано реготали й собі.

Горленко — проштовхавс!' наперед і, коли італієць замовк, просто звернувся до нього:

— Дозвольте розрахуватися з вами, пане граб'я. Ось мій борг. Прошу.

І простяг йому тyгo набитий золотом гаманець.

Очі Потоцького потьмарилися. В них спалахнула блискавиця. Яка, нахабність! Яка невихованість!

— Здається, пан полковник міг би знайти інший час і місце для своїх розрахунків, — фиркнyв він у вуса.

Горленко спалахнув. Він ішов сюди, як на штурм. Ішов кинути шахраєві в обличчя свої кровні гроші, разом з усією зненавистю і презирством, що буйно кипіли в душі. А той, кого вважають за законодавця в справах шляхетності, честі й смаку дає йому за це мopaльнoгo ляпаса.

Горленко забув усе, гордо випростався і кинув у вічі пихливому феодалові:

— Так, вельможний пане, але в мурах цього палацу відбулася та шляхетна гра, за яку розраховуємося ми з паном Фалієро.

І, не чекаючи на відповідь, вийшов.

Потоцький зблід, як тоді на соймику, кидаючись із шаблею на старшин.

— Сам винний, — зареготав Ружинський. — Я завжди казав, що з хама не буде пана. Пусти собаку під стіл, вона й лапи на стіл покладе, ще й шматок тобі вирве з рота.

Але сміх і дотепи магнатів, замість розпалити лють Потоцького, зненацька заспокоїли його.

— Не думайте, панове, що я такий наївний, — сухо урвав він їх. — Тен хам такий же потрібний у господарстві, як ланцюговий собака або свиня. Я тільки помилився в тому, що пустив його до своїх покоїв. Більше він не переступить цього порога. Але й його я не збираюся вигнати, бо його полк на п'ятсот шабель коштує мені вдвоє дешевше, як сотня шведських ландскнехтів.

Лютий, незадоволений собою і всім світом повертався Горленко додому. Мжичило. Пронизлива осіння вогкість проймала тіло крізь камзол і кунтуш з вильотами. Але не заставленої шуби шкодував Горленко. Скажена лють, кипіла в грудях. Спалити б їх разом з їх палацом, що сяяв на горі барвистим китайським ліхтарем. Покришити б їх шаблею і з насолодою бачити, як полотніють із жаху ці гордовиті випещені обличчя!

Якщо Потоцький вижене його від себе, він замкнеться на своєму хуторі і більш ніколи не повернеться до цього клятого палацу. Треба тільки якнайшвидше розшукати сто п'ятдесят червінців і викрутитися з лабет Доліви-Ясенського.

Але де їх узяти? Поїхати до матері на Волинь або продати воли?

Але, на жаль, минули осінні ярмарки, де легко позбутися їх за хорошу ціну. З хлопів нема чого взяти. От хіба збіжжя... Де це дають за нього таку дивовижну ціну? Проклятий звичай! Спитати б просто Ружинського. Так ні, стій, як бовдур, як гайдук біля ридвана.

І уривалися думки, перескакували на інше...

Проклятий ксьондз. Це він вигадав і полк, і службу. A тепер Горленка вигнано, як лакея, як ланцюгового собаку, що забіг до покою. Певно, там тепер глузують із нього, його слів, з рухів, з вимови... О, хоча б знов повстання... Тоді б він показав, що таке Горленко!

Горленко рвучко смикнув повід, коли. раптом пекучий біль прохопив порубане плече.

— Ні, рано ще воювати. Ще нагадує про себе ця клята рана.

Кінь ішов рівною однохіддю. Грязюка летіла з-під його копит. Навколо стояла глибока темрява. Зник променистий палац. Холод заповзав у рукави, обсипав спину льодовими комахами. Заклякли руки. Хотілося дістатися додому, лягти, вкритися з головою, заховатися від самого себе і від своїх думок, забутися глибоким сном без снів, розтанути в небутті...

— Вйо, холеро, щоб тобі подавитися, як тому шахраєві моїми грішми! — люто стьобнув він коня, немов то був не кінь, а Фалієро і Доліва-Ясенський, усі разом.

І раптом упіймав себе на тому, що заговорив рідною, звичною з дитинства мовою, забутою задля вишуканої і вигадливої мови магнатських покоїв.

ЖІНОЧЕ СЕРЦЕ

Як ластівчине кубельце, притулилася сакля Нур'ялі до скелі над морем. З одного боку — прямовисний стрімчак. З другого — безодня, прірва. Ходять під нею зеленими горбами хвилі, дихають важко і б'ються об скелі десь під прискалками скелястого мису. Глянути на них — туманіє незвикла голова і потягне у смарагдову безодню. І тільки позаду саклі милується зір зеленим садком і городом, що східчасто здіймається вгору. Облямовує садок вузька доріжка, де ледве проїде широка татарська мажара, запряжена двома буйволами. А в глибині бухти розсипалися на узбіччі гори білі саклі Чабан-Таша. Якби просто — рукою б до них кинути, а обійти гадючками-стежками — буде з півмилі. В бухті стоїть і ялик Нур'ялі, добре захищений скелями від прибою. А в скелях під горою чимало масних устриць і мідій, якими можна прогодуватися під скрутну годину.

Горпина лежала в саклі й помалу одужувала. І ніяк не могла зрозуміти, що з нею. Її купили — це ясно. Але невже належить вона цьому засмаглому, худорлявому рибалці, який цнотливо спускає очі додолу, ніби соромно йому дивитися на жінку без серпанку? Хоч як погано знала Горпина татар, але розуміла, що він бідний. Нащо ж йому невільниця? Кого йому треба: робітницю? Господиню? Коханку? І хто вона, ця жінка в білому, яка щовечора й щоранку приходить доїти козу й перев'язувати їй хвору ногу? Дружина? Сестра? Чи коханка? Шафіге... А що це означає Ша-фі-ге? Чому вона лікує її, як рідну, а не б'є, не змушує працювати? А сам рибалка? Запалить він огонь у кабиці, закип'ятить воду, зварить юшки з рибою або кашу, заправить її козячим молоком, розділить на дві частини і подасть їй полумисок, відводячи очі.

Відповіді не було.

54 55 56 57 58 59 60