Уночі, при світлі місяця, виглядали вони, як штучна декорація – зачароване, заснуле казкове царство, і тільки виття шакалів, гієн і вовків та скигління нічних хижаків-птахів будило зловісну тишу.
Для романтичної душі поета ця гірська пустеля була джерелом нових, незнаних об’явлень, але він не вмів чи не хотів втілити їх в образи-звуки, зате в ритміці ліній під його пензлем душа Сходу знайшла свій вираз у всій її несамовитій меланхолійності і приспаній страхітливості. У пейзажах, що він їх тут малював, стільки експресії, що вони промовляють самі до глядача, співаючи пісню безмежної східної туги й будячи жах і неспокій. Дивлячись на кара-тауські та ак-тауські краєвиди, можна читати, що діялося в душі Шевченка, кинутого в цю містичну східну пустелю.
Краєвиди були декорацією, що грізною тужливістю відповідала настроям поетової душі. Коли б пропали його новопетровські листи, з цих пейзажів ми могли б вичитати те, що писав він і в листах: "Родився я й виріс у неволі та й помру, здається, солдатом. Який хоч, та щоб швидше був кінець…" (до С. Гулака-Артемовського); "тісно мені в широкій оцій пустині, а я один" (до Бодянського).
Шлях до того пункту, де геологи мали почати свою працю, йшов пустельними піщаними долинами, такими, як і той степ, що від півночі підходив до форту. Посувалися вперед поволі – робили по 25 верст денно, а іноді й по 10-12. Залеський і Турно їхали верхи, невідомо, як відбував цю дорогу Шевченко: "Маємо кибитку, яку займаємо разом із Тарасом та з топографом, бо й Тарас із нами в числі солдатів, приділених для гірничих робіт" – так писав Залеський Венґжиновському до Одеси з Апазиру, де вони стояли кілька днів (8. VI. —10. VI.), а Сераковському, що був перед тим рік на засланні у Новопетровському ще перед Шевченком, оповів у листі: "Степ зовсім такий, як і коло Новопетровського"; "степ страшенно пустий – каміння, пісок або солончаки, трави навіть дуже мало, але в деяких місцях з-поміж каміння виростають ще гарні дерева шовковиці".
Закінчувати малюнки або робити композиції із зроблених шкіців доводилося в кибитці, в страшну спеку й у дуже невигідних умовах – при невеличкому складаному столі. Перешкоджав і вітер, що наносив до кибитки багато піску. Проте Шевченко й у цій невигідній обстанові зробив кілька гарних композицій. З них особливо цікаві "Циган" та жанрова сценка з життя учасників експедиції. На останній бачимо Шевченка, як малює Броніслава Залєського, а той розглядає нарисованого "Цигана", далі – Л. Турно за чаєм, із підібраними по-турецькому ногами, на долівці коло нього самовар, а ближче до глядача похідна "манерка" для води й книжка з написом: "G. Sand 1851". Рисунок цілком відтворює обстанову життя учасників експедиції.
Шевченко зробив тут дуже багато шкіців і, привізши їх до форту та сховавши у когось із приятелів як рисунки Залєського, міг згодом, коли умови його життя змінилися на краще, робити з них композиції. Між іншим, зробив він тут чимало етюдів і з живої натури, – натурників не бракувало. Начальник військового відділу, козацький старшина Антіпов, як згадував пізніше Шевченко, теж: "іноді на людину скидався". Похід у гори Кара-Тау надовго залишився в споминах поета, як хоч і короткий, але повний живих вражень період його невільничого життя: "Похід у Кара-Тау надовго в мене в пам’яті зостанеться – назавжди". Відпочиваючи, читали "Космос" Гумбольдта, твори Жорж-Занд, Міцкевича.
Повернулись до фронту, мабуть, у жовтні, бо вже 19 жовтня Залеський був у Новопетровському і того дня, перед виїздом до Оренбурґу, писав листа А. Венґжиновському. Між іншим, він вислав йому тоді до Одеси Шевченкові малюнки на продаж. Пробув Шевченко в горах поза фортом щось близько п’яти місяців, – можна було відпочити від муштри, від тяжкої "амуніції", ходити в вигідній сорочці à la Словацький і навіть бороду собі запустив, як колись на Кос-Аралі й у Раїмі, чого не вільно було зробити у форті.
Вартовий Новопетровського форту
Поворот до форту й до казарми після зазнаної свободи мусів бути для Шевченка особливо тяжкий. Нічого невідомо про те, як він провів кінець цього року, і дуже мало про те, що з ним було в 1852 році. Приїзд Залєського був для нього великою подією. Через нього відновив він зв’язки із зовнішнім світом. Залеський від того часу став посередником між поетом і його друзями, а також виконавцем його доручень, що їх треба було полагоджувати дуже конспіративно. Десь незабаром Шевченко вже дістав від Залєського гроші за проданого комусь "Цигана", що було для нього великою радістю, бо від початку перебування в Новопетровському до цього першого заробітку він не мав ні шага при душі.
Улітку 1852 року несподівано прислав Шевченкові листа й 20 карб. Семен Артемовський. Великою була радість засланця, коли він дістав ці реальні докази незабутої приязні від славного співака-земляка. Зворушений, відповідаючи другові, згадував колишні молодечі літа – "січову" богему 1842 року із щирим козаком Кухаренком на чолі: "Де то вони тепер? Живуть собі гарненько, – тільки я один, як одколота тріска, ношуся без шляху-дороги по хвилях житейського моря".
Описуючи Гулакові сувору й нудну місцеву природу, казав: "Дивишся, дивишся, та така тебе нудьга схопить – просто хоч вішайся… так і повіситись нема на чому. Отак то чоловік у злиднях живе сам у собі, як то розумні люди кажуть, – себто роздумує. Та до чого веде роздума? – Спитати б отих розумних! До того, що руйнує надію, оту прекрасну оману всесвітню!" Сумно закінчив цей лист до давнього приятеля: "Родився й виріс у неволі, та й помру, здається, солдатом. Який хоч, та щоб швидше був кінець, бо справді набридло вже чорт-зна по якому жити!"
Військова служба була для поета дуже тяжка: він відбув 63 "караули" лише в одному цьому 1852 році.
Кінець 1852 року приніс Шевченкові велике горе: умер добрий комендант форту Маєвський. Нелегко, мабуть, пережив Шевченко цю втрату, – лишився без шляхетного, безкорисливого, зовсім несподіваного оборонця. Зате не міг не радіти з того, що лихого Потапова забрали з Новопетровського, і ротою почав командувати капітан Косарев, людина досить тупа, теж формаліст, але не без добрих відрухів у серці й не без моральних засад.
Уже від 1851 року замість Обручева Оренбурзьким (і Прикаспійським) краєм управляв генерал граф Василь Олексійович Перовський. Він призначив новим комендантом Новопетровського форту майора Іраклія Олександровича Ускова, і той десь на весні 1853 року прибув на місце нової служби. Приїзд нового коменданта став переломовою датою в новопетровському періоді Шевченкового життя. В Оренбурзі були люди, справді щиро прив’язані до нашого поета, і вони, річ зрозуміла, не оминули нагоди попросити Ускова за нещасливого поета, що в них на очах впав жертвою своїх шляхетних почувань і людської підлоти.
Усков був людиною шляхетною й доброго серця. Він мав молоду жінку й трилітнього сина. Незабаром по приїзді Ускових до Новопетровського форту їх маленький Мітя вмер по тяжкій хворобі. Шевченко дуже любив дітей, і хлопчик устиг прив’язатися до доброго "лисого дяді". Чутливий поет усім серцем пережив тяжку драму Ускових і тим назавжди й їх прив’язав до себе. На могилі Міті він за власним проектом збудував гарний пам’ятник і носив квіти на ранню могилу свого маленького друга. Від того часу став він своєю людиною в домі нового коменданта. Усков не міг в ґрунті змінити поетової долі, і Шевченко мусів і далі відбувати муштру й жити в казармі, але в години відпочинку та в свята мав тепер гостинну хату, де міг і писати, і навіть малювати. Добре ставлення коменданта до засланця-рядового не могло не впливати й на інших офіцерів.
Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав тепер зовсім леґально займатися скульптурою; Усков сказав йому, що "те, що не заборонене, – дозволене". Потайки відновив Шевченко й літературну працю, але не писав уже поезій: почав писати повісті. Дуже можливо, що почав він їх писати ще під час кара-тауського походу, але тепер, завдяки Ускову, міг віддаватися цій праці спокійно, лише так, щоб ніхто про це не знав. На Різдвяні Свята 1853 року читав уже Усковим свою повість "Наймичка", з обережності датовану в рукописі "Переяслав, 1845 року". Хоч солдатська муштра його й стомлювала, але мистецька вдача вимагала ще й іншої діяльності, діяльності творчої, і заняття різьбою та писанням повістей заповнювали тепер його вільні хвилини, відганяючи "нудьгу невсипущу", що вічно його мучила в цьому "забутому Богом і людьми краї".
Своїм кореспондентам: С. Гулакові-Артемовському, А. Козачковському й Я. Кухаренкові подав адресу коменданта Ускова, на яку вони могли сміливо посилати листи. Протягом 1853-54 років одержував час від часу гроші від приятелів, то від Гулака, то від М. Лазаревського, то від Козачковського.
Діяльне листування з друзями, особливо з Бр. Залєським, теж було для нього і розвагою, і духовим відпочинком. Шевченкові був потрібний саме такий приятель, як Залеський, людина, яку цікавили мистецькі проблеми, що цікавили й бідного українського вигнанця, закинутого в середовище новітніх "ґетів". "Ти так любиш прекрасне мистецтво. Боже мій! Коли ми побачимось? Коли порозмовляємо з Тобою, один на одного дивлячись?" – писав Залеському. Нікого не мав тут коло себе такого, кому близьке було те "прекрасне мистецтво", не мав взагалі людини, з якою можна було б щиро поділитися своїми ідейними зацікавленнями. Чи той самий Усков, чи башкир Хаїров, чи якийсь симпатичний Шевченкові "уральський козачина" Савичев, чи такий повстанець 1831 року артилерійський офіцер Мостовський, якого Шевченко гаряче полюбив, – усі вони були чужі широким мистецьким зацікавленням Шевченка, а про справи політичні, поза Мостовським, ні з ким із них він, мабуть, і розмовляти не наважувався.
Книжок було мало, тільки лікар Школьський передплачував "дещо літературне". Усіх своїх друзів і знайомих Шевченко вічно просив присилати книжки – просив і Бодянського, і Козачковського, і Плещеєва, і Кухаренка, і Іванишева, і Залєського, але лише один Залеський присилав йому ті книжки, що їх міг для приятеля роздобути. Тужив найбільше за українською історичною літературою, просив Бодянського, щоб прислав йому "Историю Русов", літопис Величка.