Ну а ми повертаємо з заулка ліворуч, де на розі міститься відома на всю Галичину в’язниця для політичних — в’язниця на Лонцького. Коло парадних заґратованих дверей нас пропускає нім. вартовий. За склом дверей я бачу другого вартового. Він лише натискає кнопку, й двері самі механічно повільно, тяжко розчиняються. Щось дуже неприємне, щось зловісне видалось мені в цьому тихому механічному рухові дверей. Так! Усе тут, як автомат і двері, і ці застиглі в шоломах вартові з сірими металевими очима, і дальша, теж рухлива, клітка вестибюлю, що скидається на невеличкий, хитромудрий лабіринт — наче ота пастка, вскочивши до якої, вже сам не потрапиш вийти. За цією ґратованою пасткою беремо в коритар одразу ліворуч до канцелярії. Конвоїр-перекладач віддає супровідного папірця тюремному урядовцеві, жовтому з лиця, прокопченому тютюном, просидженому до рубчика в задхлому казенному повітрі. Здіймає з мене кайданки, одержує розписку й зникає. Тоді наближається до перегородки (канцелярія перегороджена міцними штахетками) молодий урядовець, просто хлопчак, просить віддати йому все, що при мені є. Довго рахує гроші — їх біля 10000 злотих, в тому числі 1000 нім. марками. Забирає годинника, ножика, записні книжки, оливці, цигарки, сірники, краватку... Але моє "вічне перо", яким пишу вже 18 років, колишній подарунок М. Ірчана, я встигаю приховать в бічній кишені. Прошу його дозволу залишити при мені шкіряний поясок і шнурівки на черевиках, а також портфель з хлібом, маслом, яблуками й парою білизни та рушником. Він похитав головою, обережно озирнувся й зробив знак, щоб я взяв. Розписуюсь у квитанції, де підраховано мої гроші, також у квитанції з підрахунком речей. Молодий гукає до старого, куди саме той накаже мене скерувати. Старий ще раз пильно дивиться у супровідний лист від слідчого, перебирає механічно картотеку камер і гукає ще далі, в наступну кімнату:
— Сорокова, здається, вже вільна?
Жіночий голос сухувато звідти відповідає:
— Так. Сьогодні.
Старий робить недбайливий рух головою в бік молодого — і нам обом ясно, що призначається мені камера № 40.
Жду ще кілька хвилин, поки входить підліток в уніформі СД. Йому доручають мене одвести. Пацан так само недбайливо, механічно й трошки презирливо робить рух головою в мій бік: мовляв, ходімо. І я механічно рушаю за ним.
Виходимо у внутрішній двір. Якраз відбувається прогулянка ув’язнених жінок. Ходять безупинно замкненим колом у невеличкому прямокутному дворикові, де тільки шматок неба вгорі, хоч і сірий, але не камінний. Збоку стоїть вартовий з автоматом, пильно слідкуючи, щоб не порушувалась дистанція й не відбувалось розмов. Мовчазне, суворо розмірене рухливе, знову ж механічне коло молодих, іноді зовсім молоденьких жінок, панночок, у яких на грудях пришито бляшані трикутники з чорними літерами на них: "Р" (політична) або "Т" (терористка). І за ними збоку ще стежить огрядний, молодий, червонястий, як буряк, офіцер СД, тримаючи при собі величезну німецьку вівчарку. Я встиг іще помітити, що весь двір вимощений величезними камінними плитами, на яких викарбувано написи жидівською мовою, — це намогильні плити з жидівського окопу, покладені тут, як я потім довідався, десь 1939—40 р. большевиками, що після спалення "Брегіток" улаштували отут дуже зручну в’язницю в приміщенні колишньої польської поліції (і до НКВД було близенько — тепер там містилось гестапо. Приємна спадщина!).
Ми пройшли осторонь поза колом дівчат, і а вчув шепіт між собою тих дівчат — шепіт польською мовою. Мене повели на другий поверх. Тут при дверях дано мені сіреньку легеньку витерту ковдру, мисочку, ложку, й дівчина з літерою "Є" на грудях (засуджена) хутко пришила на моєму пальті, так само на грудях з лівого боку, літеру "Р". Хотіла пришивати на піджаку, але я підсунув пальто, і добре зробив, бо інакше потім узимку, коли виводили на проіу-лянку, мусів би виходити на мороз у піджачку, щоб цю літеру конче мати назовні, або зовсім не виходити. Коли пришивала, ненароком кольнула мене в руку. Я мимоволі злегка сіпнув рукою. Вона ж тихесенько (поруч стояв вартовий) зронила польською мовою:
— То сіоЬгу гпак...
Мене повели вище, на третій поверх. Тут знову перевірив супровідного папірця вахтман цього поверху і довжелезним ко-ритарем повів у кінець. З дзенькотом, скреготом розчинив він двері камери № 40, упхнув мене туди й одразу ж зачинив. Ці товстенькі, окуті залізом двері зачинялися повільно й щільно, ніби в льох, а найприкріше вражав отой глухий уже, але дуже скреготний звук і засува і замка.
Це була одиночка. Маленька, вузенька. Навпроти дверей угорі заґратоване віконце. В лівому кутку просто на долівці смугастий, заплямлений, в двох місцях продертий (крізь діри сиплеться солом’яна труха), горбастий від збитих у ньому ковжу-хів сінник. З того ж лівого боку при дверях — маленька вішалка на стіні з поличкою. З правого боку під стіною — умивальна раковина, а ще ближче до дверей — унітаз. От і все. Ні, просто під вікном — коричневий калорифер.
Але це було ще не все. Коли я трохи освоївся із сутінкуватим світлом, що сповняло цю похмуру камеру, то побачив (чи зрозумів), що на вішалці висить сірий літній, досить зношений плащ і сірий рушник, а на полиці лежить шматок хліба. Він був надкушений, залишились виразні сліди зубів. Далі, кладучи свою ковдру на матрац, я мимохіть зазирнув під приголів’я, куди хотів покласти свого портфеля, і там, у самому куточку, натрапив на тісно зібганий клуночок. Швидко розгорнув його: тонкий сірий військовий светр, біла чистенька літня сорочка, чистенькі, хоч уже й не нові, підштанці, дві пари нитяних рукавиць, вкладених одна в одну. Що ж це? Чому це? Тут іще хтось перебуватиме зі мною? Значить, я не один? А де ж він, цей невідомий сусіда? Може, зараз на допиті?
І в цей час грюкнуло в мої двері, заскавчало, заскреготіло, дзенькнуло різко. Двері одчинились, і до камери поспішно та навіть розгублено вскочив той самий вахтман, що допіру мене замикав. Він без єдиного слова хутчій вхопив з вішалки плаща й рушника. Тоді, глянувши пильніше, підхопив іще ковдру, яка лежала чомусь в кутку за унітазом і якої я не помітив. Тоді вже спитав мене:
— Які тут речі ви ще застали?
— Ніяких більше, — рішуче відповів я, сам не знаю чому.
— Я питаю, що тут іще не є ваше? — визвірився.
— Нічого більше. Решта все моє, — твердо збрехав я знову. Він поліз під сінник, глянув на мій портфель, вийняв отой клуночок. Але я сміливо перебив йому рух:
— Вибачте, це все моє. Я з ним прийшов.
Хвилинку подумавши, він шпурнув мені портфеля й клуночка, а сам швидко сердито вийшов.
Мені стало все ясно. Попередника мого цього ранку розстріляно. Вони ще не встигли прибрати його речей. Це — камера тяжкої смертельної слави. Але що я несвідомо інстиктивно вхопився за речі мерця, зовсім непотрібні мені речі, — в цьому відчувся мені якийсь добрий, промовистий знак. Так, я зодягну цю сорочку і цей светр мерця, бо вони мені ніби нарочито підсунуті самою долею. Десь колись я читав чи чув, що це добрий показник. Кажуть, що у в’язниці люди стають забобонними — то ж і я не від того. Так буде цікавіше, змістовніше.
Я сів на сінник і замислився. Дивився довкола й не вірив, що я вже у Львові, на Лонцького, в одиночній камері. Так швидко? Чому? За що? Чи не сон це справді?
Що мене кинули саме до такої окремої камери, це свідчило про дуже погане моє становище. Чи, може, налякати отак хотять? А ті обвинувачення, які мені поставлено? Вони ж безглузді і самозаперечні! Так, але, поза тим, вони тяжкі й остаточним наслідком своїм можуть мати присуд смерти. Адже мені закидають комінтернівську агентуру й шпигунство! Боже мій, який жах! Мені отаке закидають! Доноси, видко, тонко сфабриковані, і ці доноси напевно зроблено агентурою НКВД, яка хоче мене знищити німецькими руками. Ловко придумано! І чи захотять німці як слід розглянутись у цій справі? Якраз їхнє зауваження, що вони, мовляв, більшої ваги надають моєму "бандерівству", свідчить, що думають вони навпаки. Вони навмисне плутають кінці, збивають мене з пан-телику, щоб певніше й швидше розкусити мене чи, як боль-шевики казали, "розколоти". А може, взагалі, як досить відомий укр. письменник я для них є постаттю надто осоружною. Під тим чи іншим претекстом мене треба тільки знищити. Той розгром українства, те здичавіле полювання на укр. інтелігенцію, що почалось останніми часами з особливим завзяттям, є досить певною передумовою і до мого особистого знищення. Так, чи так, чи ще ось так, а справа моя, безперечно, зовсім, зовсім погана.
Думки кружляли, як божевільні. Я губився.
Раптом цокнуло, відчинилось "очко" в дверях камери, і грубий хриплий голос гаркнув:
— Aufstehen! Setzen ist verboten!
Я поглянув на "очко" презирливо й підвівся поволі.
Вахтман міцно лайнувся і закрив "очко". [Недокінчено. — Ред.]
28/ХІ — 44 р.
Лесик захворів. Кашель. Ночами страшенно впріває. Побіг до лікарки. Одна з кращих дитячих лікарок у Потсдамі — Бг. Керреі. В кімнаті очікування повнісінько дітей. Досить брудно. Діти, яких приводять виключно матері (я один тільки мужчина серед них), — бліді, худі, миршаве якесь, нужденне покоління. Правда, це хворі, але не всі хворі діти мусять так виглядати. Досить глянути на них, щоб одразу яскраво повстали всі тяженні злигодні цієї війни, вся оця виснажлива скрута, до якої дійшла тепер Німеччина. Цікаво, що назовні не видко особливого піклування над дітьми — вони досить бідно або недбайливо зодягнені, вони розхристані ганяють по вулицях, змерзлі, аж посинілі, всі майже кашляють. І це в країні, що кричить про свою дбайливість за нове покоління, зокрема ж саме про турботу за дітей! Хто його зна, може, отак змалку намагаються це покоління гартувати, виховувати дещо по-спартанському. Чогось я, може, ще тут не второпав?
У лікарки розмова коротка. Мазнула чимсь малого у верхній частині грудей, наказала це місце не замочувати й прийти знову через три-чотири дні. От я й прийшов. Виявляється: підозра на І:Ьс відпадає рішуче. Слава Богові! Є бронхіт легкий, — ну, це ще торішня історія, знаю. Є виснаженість, нервова перевтома, загальний занепад харчування організму — знаю, знаю. Треба малому більше лежати, добре харчуватись (чим?), оці вітаміни пити (дала рецепта), оцю мікстуру від кашлю заживати (теж — рецепта), оці пілюлі з залізом тричі на день ковтати.