У вбиральні малої не було. Леля оббігла навколо хати, ледь не вскочивши в Любину пастку біля задньої стіни. Де ж це невгамовне дівча?
Повернувшись до ганку, дівчинка побачила, що всі стоять у дверях і перелякано чекають на неї.
— Вона побігла до Люби, — сказала Леля. — Візьміть зброю.
Вони подолали добру половину шляху темними вулицями села, коли Леля раптом зупинилася.
— Петрусю, — сказала вона. — Біжи розбуди Вуханя. Хай теж приходить до Люби. І піджени його. Бо ще вечеряти сяде.
Хлопчик мовчки розвернувся й побіг. А всі решта пішли далі.
Леля останніми словами проклинала себе. Як вона могла так забалакатися! Скільки часу минуло? Котра година взагалі? Чи не запізнилися вони? Як можна бути такою легковажною — і це після всього, через що вони пройшли! Леля не знаходила для себе виправдань.
Хто-хто в рукавичці?
— Де це ви їх усіх познаходили? — заторохтів дідок, озираючи полонених.
— Потім роздивитеся, діду, — нетерпляче мовила Люба. — Не стійте просто так. Візьміть он зв’яжіть цього лисого.
— О! Яка честь! — заторохтів лішак. — Яка честь! Давно я про це мріяв!.. Слухай, Любусю, а може, давай його зразу — чик? Га? Це ще приємніше, ніж в’язати.
Люба мовчки подивилася на нього.
— Ну, ні так ні. Я ж просто так спитав. Чи я не знаю. А тобі хто сказав, як не я? Це я просто так спитав. Зв’яжемо, звісно, зв’яжемо. А хай буде зв’язаний. Він так симпатичніший. Диви, який гарний. Гордий! — Лішак відступив від Лисого на два кроки й замилувався.
Лисий зробив такий крок, ніби хотів дістати його ногою. Дідок злякано сахнувся й одразу силувано розсміявся:
— Хе-хе-хе! Ач, який бойовий! Такий молодий, такий здоровий, і раптом хотів образити такого старенького й маленького дідуся! Та хіба ж так можна!..
— Треба йти, діду. Бо до ранку вже не так і багато лишилося. Давайте вирішувати, що з ними робити.
— А що ж тут вирішувати! — знову захихотів дідок. — Повбиваємо, та й уже! Я б особливо того базікала порішив, — він кивнув у бік Василька. — Бо того разу трохи не вийшло. Таке ж язикате! Я таких не люблю. Ох, як я не люблю базікалів!..
— А як же ви тоді живете? — втрутився Василько в їхню розмову.
— Погано! — з готовністю вигукнув лішак. — Дуже погано. Відтоді, як з вами познайомився, гірше нікуди живу. От порішу тебе, може, полегшає.
— А-а, — зрозумів Василько. — Бо я ж і думаю: як же це бідний лішак живе, що себе не любить. А виходить, погано живе. Ну, це правильно. Бо хто себе не любить, добре жити не може.
— А чого це ти раптом вирішив, що я себе не люблю? — здивувався дід.
— Ви самі сказали, — відповів хлопчик.
— Що я сказав? Нічого я не казав!
— Ну як же! Всі ж чули. "Не люблю базікалів" — сказали.
Старий мовчки рушив до Василька — повільно й погрозливо, майже так само, як перед тим Люба йшла на Пластуна. Він Василька і врятував. Коли між ним і лішаком лишалося не більше двох кроків, раптом знову пролунав горох об ночви. Лішак наполохано відскочив у глиб кімнати. Тієї ж миті в двері загупали кулаки.
— Ой лишенько! — забідкалася Люба, — Пластуна забули!
Вона кинулася до дверей і відчинила їх. На порозі з’явився нещасний дурник. У місячному сяйві було добре видно його обідране й закривавлене обличчя. Аґрус є аґрус. Це не той кущ, у який цікаво падати обличчям.
— Любчику! — дуже природно вигукнула Люба. — Що з тобою?
Всі дивилися на Пластуна, який стражденно стогнав і мугикав. І тільки Василько, автор цієї картини, відвів очі й… Те, що він побачив, налякало його ще більше, ніж гнів Пластуна, що от-от мав вилитися на нього.
Над самою призьбою виникло маленьке личко, обрамлене срібним у місячному сяйві волоссям. Мабуть, мала не могла до ладу роздивитися все що діялося в хаті. Вона якийсь час чекала, поки очі призвичаяться до темряви, потім усе уважно оглянула й зникла. Двері хитнулися, але не зачинились.
А в хаті Люба заходилася витирати Пластунові обличчя, щось до нього прикладати, щось при цьому нашіптуючи. Пластун стогнав і сварився. Люба вмовляла його:
— Ні, любчику, потерпи. Потерпи. Зараз полегшає… Ні, любчику, нікого ми в цій хаті вбивати не будемо… Тому що. Не вередуй, любчику. Я знаю, що ти його хочеш убити, але цього робити не можна… Ти ж знаєш… Ні, знаєш, я тобі казала! Вони потрібні ЇМ… Не всі. Але ми не знаємо, хто саме… Так, Лисий. Правильно… Іще двоє… Ні, я також не знаю, хто саме. Сказано, що Лисий і ще двоє. Вони розберуться. Невже ти думаєш, що як їм твій кривдник не потрібен, то вони його залишать і далі по землі ходити?.. Ой! Вибач, любчику, я не навмисне — темно ж… Ну, що ти порівнюєш! Ту темряву я сама створила, тому в ній я все бачу… Чому? Ну, як тобі сказати… Це ж моя темрява. Ні, любчику, ти не можеш у ній бачити… Не зможу я тебе навчити… Знаю, що страшно, але й ти мене зро…
— Та годі вже вам! — не витримав дідок. — Треба йти. Їх тут ніхто не знайде?
— Ні, — відповіла Люба. — Знадвору ніхто нічого почути не може. А зсередини двері не відчинити. Тільки я можу.
— А зламати? — не міг заспокоїтися лішак.
— Хай спробують. Це ще бабуня робила. Нічого в них не вийде.
— З погребом же вийшло, — не вгавав старий. Раптом йому на думку спало інше: — Чекай! А як же наші друзі волохаті їх дістануть, якщо ніхто не може відчинити двері.
Мабуть, Люба про це не подумала. Вона завмерла на мить, тоді сказала:
— Справді, діду. Доведеться вам тоді прилетіти і впустити їх. Я вас навчу, як відчиняти двері.
— Ох, не жалієш ти моїх старечих сил! Хіба ж я вже в тому віці, щоб літати туди-сюди день і ніч!
— Що ж тоді робити?
— Ох, гаразд уже, — погодився лішак. — Все я та я! Якби не я, то й не знали б нічого. Давай навчай. Тільки швидко.
— Ходімте! — сказала Люба й пішла з хати. Лішак за нею.
— Дивіться, тут прикладете долоню, — долинув до хати Любин голос. — Скажете… (що саме треба сказати, Івась не почув). А тоді повільно потягнете на себе двері. Зрозуміли?
— Зрозумів, тільки давай спробуємо. Щоб потім, знаєш, не було якихось несподіванок, — відповів лішак.
Вони спробували зачинити двері.
Не вдалося. Люба налягла на них усім тілом, але двері не зачинялися — пружинили.
— Це ще що таке?
Вона почала їх обдивлятися й побачила, що між дверима й одвірками хтось устромив гілку. Івась бачив, як вона витягла її й мовчки показала лішакові, приклавши палець до губів. Потім вказала праворуч і тицьнула пальцем старому в груди, далі показала на себе й ліворуч. Вони мовчки розійшлися в різні боки — пішли навколо хати, зрозумів Івась.
Звісно, вони її зловили. За півхвилини пролунав Марійчин писк, потім голосно лайнувся лішак:
— Ти ба! Най би тобі зуби повипадали! Таке мале, а таке кусюче!
Пластун метнувся до них.
— Ітько! — розпачливо вигукнув він.
Однак він навіть не встиг вискочити з хати, як у дверях з’явилася Люба, тягнучи за обидві руки Марічку.
— Ітько! — тихо повторив Пластун із болем у голосі. — Тива!
— А що ж із нею станеться! — розлючено відповіла Люба.
На цих словах мала неймовірно крутнулася в Любиних руках і вхопила її своїми молочними зубками трохи вище зап’ястя. Люба скрикнула й дала дівчинці сильного ляпаса по щоці.
І тут же дістала ще сильнішого ляща у відповідь — тільки не від Марічки, а від Пластуна. Вона навіть на ногах не встояла і впала на одне коліно.
— Тікаймо! — крикнула Марічка й кинулася до дверей.
Та куди ж тут утечеш! У дверях стояв лішак, розставивши руки, й великими круглими очима дивився на дівчинку. Та й Пластун не кинувся з нею втікати, як вона сподівалася. Гірше того, він нахилився й подав руку, допомагаючи Любі підвестися з підлоги. Довіра до нього щойно почала повертатися. Марічка навіть ладна була простити йому те осоружне шпигунство! А він нахилився й допоміг цій негідниці, що вдарила дитину, підвестися з підлоги! І скориставшись із того, що Пластунова голова виявилася зовсім недалеко від неї, мала розмахнулася й щосили вдарила зрадника долонею по щоці.
Ясна річ, для нього цей удар був зовсім несильним. Але достатньо сильним, щоб із незагоєних подряпин знову потекла кров. Втім, у темряві Марічка її й не одразу помітила.
Люба підвелася, й Пластун їй твердим голосом сказав:
— Бітьки не ду! Ага.
— А мене ти спитав? — крізь сльози крикнула йому дівчинка. — Нікуди я не піду з тобою! Зрозумів?
— От бачиш, — ніби нічого не сталося, рівним голосом промовила Люба. — Вона сама не хоче.
— Бітьки не ду! — вперто повторив Пластун.
— Ну, то будеш її на собі тягти, — байдуже відповіла Люба.
Пластун кивнув головою й опустився на коліна перед Марічкою. Він сказав їй щось так тихо, що ніхто нічого не почув.
— Ніколи! — твердо відповіла Марічка, хоча й миттю перестала плакати.
Пластун знову нечутно заговорив до неї, розмахуючи руками. Вона стояла набурмосена й непохитна. Вже й не відповідала йому.
— Годі вже, любчику, — нарешті втрутилася Люба. — Ми не маємо часу. Треба йти.
— Беї н’ду! — відповів Пластун.
— Що? — Люба пильно подивилася на нього, хоч і неясно, що вона там у темряві могла роздивитися. — Хочеш залишитися тут? Разом з ними? Ти знаєш, що з вами всіма буде?
— Ага, — відповів Пластун.
— А зі мною? — підступно спитала Люба.
Пластун не відповів. Люба чекала. В хаті висіло жахливе напруження. Здавалося, ще трохи, й стіни самі займуться полум’ям.
— А зі мною що буде — без тебе? — повторила Люба.
— Беї н’ду! — вперто кинув Пластун.
— Ти справді вирішив лишитися зі мною? — якось дуже вкрадливо спитала Марічка.
— Ага.
— Але ж ти загинеш, як і всі ми, — не вгавала дівчинка.
Пластун не відповів, але й не звівся на ноги.
І тут усі почули таке, чого почути аж ніяк не сподівалися:
— Добре. Тоді я піду з тобою, — тихо, але мов грім із ясного неба, промовила дівчинка.
— Марічко! — не стримав вигуку Василько.
— Замовкни ти, — втомлено кинула Люба. Схоже, вона ні на мить не сумнівалася, що саме цим усе й закінчиться. — Все. Треба виходити, негайно.
Лішак, за ним Пластун, потім Марічка й нарешті Люба вийшли з хати й зачинили двері. Марічка так ні на кого й не глянула.
З кутка хати долинули дивні звуки, немовби хтось вдавився, проковтнувши цілу картоплину. Це невміло, по-дорослому, заплакав Борода.
Повернення додому
Дорослі люди темряви не бояться. Але обережність і страх — це різне. Василь рухався дуже обережно. Він знав, що нічний ліс повний небезпек.