Хоч це було й нелегко, але ми, переїхавши греблю, все ж таки якось до неї видерлися. Машина час від часу буксувала, я радила Степанові вертатися, але він мене запевнив, що йому також треба побачитися з Осадчим.
Карпа Трохимовича застали за роботою — сажу трусив. Все ще міцний, кремезний, він стояв перед нами з віником, обмотаним чорною ганчіркою, і відром у другій руці. Рукави старого піджака по лікті засукані, руки та обличчя в сажі. Лише козацькі вуса біліли первозданно та мудрі очі сяяли молодо.
— Софіє Кирилівно! — зрадів Осадчий. — Та невже ви? Очам своїм
не вірю. Ну, проходьте, голубонько, в хату. Ото вже радість!
Степан про щось пошептався з Осадчим — та й одразу ж вирушив геть. Я подумала: чим же тепер звідси виїхати? Але заспокоїлась на тому, що Карпо Трохимович якось про мене подбає.
Не стану марнувати слів на опис хати Осадчого — вона в нього така ж сама, як у більшості сільських людей. Крита шифером, підлога дерев'яна. Велика піч ділила її на дві половини. Оце, власне, й усе, що можна про неї сказати.
Лише те було незвичайним, що це ж таки хата старого вдівця, а тут все в доброму порядку — хіба що піч треба побілити, бо лишилися на ній сліди від сажі. Та ще стояв у кутку високий пшеничний сніп — стебла на очерет схожі.
— Це довоєнна? — запитала я в Осадчого.
— Ну що ви, Софіє Кирилівно? Де вже їй зберегтися? Цю пшеничку
я в себе на городі виростив. Скидайте плащ. Ось я тільки вмиюся... У печі
запалимо. Я, мабуть, на старого чортяку схожий.
— Ми недавно теж...
— Павло мені розповідав. Шістдесят гектарів вигоріло! Спробуй те
пер виростити. Чи хоч знайшли, хто підпалив?
— Ні, не знайшли.
— В старі часи люди паліям самосуд влаштовували. Тоді це сім'я
бісівське менше плодилося.
Карпо Трохимович, залишивши мене в хаті, кудись вийшов. Незабаром з'явилася літня жінка й почала поратися біля печі. Жінка виявилася неговіркою, та все ж я дізналася, що вона двом мужикам жити допомагає — Павлові й Карпові Трохимовичу. А вони, слава Богу, її в біді не залишають: із хвороб витягнули, хату відремонтували.
Карпо Трохимович повернувся виголений, зодягнений у білу вишиту сорочку та в трохи старомодний костюм. Штани заправлені в хромові чоботи.
Помітивши, що я переглядаю книжки, — а їх тут чимало, — Осадчий сказав:
— Розумно люди пишуть. Далеко наука пішла. Одного розжувати не
можуть. Ну, скажімо, що таке копійка? Ніде я про неї путнього писання не
помічав.
— Про гроші?..
— Так. Воно ніби все зрозуміло, а не дуже. Те, що копійкою труд
міряється, тепер і школярі знають. А я гадаю, що її справжня природа ще
не досліджена.
Осадчий виглянув у вікно, що зарябіло від дощових краплин. Заклопотано пошкрібся пальцями в потилиці.
— Чи догадаються хлопці за Павлом грузовика вислати? Степан вчасно вискочив. Наші дороги не для такого тендітного транспорту.
Я несміливо подала голос:
— Мені теж треба.
Осадчий рвучко обернувся, його обличчя на якусь мить застигло від подиву.
— Що це ви таке сказали? Щоб я оце вас відпустив... І не думайте!
Влаштовуйтесь, як дома. Ось наша господиня хатні черевички принесла.
Скидайте чобітки. Бо то для ноги вредність велика.
Я підкорилася. У печі спалахнула солома, відразу ж хата мовби ожила — в її грудях живий дух пробудився.
— Може, відпочити з дороги хочете? Ось ваше ліжко. Не буду вам
голову морочити. Відпочивайте. А Павло повернеться, то вже й повечеряємо.
— Я не стомилася. Ви про гроші почали говорити. Продовжуйте,
Карпе Трохимовичу.
Він дістав тютюн, понюхав зі смаком.
— Раніше нюхали... А воно, я вам скажу, хоч іншим не шкодить.
Тільки тобі самому. Оце б такого диму вам напустив... — Пересвідчившись, що я вже нікуди не поспішаю і готова слухати, Карпо Трохимович
почав говорити, мовби роздумував уголос. — Копійка, Софіє Кирилівно,
— це таємниця велика. Відстань сантиметрами міряється, вага — грамами... Але візьміть так: грам масла і грам заліза. Ніби одна мірка...
— Для фізики — одна, — уточнила я.
— Отож! Я все життя про перенесення енерґії розмірковую. Ось хто
мене добре розумів — дядько ваш!.. Тепер Павло Михайлович допомагає. Він наукову роботу пише. Може, й кандидатську захистить. Ми з ним
інколи до третіх півнів засиджуємось... То ви, Софіє Кирилівно, звернули
увагу на оцю різницю: грам масла і грам заліза?.. Мені освіти бракує.
Ейнштейн — не для моїх зубів. А без нього тут не обійдешся. Це вже
для Павла Михайловича шматок роботи. Я йому все своє передав, а він
сучасну наукову базу підводить. Тімірязєвська академія — не фунт родзинок. Велика сила!..
— Разом пишете, чи він сам? — запитала я, маючи на увазі авторське право на працю.
Осадчий посміхнувся.
— Хто автор?.. Павло Михайлович досвід нашої хати-лабораторії
підсумовує. Фактично про мене пише. Але то не просто історія Чорного
поля. Так земля зветься, де я перед війною сто одинадцять центнерів з
гектара зібрав. За тридцять років аналізи маємо. Не та земля, зовсім не
та!.. Є ще в ній сила, звичайно. Не всю висмоктали. Але вже такого
врожаю не візьмеш...
Осадчий увімкнув електрику. Ще не вечір, але дуже хмарно. Карпо Трохимович стояв посеред хати, високий, ставний, чимось дуже схожий на того дуба, якого ми оглядали з Павлом. Обличчя в нього натхненне, кожна зморшка світилася радістю пізнання — адже ж те, що він зараз говорив, сягало так глибоко в Сонце й Землю, як сягає коріння тисячолітніх велетнів, їхнє гілля — це ж бо також коріння. Коріння, котре вростає в Сонце. А могутній стовбур є провідником поміж космічною і земною стихіями.
Таким двоєдиним, двосяжним — Сонце й Земля! — виглядав зараз і Карпо Трохимович Осадчий.
— А життя?.. Енерґія життя... Енерґія рослин, тварин, людей. —Обидві його руки були підняті догори й час від часу торкалися невисокої
стелі. — Справжнім носієм енерґії на планеті є тільки життя. І ось, бач, у
науки немає іншої одиниці виміру для цієї енерґії, окрім копійки... Так чи
ні, Софіє Кирилівно?
Я змушена була погодитись:
— Так, Карпе Трохимовичу.
Я знов повернулася думкою до Василевої праці. Меркантилісти виводили всі суспільні багатства із грошового обігу. Це, звичайно, сліпота: гроші самі по собі нічого не творять — творять люди, використовуючи сонце, гумус та законсервовані в глибоких надрах біологічні залишки попередніх епох — вугілля, нафту. Все це не що інше, як сонячна енерґія, в різні часи захоплена земною кулею й перероблена на живі організми.
І наш труд, і зусилля природи, котрі ми використовуємо для розвитку земної цивілізації, вимірюються центами та копійками. Ерґи, джоулі — то одиниці виміру, котрі можна застосовувати лише у мертвій природі. Для виміру біологічної енерґії вони непридатні. Отже, можна сказати, що гроші — то є міра земного життя.
Осадчий потягнувся до снопа, зірвав колосок, зважив його на долоні. Такого могутнього колосу я ще ніколи не бачила.
— Ось яка одиниця ніколи не відімре, — посміхнувся Карпо Трохимович. — Єдина рушійна сила всього живого. Вона й карбованцеві надає ваги. А синок ваш... Він у мене якось ночував. Дуже ваш Сергій мене
порадував! Ясна голова в хлопця. Вони тепер легко науку засвоюють.
— Ви давно його бачили?
— Кого? Сергія?.. Минулого тижня. Він себе летючим голландцем
називає. Нині тут, завтра там. — Трохи стомлений від бурхливої мови,
Карпо Трохимович присів до столу й майже зашепотів: — Знаєте, скільки
ми енерґії за тридцять років із Чорного поля вибрали?.. Всі наші стави на
гарячу пару перегнати можна. А там водиці чимало... Якби греблю роз
мило, то й села б унизу позносило... То ж їстівна енерґія! Не для казанів,
а для шлунка. А від шлунка — до мозку. Отоді вже вона стає енерґією духу. І книги, й винаходи — все, все від неї походить. А ми її ні за цапову душу — в море, в океан!.. Ось у чому вся заковика, Софіє Кирилівно. Як її тепер повернути в землю? Без карбованця не повернеш. Та не туди ми колгоспні карбованці витрачаємо. Через те Павло й завівся з секретарем райкому. На ножах живуть...
Павло зайшов у хату о десятій вечора. Він був до того схвильований моїм приїздом, що не міг вимовити слова. Так виглядав, ніби наскрізь промерз у дорозі. А може, й справді промерз? Людині не тільки того тепла треба, котре від печі струмує. Добре, хоч Карпо Трохимович близько — є з ким думками поділитися.
Так мені жалко його зробилося! Я наблизилась до Павла й зашепотіла перше, що впало в голову.
— Знаєте, я недавно в тумані на лосів наштовхнулася.
— Лосі? — перепитав Павло.
— Вони недавно прийшли в наші ліси... Із Білорусії, мабуть.
— А-а...
Грілися вишневою наливкою, вечеряли пряженею та вареною куркою. Карпо Трохимович почував себе якось незручно — ніби він зайвий. Зодягнувся й хотів уже було кудись втекти — мовляв, у хаті-лабораторії забув електроплитку вимкнути, — але я його зупинила. Та й Павло так на нього глянув, що Осадчий одразу ж відкинув свою недоречну вигадку.
Я провела Павла Михайловича до воріт. Постояли трохи під дощем. На прощання він поцілував мою руку — все ж таки не лише сільське заховання одержав, а й у столиці вчився. Так я пожартувала після його поцілунку.
— Софіє Кирилівно! Лишайтеся. Назавжди лишайтеся... Я вам завтра
наше село покажу. Ви його полюбите. Шкода, що погода зіпсувалася. Ми
б з вами коропів наловили... Лишайтеся, Софіє Кирилівно. — І несподівано додав: — А про те, що Сергій привіз... Пригадуєте? Не хвилюйтеся.
Швидше Семенівка крізь землю провалиться, ніж сексоти знайдуть.
Довго не могла заснути. Все мені вчувався голос Павла: "Лишайтеся!" За вікном хлюпотів дощ. У печі тліли головешки, освітлюючи хату червоним світлом. І в тому домовитому світлі вчувалися мені інші голоси — далекі, нетутешні. Отак моя хата була освітлена тоді, коли я вперше побачила Василя. Вони з дядьком Сашком розмовляли про землю, про сутність душі людської.
VI. ПОКИДАЮ САНАТОРІЙ
Наступного дня в автобусі я відчувала, що не здатна погасити посмішку, — і це, гадаю, з боку виглядало вкрай дурнувато. Озиралася на сільських жінок, що везли на київські базари всіляку живність та зеленину, і навіть подумала: чому ж це вони не помічають, що серед них їде особа не сповна розуму? А в мене губи самі розтягувалися з посмішку, не підкоряючись наказам розуму.
Знала ж бо: Семенівка мені не чужа — там є рідні душі — а чомусь це сприйнялося, мов несподіване відкриття.
Це ж, мабуть, лише Карпо Трохимович міг отак приймати жінку, що приїхала до нього в гості: тільки-но переступила поріг, як він звалив на її голову одне із найскладніших запитань сучасної цивілізації: що таке гроші? Яка їхня субстанція?
Але й Василь зі мною був такий самий.