Горіли хати на Болотниці, і там снаряди упали, дим стелився понад Невклею аж до Замглаю і по лугах Сиволозьких. Горів вітряк на горі Тайниці, махав вогняними крильми, наче на поміч кликав, але ніхто не біг рятувать. Горіла комора громадська через дорогу від зборні, і гіркий дух зерна паленого завис над селом, кінець світу і жисті людяцької віщуючи. Текло військо в Пакуль трьома чорними ручаями, через городи, вовчі ями у вулицях обминаючи, від Крукової гори, від гори Вишневої і вздовж річки Синявки. І йшли в головній колоні Мартин Волохач, Максим П'явка та Дем'ян Тхорик, і Сидір Воловик з ними. Бо утекли вони з села після тої ночі, як економія згоріла, а Сидорову клуню Гаврило Латка сам спалив. І як проминали дворище Уляни Несторки, сказав Мартин Данилу Галаю, начальнику губернському: "Ось, пане, хата зачйнщика головного Гаврила Латки, а син у мринській тюрмі за політику". І підпалили солдати з наказу Галая хату Улянину, що її Нестор колись будував, і горіла вона як свічка, і всьому селу було видко, бо під горою Круковою. І вийшла з хати Уляна Несторка у чім була одіта, з дитям Оксаниним на руках, і не плакала вона, не голосила, а стояла мовчки неподалік од вогню. І дивувалися солдати: чи не німа ся жінка?
Тади ж спалили інгуші хати Антона Жили та Дем яна Сича, а самі яни через Невклю у лози тікали, але наздогнали їх кінно і до збірні привели закривавлених. І кидали людяки рушниці та ліворвери в колодязі, бо наказ такий війську був: кого із зброєю запопадуть, тому на мєсті смерть.
І плач у селі стояв, і стогін великий, як перед кінцем світу.
А Гаврило Латка — йон не тікав і не ховався. Ганяв йон на коні білому, у кобеняк чорний з відлогою вдягнений, од хати до хати, покуль мужики одстр елю вались, тади коня під ним убито.
А як зайшли війська у Пакуль і з трьох боків до церкви наближалися, стояв він на Вороновій горі високій, над селом усім, у кобеняку чорному, і смерті ждав, але не стріляли по нім.
Ой хотів йон смертоньки, хотів, бо вже ж по-яго не виходило, і Горіхова земля знову йому не далася, помаячіла на обрії і зникла, як марево зникає, а тольки ж судилося йому інак померти.
І казав Гаврило Латка до Бога, як давніш на березі морському: "Боже, де ж земля Горіхова, тобою обіцяна?" І було небо близько, і горіли пожарища на небі, як на землі, і весь світ вогнем брався, але мовчав Бог. І прийшов до Гаврила Нестор Семирозум, плеча торкнувся, і не було тіні од Нестора на снігу, хоч сонце призахідне ще світило червоно: "Скоро помреш ти, Гавриле, сонце востаннє бачиш. Велика вина моя перед тобою й людяками, бо перший я про Горіхову землю балачку завів, а ще більша твоя вина перед людом пакульським, який горя напився й нап'ється: нема Горіхового царства ні на землі, ні на небі, мана се й химера, і я пойняв, по світах та часах побродивши. А є і буде труд тяжкий, у поті чола, докуль і людяки на землі. Не нами се придумано од віку". І одказував йому Гаврило Латка так: "Розумна людяка ти, Несторе, відкрито тобі, що було, що є і що буде. Але не чорни ти і без того чорні останні часини мої. Бо земля Горіхова — яна в душі людяцькій, і пориватиметься до неї людина, допоки й світу, ї утямив я замисел Божий, хоч і мовчить йон до репету мого, як мовчав досюль: се манливе марево людяці дано, щоб людиною була, а не скотом безодмовним у розорі земній, ї так було, і так буде повік". І пропав з очей Гаврилових Нестор Семирозум, як не було його, а Гаврила солдати в зашморг узяли.
І тади ж був суд над харпаками пакульськими скорий у правлінні волоснім, а суддями були жироїди сельські Колумбет, П'явка, Тхорик, Волохач — серед перших, та начальник військовий, та начальник губернський. І кого із зачинщиків до смерті засуджували, тих солдати одразу через дорогу у глинище вели і з рушниць у них пуляли, а кого до нагаїв — тих на колоду клали.
І був плач і стогін по селу несусвітний, хоч ніч уже. І повели у глинище Антона Жилу та Дем'яна Сича, поплічників Гаврилових, і Галай з губернії біля солдат. І сміявся їм у лице Данило Галай, пасинок Мохнача, конокрада й баришника: "Ну що, мужва, закортіло земельки? Тепер їстимете".
А яни тольки хрестилися і милості не просили. Бо знали яни: од мироїдів і начальників милості їм не ждать. А Гаврила Латку яни до петлі присудили.
І довбали солдати землю мерзлу, шибеницю ладнаючи, на горі Вороновій, де він гільйотину обіцявся поставить.
А як поставили яни ушули і поперечку поклали, мироїди насміхалися з Латки: "Ось гильготин, який ти селу обіцяв, але для твоєї шиї йон".
І нічого не одказував їм на те Гаврило Латка, ї винесли ослін із збірні, і на ослін Гаврила Латку поставили, під зашморг. А вже сіріло. І спитав у нього Данило Галай глумливо: "Ну що, мужик, бачиш землю свою Горіхову?" І одказав йому Гаврило з ослона, під зашморгом стоячи, наче під вінцем: "Горіхова земля — яна в душі моїй була і буде, на сім світі і на тім. А що ти побачиш, як під петлею стоятимеш, а се скоро? І з усіх вас, кровопивців людяцьких, крові наточать".
Аж стрепенувся Галай, пасинок Мохнача, калі се вчув, а я близько стояла, бачила, яни тади усіх на Воронову гору зігнали. А таки ж так і случилось, як Латка провістив, у сімнадцятім годочку, у марті, його міські люди на мринському майдані повісили, я тади у барині служила і на власні очі бачила, верещав йон, як кабан недорізаний, смерті вбоявшись.
І ще сказав Гаврило Латка до людей пакульських: "Звиняйте, людяки, калі що не так, бо я хотів як луччей. Вам ще жить і багато бачить усього, доброго й поганого, тольки про землю Горіхову не забувайте. Хоч і не збулася яна, але в норові се людяцькім повік. І докуль шукатимете ви землю Горіхову, дотуль ви й люди". Одяг зашморг на шию і ногою ослін відкинув. І спалахнула зірниця над Пакулем, наче блискавка, а тоді й грім загримів, покотився з краю в край — з неба чистого, серед зими лютої.
Дак то ж йому голос був.
Із Книги днів
Се свідчу я, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, востаннє. Бо сказано шені Богом, калі був я ще живий у яго на небі: зостанешся оком моїм і вухом моїм у Краї опісля літ своїх земних, скольки тобі одведете, і будеш ти судом моїм у ділах людяцьких, і йтимеш крізь час і простір, допоки рішишся змінити хоч на йоту щось у вертепі земнім. Бо нікому се не дано, навіть Богові, хоч молитви людяцькі до яго возносяться щочасини туманом непроглядним, така їх тьма, і чує він, і страждає заразом з людяками. Бо кожна хвилька часу з іншою вузлом нерозривним зав'язана, і кожна піщина має місце своє, і на карті часу розписано, де їй завтра буть, і в кожної ляльки вертепної роля своя, знана вертепником тольки. І, добро по розуму своєму творячи, легко зло нове посіять, і зійде воно, і окотиться на людях. І повинен був онук мій Нестор, син Устима й Оксани, у снігах замерзнуть, між двох вогнів, за чужі гріхи плату платячи, і знав я се. Але захотів я, щоб продовжився рід мій на сій землі, у Краї, і повстав я супроти законів вертепу земного, самому Богові непідвладних. І уперше, відколи духом, а не тілом на землі, одвернув я зір свій од карти, простеленої на віки. І як упала Оксана моя на бойовиську людяцькому жертвою безневинною і смерть заглянула в очі онука мого Нестора, душа моя збунтувалася. І не уважив я пересторог Божих, узяв я дитя Оксани та Устима на долоню свою і переніс від смерті до життя, між випалів стрічних, та поклав на ґанок хати, мною за життя земного збудованої. І нашептав я Уляні, яка в хаті була: "Ось дитя на ґанку. Іди і продовж життя гілці роду нашого". І вийшла вона з хати, хоч стріляли довкола, і впізнала з хустки, в яку був малий Нестор закутаний мною, хустку я їй колись дарував, що се онук її. І сталося, як хотів я: не обірвалося життя Нестора, онука мого. Але відчув я тої ж часини, що Бог до мене перемінився і повеліває душі моїй на небо, у стовписько душ людських вертатися. Але не шкодую я, що так вчинив. Богові Богове, а людяці людяцьке, допоки жива душа її. А жива вона дотуль, допоки вогонь життя живого на землі підтримує, а не спостерігає байдуже, як загасає воно.
Але була ще ніч моя, і ходив я між людяк пакульських, втішаючи живих у горі їхньому і тих, що мертвими тої кривавої ночі стали. І врозумів я, що у Бога, хоч і в скорботах він за нас, своя правда, а в людяк своя. І ніколи вони не житимуть так, як на карті часу розписано, а бунтуватимуть вони супроти велінь Богів земних і небесних, допоки життя на землі тлітиме, бо се в природі людській, ї хоч ітимуть вони нерідко по колу і знову вертатимуть на круги вчорашні, ловлячи за хвіст те, що вчора відкинули геть як мертвечину, все одно не знатимуть спину. Бо вже одривалася душа моя од землі, і карта часу стелилася перед очима моїми все далі в майбутнє та минуле, і провидів я те, чого людяці на землі не дано знати, А як визирнуло сонце з-за Чорного лісу, червоне од крові людської, пролитої вночі, душа моя пливла в рожевій високості неба. Але не на карту часу я дивився, а тольки на карту Пакуля внизу, піді мною, таку схожу на долоню людяки трудящої річками доль і пагорбами пристрастей. І страждала душа моя стражданнями великими, бо не хотіла розлучатися ані з Невклею, ані з болотом Замглай, ані з лугами Сиволозькими, ані з лісами, озерами та горами, а найбільш із людом пакульським, Краю усього. І бажав я йому жагуче, як живий, а не мертвий давно, пережити усе, що судилося йому пережить, перебрести через вогняні ріки часу, перебрести — і буть.
І се свідчу я, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, для тих, хто прийде потім і читатиме Книгу доль і днів минущих: душі наші, чи на землі вони, чи вже на небі, живі доти, допоки жива душа Краю нашого,
І се кажу вам я, Нестор Семирозум: будьте, допоки світу.
Книга Кузьми, сина Семирозумового
Було літо господнє одна тисяча дев'ятьсот десяте. Того року з'явилася на небі звізда, на віник вогняний схожа, і гомоніли люди старі, що віник той скоро вогнем по землі пройде і пусткою світ стане, бо в сирій землі лежатимуть, хто сьогодні життю радіє.
Але живі — про живе думали. І приходили люди з Пакуля та сіл довколишніх до Уляни Несторки, в хатку, з хліва, як дім солдати спалили, сяк-так зліплену. Приходили люди до Уляни Несторки і від хвороб пособити просили, вірили ж бо, що їй од Нестора Семирозума передано.