Чумацький шлях

Володимир Малик

Сторінка 57 з 59

Мене проведе Володя Боровиковський.

Безбородько оживився.

— Ну, як він вам?

— Набирається лоску столичного. Тужить за батьківщиною, за Миргородом… Але вчиться наполегливо і працює багато. Гадаю, з нього будуть люди!

— Дай Боже! А вам — успіху і щасливого повернення!

Вони обнялися і тричі — навхрест — поцілувалися. '

5

Мацьківці сонно дрімали під білими снігами. Дві санні підводи, навантажені лантухами та сосновими дровами, звернули у вузький провулок, що вів до Сули, і зупинилися біля одинокої хати під старими яворами.

Перед ворітьми з передніх саней спурхнула Катря — кинулась до хатини і ще з порога загукала:

— Мамочко! Настуню! Рідні мої!

З-за столу підвелися мати й сестриця — метнулися їй назустріч, обняли несподівану гостю, а з радощів і плакали, і сміялись крізь щасливі сльози. Мати не вірила своїм очам.

— Господи! Катрусю! Невже це ти? Жива! Дома!

— Я, мамо, я! — Катря теж плакала.

До хати зайшли троє — попереду Івась, за ним — Параска, останнім Керім, зарослий чорною бородою від вуха до вуха.

Мати пізнала Івася — сплеснула руками.

— Івасю! Синочку! А ти ж звідки? Ми ж оплакали тебе, бо думали, що загинув… Катря просто звелася за тобою з туги!

Івась обняв стару.

— Тепер усе буде гаразд, мати! Все буде добре! Слава Богу, ми всі живі й здорові!

— А це Параска? Я така рада! Милості просимо! — Мати перевела погляд на незнайомця, що стояв біля дверей. — А це ж хто?

Івась підштовхнув Керіма на середину хати.

— А це, щоб ви знали, привіз вам із самого Криму ще одного зятя. Звати його Керімом, а по-нашому — Кириком… Де Настуня? Хай подивиться — такий чи не такий? Підійде чи ні?

Настуня зашарілася і заховалася за Катрю, але та зі сміхом випхнула її наперед себе. За останні півтора чи два роки, відколи Івась не бачив її, вона підросла, перетворилася із нескладної, забитої отроковиці в гарненьке дівча, дуже схоже на Катрю. Ті ж зоряні оченята під чорними брівками, рум’янець на щоках та малинові губи, та ж пишна, густа коса — все свідчило, що незабаром це дівча стане справжньою красунею.

Вона зиркнула на Керіма і знизала плечиками, закопилила губенята.

— Пхе! Дуже треба — старий дідуган!

Усі усміхнулися, а Івась зареготав і штовхнув Керіма кулаком під бік.

— Чув? Старий дідуган!

Керім зніяковів, але поглядом прикипів до норовистого дівчати.

— Дарма що дідуган — все одно ти будеш моєю! — І блиснув білими зубами. — Клянусь Аллахом!

— Ой, матінко! Та ще й турок! — скрикнула Настуня і знову шугнула за Катрю.

Всі знову засміялися, а мати, щоб якось зам’яти дитячий вибрик дочки, заспішила:

— Ой, чого ж ми стоїмо? Сідаймо до столу та пообідаємо чим Бог послав!

Та Івась заперечив:

— Ні, мати, ми ще не голодні. А от, якщо ваша ласка, нам би з Кириком не завадила пара баняків окропу, щоб покупатися з дороги та поголити бороди, а то справді ми схожі на дідів, і дівчата, чого доброго, піднесуть нам гарбуза!

Мати схопилася.

— Дорогі мої, про що мова! Ідіть до хатини, що через сіни, там затопіть піч, грійте воду, купайтеся, голіть бороди, а ми тут тим часом приготуємо щось тривніше та й пообідаємо гурточком.

Зимовий день короткий. Почало сутеніти, коли хлопці, скупані, підстрижені та поголені, зайшли з хатини до хати.

Тут їх уже ждали. Стіл був засланий чистим настільником, на ньому лежали крупні скибки житнього хліба, дерев’яні ложки, а посеред столу стояла велика череп’яна миска, в якій парував гарячий борщ.

Коли хлопці сіли, — а їх посадили під образами, на покуті, — мати проказала "Отче наш", перехрестила трапезу і запросила до учти:

— Чим маємо, тим і приймаємо! Смачного вам, дорогі мої! — І перша зачерпнула ложкою борщу і, підтримуючи її скибкою хліба, щоб не розхлюпати на настільник, поволі піднесла до рота.

Після борщу Катря подала локшину з молоком та вергуни. Ще й додала:

— Локшину я варила, а вергуни смажила Настя. Я вже пробувала і скажу вам, що нічого смачнішого не їла. Правда, вони трохи пересолені та трохи підгоріли, але то не біда: зате хрумтять на зубах!

Гучний сміх заглушив її останні слова. Настуня спаленіла і опустила оченята додолу, промовивши з докором:

— Катре! Яка-бо ти, їй-богу!

А Івась штовхнув Керіма під бік і шепнув, але так, що всі почули:

— Кирику, чи не здається тобі, що Настуня старалася заради тебе, старого діда? Га?

Ще гучніший регіт пролунав за столом, а чистий, поголений Керім, якому тепер можна було дати заледве вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, реготав дужче за інших і своїми ясно-карими очима зиркав через стіл на зніяковілу дівчину. Пересміявшись, відповів:

— Старого діда я Настуні прощаю, а от вергуни справді такі смачні, що я згоден їх їсти все життя кожного дня!

Настуня зарум’янилась, мов півонія, і вдячно глянула на парубка. Катря лукаво усміхалася, мати обняла меншу дочку за плечі й поцілувала в голову, а Івась хитро примружив очі і підморгнув Керімові:

— Е-е, братику, я й не підозрював, що ти такий спритний! Бачу — тут гарбузами і не пахне, зате явно запахло весільними шишками та весільним короваєм! — І повернувся до дівчини. — Чи як, Настуню?

Настуня зовсім розгубилася, зніяковіла і крадькома глянула на Керіма, мов просила захисту. Керім упіймав той благальний погляд і рішуче припинив Івасеві жарти.

— Не пащекуй! Моє весілля буде не раніше твого! А до того часу немало води стече!

Обід затягнувся до самого смерку. Івась розповів про свої мандри по білому світу, про війну, про американського побратима-адмірала, показав його кортик, прочитав напис на ньому: Івакові — Джонс.

— А зараз не віриться, що все те не привиділося мені, не наснилося. Коли б не цей кортик та не Георгій на грудях, то, їй-богу, не повірив би, що все те було насправді і що ми з Керімом уціліли у тому вогні, у тому смертовбивстві, що поглинуло немало наших товаришів… І знаєте, після всього, що я пережив, я вже не міг би наймитувати у Хуржика. І не тільки у Хуржика — ні в кого! Я хочу бути вільною, незалежною ні від кого людиною. І їхав сюди з одною думкою: забрати Катрю і гайнути на вільні землі! Побоювався одного: чи погодиться Катря? Тепер знаю: після всього, що вона тут пережила, згодна зі мною їхати!

Мати, й Настуня, почувши це, остовпіли й оніміли.

— Катрусю! Як? Ти їдеш? — спромоглася нарешті мати. — А нас залишаєш?

Катря обняла їх.

— І ви з нами… Все продамо тут, а на нових землях почнемо нове життя!

— Ой, Боже! Що ви надумали! — схлипнула мати. — Куди? Там же чужий край!

Параска теж посмутніла. В її очах забриніли сльози.

— А куди ж тоді мені, одній-однісінькій у світі? У найми мене, стару, вже ніхто не візьме… Навіть поховати нікому буде… Одні у мене близькі люди — Івась та Катря, та й тих не буде біля мене!

— Ну, ми тебе, Параско, не залишимо одну — заберемо з собою, — втішив стару Івась. — Якщо ти не проти, звичайно…

Параска зраділа.

— Та з вами хоч на край світу! А тут без вас як житиму?

Катрина мати похитала головою.

— І вам не страшно, Параско?

— Ні, не страшно. Поки буде сила, помагатиму. А зляжу — будуть близькі люди біля мене: хліба, води подадуть, в землю покладуть, коли помру… А тут?

— А мені страшно, — зітхнула мати. — Далекий край, чужі люди…

— Край не такий далекий, а люди й наші там будуть, — сказав на те Івась. — Не одні ми їдемо туди. Безкровний із Засулля теж ладнає мажі на весну. Казав — і ще будуть охочі поміняти засульські піски на жирний таврійський чорнозем. Так що їхатиме ціла валка…

Весь вечір вони пробалакали отак про те, що було, і про те, що буде, що жде їх через півроку, про те, як спродати Хуржикову живність та землю і що купити в дорогу для майбутнього господарства. Івась підбадьорював усіх, щоб не лякалися даремно, розповідав, яка там, на півдні, земля розкішна, які рибні ріки, які випаси для худоби. Керім підтакував, а сам не зводив очей з Настуні, голублячи її ласкавим поглядом, і те п’ятнадцятилітнє дівча крадькома теж зиркало на нього і червоніло, коли погляди їхні зустрічалися.

А коли проспівали перші півні і хлопці вклалися в хатині спати, Керім сказав Івасеві:

— Хочеш ти чи ні, а бути нам родичами!

— Як то? — здивувався Івась.

— Ти одружишся з Катрею, а я з її сестрою!

— Настунею?

— Так.

— Та мала ж іще! Та й чи згодна буде? У нас не так, як у вас!

— У вас мала, молода, а у нас саме якраз! Та й не поспішатиму я — нехай підросте півроку чи рік… А щодо згоди, то я вже постараюсь сподобатися…

Івась пацнув його долонею по спині.

— Ну, й прудкий же ти! Бачу, не марнував даремно часу…

Вони засміялися, щільніше вкрилися кожухами і погасили свічку.

6

Одвихрила, одхурделила зима. Нелегкою вона видалася для Івася. Скільки разів довелося йому їздити до крутія Пухлякова, щоб той уладнав справу зі спадщиною! А той усе тягнув, водив за носа, відбувався якимись несуттєвими відмовками. Івась довго не міг зрозуміти, чого він ще хоче, аж поки одного разу, вже перед весною, на Масницю, не зайшов з кошелем жирних в’юнів та карасів прямо до нього додому.

Назустріч вийшла Луша.

Івась всього раз бачив її, але запам’ятав добре. Здивувався.

— Ти? Тут?

Він не вірив своїм очам: так вона змінилася. На голові — білий очіпок, що прикривав чорну косу, квітчастий сарафан щільно облягав її міцну, дещо розповнілу постать, а округлі щоки пашіли рум’янцем та здоров’ям.

Хоча Луша була значно нижчою за Івася, але якось зуміла дивитися на парубка звисока, з почуттям власної переваги.

— Я покоївка пана судді, — повідомила пихато.

І було в її відповіді стільки зверхності, зарозумілості, що Івась замало не розсміявся.

— Може, й господинею станеш? — спитав з іронією.

Та Луша цілком серйозно відповіла:

— Може, й стану. А чому б ні? Я не гірша за інших! А ти з Катрею вже побрався?

— Ще ні, бо не минуло року з дня смерті її чоловіка.

— Пхе! — зневажливо знизала плечем Луша, а потім, спохватившись, споважніла. — Ти чого прийшов?

Івась поставив кошіль з мерзлими в’юнами на підлогу.

— Та ось приніс панові судді… Наловив у Сулі…

— Маєш якесь діло до нього?

— Катря має…

— Я чула… Хуржикову землю хоче продати?

— Так.

— А сама ж куди?

— Поїдемо в Таврію. Там землі досить.

Раптом відчинилися двері — і до кухні заглянув Пухляков. Побачив Івася.

— А-а, це ти? — вирячив очі. — А я думаю, хто тут балакає…

Луша повела бровою на кошіль з рибою.

— Ось приніс!

Пухляков втупився в кошіль, де лежали темні, гладкі в’юни та крутобокі карасики, розплився в усмішці, маленькі очиці його заблищали.

— Ох, яка розкіш! З ікрою! Ну, ти ніби знав, коли принести, — у мене саме гість… І ми з ним якраз говорили про Катрю…

— Хто ж це? — здивувався Івась.

— Капніст… Василь Васильович Капніст… Чував? Щойно повернувся з подорожі по заграницях і завітав до мене… — І глянув на Лушу. — Ти ось що, Лушо, — засмаж нам в’юнів.

53 54 55 56 57 58 59