Семен Палій?! — Кучук був вражений. — Але ж… Семен Палій — то погромитель кримчаків! Слава про тебе пронеслася і по Буджаку… І коли б у тебе не було мого ярлика…
— То що? Наказав би голову відтяти?
— Наказав би!
— Дякую за відвертість… Але, на щастя, я маю з моїми друзями твій ярлик, і моя рідна сестра — твоя дружина… А це що–небудь та означає!
— Безперечно.
— Тоді, родичу, приймай гостей!
Кучук знову спохмурнів. І оглянувся на своїх вояків, що переправлялися через Дністер.
— Але… — він зам’явся.
Палій теж перестав усміхатись. Йому стало ясно, куди веде Кучук свій чамбул. Голос його прозвучав глухо й суворо.
— Ти зібрався на Україну?
Той прямо глянув у вічі Палієві.
— Так, ти вгадав. Ми йдемо на Україну. Рік важкий: сарана спустошила наші пасовиська і бахчі, насувається голод…
— І ти вирішив поживитися на Україні? Взяти ясир?
— Не тільки ясир… Коні, худоба, вівці, одяг, гроші — все знадобиться! — В очах мурзи загорілися насмішкуваті іскринки.
— Ви чуєте, хлопці? — звернувся Палій до своїх товаришів.
— Але ж наш край став майже пусткою, мурзо! — вигукнув, виїжджаючи наперед, Арсен. — Ви всіх там винищили, все забрали! Чим же ще хочете поживитись?
На карому коні, в чорному жупані, сам схудлий, потемнілий, він зупинився на горбку, проти ясного синього неба.
Кучук прикипів поглядом до похмурого козака. Потім вигукнув здивовано:
— Чорний вершник?! І ти тут?
— Тут, мурзо, — спокійно відповів Арсен.
— Ох, чорт! Шкода, що не зустрілися ми в степу, а то б мої люди посікли тебе на шмаття!
— Я знаю це.
— І все ж ти посмів приїхати сюди?
— Як бачиш, мурзо.
— Ти й справді смілива людина, чорний вершнику… Недарма мої воїни наділили тебе надприродною силою. Але тримайся від них подалі: впізнають — башку знесуть!
— І все ж тобі доведеться на цей раз відкласти похід і повернутися додому, шановний мій родичу! — суворо сказав Палій.
— Чому?
— Ну, як же! Гості на поріг, а він з дому побіг?.. Так не годиться! Я прибув до тебе перший та, може, й останній раз. Хочу посидіти за гостинним столом, поговорити із сестрою і зятем. А це, наскільки я розумію, мій небіж? — він повернувся до Чори. — І з ним хотілося б познайомитися ближче… Те, що ми смертельні вороги, — всяк знає. А от що ми ж таки люди, а не пси, та ще й родичі — не всім відомо…
Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав.
— Тату, козак правду каже…
— Не козак, а дядько, — вставив Палій. — Адже моя сестра Варвара — твоя мати?
— Так.
— Ну, от бачиш! Дядько…
— Дядько, — повторив Чора і раптом почервонів, зустрівшись з батьковим поглядом.
Кучук закусив губу і щось думав. Видно було, що в його серці точилася боротьба. Він боровся сам із собою.
Похід на Україну почався. Зібрано чимале військо. Половина його вже переправилась через ріку. Не хотілося повертатися без здобичі. Та й що скажуть воїни? А яли агаси що скаже?
Однак і їхати не виходить…
Він зітхнув і промовив тихо до Чори:
— Накажи припинити переправу! Повертаємося назад. Додому.
4
— Приймай гостей, Варваро–ханум, — сказав мурза, кидаючи батракові повід коня. — Впізнаєш?
Був ранок, і Варвара–ханум давала на подвір’ї роботу невільникам і невільницям. Одягнута по–домашньому: у білу вишиту сорочку і квітчасту, за татарським звичаєм, спідницю. В руці мала в’язанку ключів. У вухах поблискували проти сонця невеличкі золоті сережки.
На її обличчі промайнув подив: вона не ждала чоловіка так скоро з походу.
— Ти повернувся? А це…
Її погляд ковзнув по козаках, що поволі наближалися, і раптом застиг. Губи здригнулися. Ключі з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст:
— Братику–у! Семене!
Вона кинулася до Палія і впала йому на груди. Забилася в нестримному риданні.
— Братику! Рідненький мій! Невже це ти?
Палій цілував її в коси, в лоб, в мокрі від сліз щоки.
— Сестронько! Лебідонько моя нещасная!
Всі стояли мовчки — Кучук, Чора, козаки і невільники.
Арсен відчув, як у нього перехопило подих, а очі зволожилися слізьми. Яка–то у нього буде зустріч із сестрою? І чи буде? Чи не продав її цей кривавий мурза–людолов у гарем за тридев’ять земель?
А Златка? Чи зустріне він її, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в її густо–сині очі? Чи навіки вже втратив?
Після перших привітань і перших сліз Кучук–бей запросив гостей до хати.
Тим часом невільники і батраки різали баранів, патрали гусей, з льохів несли вино і бринзу. Невільниці–українки варили куліш, галушки, пекли пиріжки з маком, ізюмом та сиром.
А поки все це готувалося, Кучук і Варвара–ханум пригощали гостей вином, розведеним, за болгарським звичаєм, водою, вели тиху, неквапливу розмову.
Арсена гризла нетерплячка. Він думав, коли їхав сюди, що перше запитання до Кучука і Варвари–ханум буде про Стеху. Але зрозумів, що помилився. Гуртом козаки вирішили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як він подивиться на те, щоб відпустити за викуп дівчину. А поговорити з Палієвою сестрою не випадало нагоди.
Незабаром слуги принесли обід. Поставили на барвистий килим, розстелений на долівці. Гості, як і господарі, сіли кружка на м’які подушки. Мурза налив у срібні та скляні келихи вина, промовив:
— Дорогий мій родичу, дякую, що завітав до моєї хати! — Його чорні очі блиснули крізь прищурені повіки, і не можна було розібрати — кепкує мурза чи говорить щиро. — За твоє здоров’я і за здоров’я твоїх супутників!
Обід тягнувся мало не до вечора. І тільки тоді, коли сп’янілий Кучук пішов відпочивати, а невільниці постелили козакам — на їх прохання — в саду, просто неба, Арсен шепнув Палієві:
— Кращої хвилини не буде, батьку!
Палій мовчки хитнув на знак згоди головою і, обнявши сестру за плечі, сказав:
— Варочко, я радий, що майже через двадцять років побачив тебе… Але у нас ще й діло є до тебе…
— Яке? — Варвара–ханум насторожилась.
— Ми хочемо визволити одну дівчину, сестру цього козака, — і Палій показав на Арсена.
— Де ж вона?
— У тебе… Тобто вивіз її з Немирова Чора.
— Чора?.. Як же її звати?
— Стехою…
— Стехою?!. — Варвара–ханум вражено глянула на козаків.
— Чому це тебе дивує?
— Тому, що я відпустила її додому разом з тими двома невільниками, які передали тобі ярлик!
— Відпустила?.. Додому? — Палій перезирнувся з Арсеном. — Тут щось не так… Ті двоє її не бачили… Вони повернулися без неї і сповістили, що Стеха залишилася тут.
Варвара–ханум мовчки дивилася на козаків. Обличчя її пополотніло. Міцні білі пальці, що, видно, давно не знали важкої роботи, мимовільно жмакали барвисту шовкову шаль.
Нарешті, пересиливши себе, жінка плеснула в долоні. Ввійшла невільниця.
— Гукни Чору! Хай зайде.
Чора вбіг веселий, розпашілий.
— Що, нене?
Варвара–ханум показала на міндер поряд із собою.
— Сядь сюди! — І коли син сів, запитала твердо, з притиском: — Чоро, де поділася та дівчина? Стеха…
— Стеха? — В чорних очах хлопця промайнув переляк. Він не зумів приховати збентеженості. Рум’янець на шоках почав гаснути. Однак він зробив вигляд, що напружує пам’ять. — Ах, Стеха!.. Як же — пам’ятаю! А от де вона поділася — не знаю…
Варвара–ханум поклала руку йому на гостре коліно.
— Ну, як же не знаєш? Ти ж мав відправити її додому… Я ж наказувала тобі!
— Я й відправив.
— Коли?
— Тоді ж. Разом із тими невільниками.
Чора зблід. Очі його горіли. На лобі виступив піт. Але відповідав він чітко, твердо.
Варвара–ханум була збита з пантелику.
— Ти правду кажеш, сину?
— Нене! — вигукнув Чора, але відвів погляд убік.
Мати пильно подивилася на нього і сказала:
— Ну, гаразд… Іди, Чоро!
Арсен і Палій переглянулись. Вони були вражені. Скільки сил потрачено! Скільки надій було! І все даремно, їм здалося, правда, що Чора щось приховує… Але як примусити його сказати правду?
Чора підвівся і швидко вийшов.
У кімнаті запала мовчанка. Козаки зціпили зуби і думали, що робити далі. Варвара–ханум теж не проронила жодного слова.
Порушив мовчанку Палій.
— Отже, виходить, дівчина зникла безслідно… Але ж такого не буває! Повинен же хтось знати, де вона поділася! Як ти гадаєш, сестро?
— Не знаю… Просто гублюся в здогадках.
— А не приховує чогось Чора?
Варвара–ханум пильно подивилась на брата.
— Ти так гадаєш, Семене? Я поговорю з ним… Сьогодні увечері…
5
Ніч була темна й тепла, навіть задушлива. На небі висіли мерехтливі сріблясті зірки. З широкого дністровського лиману долинали пахощі водоростей, викинутих на берег, та квакання жаб.
Чора ніяк не міг заснути. Серце лунко стукало в грудях, з голови не йшли тривожні думки. Після розмови з матір’ю він зрозумів, що приїзд дядька і козаків зовсім не випадковий. Вони приїхали по Стеху! Хочуть викупити її і забрати з собою!..
Він лежав на кожушанці, простеленій просто на землі, під кущами винограду, і дивився в темно–синє небо, на далекі манливі зорі. А думав про своє.
"О Аллах, допоможи мені! — шепотіли його губи. — Зроби так, щоб та мила гяурка Стеха, всупереч бажанню батька і матері, всупереч усьому світові, стала моєю першою дружиною!.. Вона мені народить синів, які шаблею слугуватимуть тобі, о Всевишній! Прокладатимуть шляхи в країну невірних для твоєї величі і слави!"
Зашелестіли кущі. Чора підвів голову.
— Ти тут, синку? — почувся тихий материн голос. — Не спиш?
— Не сплю, нене.
— Я присяду біля тебе…
— Сідай, нене.
Варвара–ханум сіла на кожушанку, поклала теплу руку синові на голову, пригладила шорстке волосся. З її грудей вирвалося легеньке зітхання.
Чора мовчав. Він здогадувався, чого прийшла мати, але не знав, що їй відповісти. Думки його сплуталися, а серце стиснулось від болю й тривоги.
— Чоро, — промовила тихо мати, коли мовчанка затяглася, — я знаю, ти не відіслав тоді тієї дівчини… Бо коли б відіслав разом з невільниками, вона була б дома… Скажи, навіщо ти так зробив? Чому не послухав мене? Га?
Чора не відповів.
Варвара–ханум пильно подивилась в його широко розплющені очі, в яких мерехтіли відблиски зірок.
— Ну, чому ж мовчиш? — Її рука знову погладила синову голову.
Чора раптом схопив ту руку, притиснув собі до щоки, і мати відчула, як з його очей бризнули сльози.
— Я кохаю її, нене! — аж задихнувся він. — Як ти не розумієш?!. Кохаю над усе на світі!
Тепер замовкла мати, знічена, вражена гострим болем, що прозвучав у синових словах. Той біль відізвався в її серці ще гострішим болем. Вона безмірно любила Чору, свого первістка, єдиного сина, любила такою ніжною й глибокою любов’ю, що ладна була за нього, за його щастя віддати не тільки руку на відруб, а й саме життя.
Чим же вона тут допоможе йому?
— Чоро, скажи мені правду, адже я не ворог тобі, а найкращий друг і порадник… Ти не відіслав її?
— Ні, — глухо відповів Чора.
— Приховав від батька?
— Так.
— Де?
— Нене, я не можу сказати.