Я зрікався всеї краси й сонця, що блистить для молодіжі, уникав всього, що воліче за собою в жар життя. Я не поспішавсь і не спішусь до нього легким кроком; я приладжуюся до нього, мов до вступу в святиню. Ти й суспільність, — вам обоїм хотів віддати свої сили, свої руки". Але одну ти вже відрубала, осталась мені лиш друга. Вчора, ось тут, за оцими дверима, я зачув по раз послідній твій голос. Я міг увійти, поглянути тобі сміливо в вічі, попрощатися назавше з тобою, — але не вчинив цього. Заглибоко встромила ти жало шорсткої душі твоєї в мою грудь, заглибоке. Жалую лиш, що не пізнаєш ніколи, якого роду може бути мужеська тонкість у почуванні! Але колись, може, вгадаєш її, будеш мріяти про неї, як саме вона буде обминати тебе в житті, горда дівчино моя. Тоді згадаєш мене.
Д-р Н. Обринський".
Я прочитав.
— Що зробиш?
— Відішлю.
— Ти шукав щастя знутра, Несторе, а вона бажає його знадвору, — сказав я.
Він здвигнув плечима, помовчав кілька хвиль, а відтак, звертаючи на інше поле, неначе вже забагато про своє нутро звірявся мені, спитав:
— Чи Маня вже готова з пакуванням?
— Здається.
— То добре. Я піду ще до доктора Роттера, а потім у ліс.
Коли я з ним попрощався, поступив ще на хвильку в покій пані Міллер, вийшла проти мене Маня.
— Що казав? — були перші її слова, і очі спинилися вижидаюче на моїх устах.
— Мало що, — відповів я й розказав, що знав. — Не журіться, Маню. З сею задачею, що горить у його грудях кривавим жаром, він упорається сам.
* * *
Поранок настав, і з ним час від’зду. На колійовім двірці [91] з'явились, крім від'їжджаючих, пані Міллер, доктор Роттер і панна Маріян з батьком. Сама мати її, що не опускала постелі, не прийшла, а попрощалась напередодні з обома. Наталя залишилась з нею, пересилаючи на прощання своєю молодою кузинкою для панни Обринської кілька прегарних білих рож.
Маня й Нестор виглядали блідо і, як розумів я їх, були б воліли, щоб їх не втягано багато в розмову. Коли пані Міллер розпочала по привіті розмову з добродієм Маріяном і доктором Роттером про погоду, переходячи многословно й на від'їзд п. Маріянів, що мав незабавки також наступати, — звернувся я до Мані. Вона перебирала мовчки між цвітами, мов хотіла з-поміж них одну найкращу вибрати.
— Ви їдете, панно Маню, — обізвався я. — Чи довго залишусь я тут, не відвідавши вас хоч раз за той час... я не знаю.
Вона не відповіла, не підводячи й очей до мене, лиш перелітна краска по її лиці свідчила мені, що мої слова запали в її душу. Відтак взяла одну з квіток... і, зблизившись нараз до мене, заткнула мені її в кляпу пальта.
— Так, — сказала й нараз її очі стрінулися з моїми. Скільки тепла й любові виявили вони мені... скільки ніжності! Я притиснув її руку до уст.
— Пишіть... і вашій матері поклоніться... — сказала півголосом і раптом, мов боялась, щоб в очі її не втиснулись сльози, відвернулася.
Я не відступав від неї. Адже ж лиш кілька хвиль мав я її коло себе... її, що любила мене... щиро, глибоко... А все мовчала про це.
— Коли повертаєте в столицю? — спитала ще півголосом якось несміливо.
— Думаю, може, аж за чотири тижні. Мати просить залишитися ще, і я подав уже о продовження відпустки.
— Це довго... — додала, і по її ніжнім лиці перебігла наново краска.
— Я це тут найгірше буду відчувати! — сказав я й поглянув на свій годинник. У тій хвилі приступив до неї доктор Роттер. Він передав їй також цвіти. Але це були цвіти вершин скал. Препишні білі шарітки, що нагадували зорі. Передаючи їх, він сказав:
— Це наймиліший мені на світі цвіт. З виду скромний, з очима, що не бачили ніколи зла, сам тривкий і шляхетний. Хто хоче його здобути, мусить впорядкувати вперед свої сили. Він вершини любить. Вони свіжі, панно Маню. Я власною рукою для вас зірвав.
Тепер підняла вона очі. їх погляди стрінулись, як перед хвилею наші, і в її очах заблиснули сльози. Була зворушена. Відтак мовчки подякувала йому щирим стисненням руки...
І він пішов.
...Десь здалека зачувся свист локомотива, і всі заворушились. Нестор здіймив капелюх і почав прощатися... Був дуже блідий, як полотно, і, як бачив це я в нього вчора, коло його вуст вздригнулось нервово. Він терпів.
— Будь здоров, Богдане, — сказав, звертаючись до мене здавленим голосом. — А часом згадуй нас, — і стиснув руку.
— Шануйся! — обізвався нараз десь з-за його і моїх плечей несподівано голос Роттера, що висунувся, подаючи й собі йому руку. Коли Маня вже сідала, і всі, що залишились, кланялися й поздоровляли, пані Міллер і Ірина Маріян розплакалися.
Чи добачив Нестор сльози молодого дівчатка? Ледве.
З одною ногою на ступеню coupé [92], віін зняв капелюх і .поздоровляв самим одним рухом нас остаючих упосліднє, між тим коли очі його перелетіли по шпилях гір. Відтак закрив біле чоло й зник нам з очей...
...Кілька хвиль пізніше застогнав і зашумів потяг. З колієвого вікна жодне не вихилялося...
Ми, не промовивши одне до одного слова, відвернулися...
* * *
Ми вертали мовчки.
Я з доктором Роттером уперед, а дальше, позаду за нами, повільним кроком решта.
Оба були ми сильно зворушені.
Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цілком обіч нього.
По якімсь часі я обізвався.
— Нестор був до глибини зворушений.
— Він хорий фізично й морально, — почулась коротка відповідь, мов моє питання перешкодило йому в чім-то.
— Фізично... може, але душевно певно, — відказав я.
— Фізично ще певніше.
— Ти оглядав його?
— Ні; але мені не треба було його аж оглядати. Вій слабший, як хто думає. І яка людина!
— Таким був уже змалку. І змалку йшов одиою рівною дорогою... поважно, і все вгору!..
— Шкода!.. Здається, сестра одна відчуває інстинктом, що з ним щось у безладді. Вона дуже мудра. — Сказавши це, замовк, мов замкнувся.
Я також умовк.
Через час він станув.
— Богдане... — сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським.
— Чи ти женишся з Обринською?
— Хочу...
— Хочу? — спитав він і скривив погірдливо уста. — Значить, ти не освідчавсь їй ще?
— Противно... — відповів я холодно.
— Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.
— А... хоч би лиш так?
— То тим ліпше було б для мене.
— Ти був би з нею женився?
— Без вагання.
— Помимо твоєї тяжкої хиби серця?
— Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества. — На посліднє слово поставив він натиск.
— Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне...
— Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?
Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице.
— Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь.
— Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль?
— О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла?
— Тепер, може, нічого, — відповів він саркастично. — Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку — більше "аристократки" по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання?
— Ще не знаю.
— Ще не знаєш?
— Я тебе повідомлю в свій час, не бійся, — відповів я сухо.
— Хіба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш?
— Роттер!!! — спалахнув я.
— Не зворушуйся, чоловіче. Я тобі Обринської не відбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна "стояти".
— По-твоєму, що повинна вона робити?
— Повинна або рости, або інші форми перебирати, а ти й вона видаєтеся мені пасивними.
— Так ти думаєш? — спитав я з легкою іронією.
— Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново.
— Справді. В тім щось є. Хто тебе поінформував? Невже ж пані Міллер?
— А хоч би. Чи в тім щось дивного?
— Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив... і не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися.
— Хочеш! Женись, — додав по хвилі, глипнувши на мене збоку. — Але, по правді кажучи, Богдане, я жалую тобі цеї дівчини. А ще більше такої синови́ [93] твоїй матері.
— Не жалуй мені її, — відповів я йому спокійно й поглянув у вічі. — Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зірве зо мною.
Він зчудувався.
— Чи справді?
— Так. Заявила мені категорично через мою кузинку, що з днем, у котрім введу я Обринську, як свою жінку, в дім, вона випроваджується від мене до Дори.
Роттер споважнів.
— Твоя мати невільниця своїх матеріалістичних почувань. Але не журись. Вона, хоч і піде напочатку, пізніше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має свої недоглядені моменти, в котрих прокидається зерно любові, і вона м'якне й піддається шляхетнішим зворушенням... а найбільше в старшім віці. Твоя мати не буде винятком...
Я здвигнув плечима.
* * *
(Пізній жовтень).
По майже двомісячній розлуці я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, і падав дощ. Деревина, що виднілась тут і там садами, чи не вся позбавлена зелені, виглядала сумно, безнадійно...
Я йшов скоро.
Хоч і був я вже довший час вдома, не міг ніяк вирватись з-поміж праці й різноманітних обов'язків, щоб відвідати тих, що, крім матері, були мені найдорожчі в світі. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була мені дорога, — і я спішився. Врешті, спинився коло дому спокійної вулиці, котрого одне вікно (Нестора), кругом обросле диким, о сій порі почервонілим виноградом, було освітлене. Година була надвечірня, закутана в сумерк, і в нього світилося вже світло. Так. За тими скромними мурами жили ті, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стіни того дому моїх приятелів...
Перша, що стрінула мене, коли увійшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в мені, відколи я знав її, тонкістю й добротою своєї істоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про її доньку й сина, вона, вказуючи на двері, що вели до кімнати її сина, сказала:
— Там найдете обоїх, — а сама відтягнулася скромно.
Я застукав.
Усередині було тихо, і я пождав.