Жінка скаже: "Гаси". Він посміхнеться: "А сама?" — і котресь, зрештою, дмухне на лампу, не вичікуючи і не напрошуючись на дарунок уваги, яка в обігу між коханцями, як квіти чи акація". Але я знав, від чого жіноча втома: це чекання дитини...
Якось Марійка поклала переді мною стосик книжок. Я переглянув кілька сторінок одної з них і мене вразили слова: "Немає нічого більш жахливого, ніж становище нації, яка розуміє, що вона гине і втрачає свої сили. Цілісна нація, що підпала під ярмо деспота, зберігає надію, що коли-небудь їй удасться визволитися завдяки збігові обставин і власній просвіті. Але яким чином розділена нація, нація, що втратила своє існування, зможе знову отримати волю? Втративши свою цілісність, вона втрачає свої сили і стає цілком байдужою до своєї первісної батьківщини; вона втрачає радісне відчуття загального блага, стає іншим народом, приймає інші обряди..." 28
28 З "Останнього попередження Польщі" Гуго Коллонтая, Коллонтай— видатний представник польського матеріалізму кінця XVIII — початку XIX ст., глава польських республіканців, глашатай повстання Костюшка (1794)
Після Шевченка тут ніхто не підносився духом і громадянською гідністю настільки, щоб писати одноплемінникам останні попередження. Тутешні розбійники таки по-розбійницьки лементували: "Налигачами рубати цей безхребетний люд...", ставали в позу розпачливого батька і благословляли владарювати щороку інших Фортінбрасів 29, кладучи їм до ніг отруєні ножі. І не було кому салютувати гарматним ревом, бо мертвих паплюжили гірше, ніж живих, і вони не могли заговорити привидами справедливості.
29 Фортінбрас, принц Норвезький, персонаж трагедії Шекспіра "Гамлет".
Я зі страхом подумав про ті дні, коли втомлюся й більше не зможу думати про свою біду. Поки я про неї думаю, мені здається, що навколо є ще люди, а коли стомлюся, нічого не стане. Як тоді жити? Вважати, що тебе оточують свині — і приймати їх, відвідувати їх смердючі лігвиська?
Цей страх знову привів мене до Корняктового льоху.
...Тіні, поклики предків! Батько запам'ятався мені в намаганні щось сказати. Кривов'яз лише встиг повідомити, де шукати його думки.
У льоху було порожньо, і мені стало легше, я міг одверто говорити.
— Ти чого повернувся? — запитав Кривов'яз. Він був зодягнений у чорну сутану і дивився на мене трохи презирливо.
— Шукаю вас,— відказав я.
— Якщо ти переоцінюватимеш роль померлих, ти нічого не доб'єшся.
— Але ж я мушу від когось почати.
— Не містифікуй. Ми вмирали з надією, що нас не забудуть, але це не найголовніше. Не тримайтеся тіней.
— Я чекаю революції.
— Ти знаєш, що ми вам надокучили своєю сталістю світогляду і вірністю ідеалам. Іди своєю дорогою і не зважай на минувшину.
— Не смію. Я ниций духом. Я боюся, що в мене нічого не вийде.
— Тоді я признаюся: ми теж були фарисеями. З неминучості. Не зважай на нас.
— Ваша праця не може вмерти.
— Вона й не може нині бути підмогою. Вам треба на якийсь час усе забути, аби й нас не піднімати з упадку. Вставайте самі.
Щуриха перебирала під нарами тріски. Вона сердилася, заштовхувала тріску до нори, волокла назад, скаженіла.
— Не перетворюйте життя в сон,— сказав Кривов'яз. Я спантеличено озирнувся і почервонів.
— Я тебе мало знаю,— сказав Кривов'яз,— але мені однаково, чи ти мене шануєш. Я просто певний, що мене важко викинути з життя. І ти цього добивайся.
Раптом до льоху хтось почав спускатися. Заховавшись у ніші, я став наслухати. Крізь віконце, що виходило на Ринкову площу, падало світло ліхтарні. В ньому вималювався силует поліцая. Це був молоденький хлопчисько, галицький селюк з-під Золочева. Я кашлянув. Поліцай засвистів. На сходах загупали чоботи, по стінах забігав сніп світла. Але вони не могли знайти мене у темній ніші, видовбаній в мурі на рівні голови. Обдивившись усі закутки й трохи постоявши в дверях, поліцаї подалися назад. Кривов'яз появився знову.
— До побачення,— попрощався він як живий.
І рушив нагору. Я виразно чув його кроки на сходах. На вулиці я не міг збагнути: розмовляв я з Кривов'язом насправді чи примарилось. "Фантазія",— вирішив я.
— Не смій сумніватися! — почулося раптом з-поміж рицарів на карнизі будинку.
Я розгублено закивав головою. Пам'ятав, що третій день перебиваюся на сливах, що ледве вистачило волі піти від Марійки і не згризти останнього сухаря, який лежав на її столику, що, отже, може приверзтися що завгодно.
Над Львовом котився місяць. Я підняв на нього очі, а коли опустив — нічого перед собою не побачив, осліп. Я тихо попри мури став пробиратися вперед, трохи згодом перед очима пітьма ледь-ледь розступилась, але все проглядало ніби крізь мутну воду.
Зір повернувся до мене аж перед досвітком, коли я вибрався за місто і відпочивав на межі. Тоді я рушив далі. Кілометрів за п'ять од Львова натрапив на хатину під лісом, поминув її, ступив у ліс. Мені здавалося, що дерева розбігаються переді мною мов перед грішником. За лісом знову появилася похилена хатина. Я ліг під копицею сіна, заснув і не чув, як шляхом пройшла кіннота, в марші на Львів рухалися колони піхоти, котилися обози. Після підписання прелімінарних умов миру і встановлення кордону "на захід Рокитної і Городниці, на схід від Острога і Білозерки, а далі по ріці Збруч", а також зобов'язань "про невтручання у внутрішні справи договірних сторін і про заборону діяльності на своїх територіях організацій і груп, ворожих іншій стороні, та поважання прав національних меншостей" в Галичину поверталися польські війська.
Перекусивши зморщеними сливами, я пустився далі. Сонце було чуже, поля — чужі. Охоплював неспокій. Мене, напевне, чекала Марійка, можливо, згадували в Колобродах. Думки про село я постарався одігнати — коли тяжко, треба вміти звільнятися від зайвого тягаря, від того, чому не зарадиш. Життя кудись виведе, якщо житиметься. Мене ще не спіткала остання біда. Коли я стану перевертнем, тоді нащадки назвуть мене бандитом і проклянуть. Так, бо неволя розводить батьків з дітьми, вона їх убиває, щоб приручити дітей.
Дорога вилась видолинком, понад струмком, що вибігав з пожовклої діброви. На полини нудьгою падала біла павутина. Вдалині я побачив вершника, що швидко наближався. Охляп на шкутильгаючому конику їхав циган, чоло його полискувало, як скиба свіжозораної землі на сонці. Я махнув рукою, він стримав шкапу. Поверх голого тіла на ньому була сукняна свита, перехоплена в поясі дерев'яним ґудзиком, з отвору світилися чорні оченята голого циганчати.
— Пане, туди не йдіть,— перестеріг мене циган, повертаючи коня назад.— Там біда, там убивають.
Тільки тепер я помітив заграву і клуби диму над горизонтом.
— А що там таке?
— Ішло військо через село, бешкетували, і село збунтувалося. Тепер ось бачите...
Циган підняв руку і потряс пальцями, немов прощаючись.
— Підпалили?
— Так, пане. Горить.
Циган скривився і шарпнув вуздечки.
— Вйо-о-о!
Голос його тріснув серед поля якимсь неповторно дивним звуком. Він чогось повернув мене в мої гімназичні роки. Я мріяв зрідка, та завжди про одне: ні, я не герой, але мене просто всі люблять. Я бачив себе серед хлопців і дівчат у заповненій легкими сутінками кімнаті, награє гітара, дівчата наспівують якусь пісню, а хтось із хлопців розповідає гарну бувальщину, дивиться мені в вічі, всміхається, і його усмішка, притягує спочатку до нього, а потім до мене дівочі зори... Я всім до болю вдячний і на все для них готовий.
Переді мною встала хмара диму, і з неї дивилися сполохані очі циганчати на голих грудях батька. Чого циган покинув жінку? Може, він удівець? А може, був жонатий з селянкою і втік від неї, бо над її головою висне вічне нещастя? Це припущення мене схвилювало. Я повернув. назад до міста, несучи в серці таку нудьгу, од якої хотілося завити вовком.
Циган повернув на поперечну дорогу і посувався обрієм тремтливим метеликом. Його захоплювало осіннє марево, як кривда заволікає свідомість. "Свідомість розбуджує зі сну лише вітер літ і порівнянь".
Я спіймав себе на тому, що з якогось дива мої думки перейняли Марійчин тон і голос і намагалися вкладатися якимись журливими ключами точнісінько так само, як у Марійки: на польський лад, манірно і сентиментально.
За південь я знову був на подвір'ї, де спав під сіном. У садку між вологою травою гнили сливи. Я почав їх збирати і їсти. Надійшов господар, сивобородий селянин в драному півкожушку і зеленому пом'ятому капелюсі. Він боязко, якось немов крізь власні очі, зиркнув на мене і, одвернувшись, рушив під повітку. Я відчував на собі його підозріло-зацькований погляд, та продовжував мовчки збирати сливи і напихати кишені. Треба було зі старим привітатися, але він так несподівано появився переді мною, що я розгубився. Він тільки спитав очима, що я тут роблю, і втік. А що я роблю? Хіба це можна пояснити? Адже ми давно не зупиняємося в розмовах на цьому. Я нікому не розповідав про свою роботу в казармах, Олекса мало говорив про свої картини, Ганиш майже не згадував про свої пісні, Марійка не балакала про музику, Кривов'яз — про історичні науки. Очевидно, ми бралися за те, що не могло мати в собі правди, і мовчали. У сад прибіг білявий хлопчик років дев'яти.
— Ти хто? — запитав він, узявшись руками в боки. Мабуть, його послали.
— Не знаю,—відказав я.
— Не знаєш?— здивувався малий.— А я знаю, хто я. Я Семен.
— Я Прокіп.
— Чого ти їси гнилі сливки? Принести тобі добрих?
— Я вже наївся.
— Якщо ти голодний, то прийди до хати, вклонися, тобі подадуть, чим багаті. Ти ще ляжеш тут і вмреш, тоді татка заарештують.
— Не вмру, я здоровий. І іду до Львова.
— Не дури. Сюди вже приходили вмирати. Ти поганий, хочеш, аби татка заарештували через тебе.
— Ні, хлопчику, я лише стомився.
— Я тобі винесу лемішки, і йди собі. Нащо нам напасті?
— В тебе розумний батько,— сказав я.
— Він боягуз.— Хлопчик підступив ближче.— А я не боюся нічого і вийшов тебе прогнати.
— Повір, я не вмру.
— Але ж мені тато не повірить.
— Добре, зараз піду.
Хлопчик зрубав прутом ясно-жовтий заснічений соняшник, і у віниччі під хатою загупали його босі п'яти. Через хвилину він повернувся в сад.
— На тобі лемішки, з'їж та йди собі.
— Ти сердитий.
— Я справедливий. І багато не розбалакуй, не заговориш. Лічу три рази до десяти, й щоб тебе тут не було.
І знову подався складати звіт.