Ніс шапку аж за ніс насунув і скрутив у бокову вулицю. Мотря побігла додому.
Довго вснути не могла. Несподівана зустріч з Носом збентежила її. Нахаба. Як він смів, що він собі гадає, за кого він її держить? Пощо вона давала слово? Найкраще з таким чоловіком зразу зробити порядок. Напав її, в городі, котрому грозить облога...
Пропало. Завтра мусить з ним мати розмову. Може, щось дійсно важного почує.
Заснула аж над раном. Спала кам'яним сном, досипляла кілька невиспаних ночей.
* * *
Було недалеко до полудня, як чура постукав у двері: "Пані, вставайте негайно, пані!"
Скоренько накинула на себе плащ, всунула ноги в хутряні мешти, вийшла.
"Що такого?"
"Меншиков з князем Голіцином їдуть".
"Де?"
"Ще їх не видно. Але наш чоловік з Обмачова на коні прискакав, вони там ночували чи спочивали і з Соболевським розмову вели".
"Нікчемний зрадник,— крикнула Мотря.— Не такий страшний ворог, як свої... Знає князь Меншиков, куди гетьман поїхав?"
"Мабуть, що знає. Наш чоловік казав, що Меншиков до гетьмана в Борзну їхав, коло Мени дігнав його Аннєнков з листом від пана гетьмана, що пан гетьман у Батурині і він подався туди. По дорозі стрінувся з Голіцином, доїхали до Обмачова і тут до них Соболевський підійшов".
* * *
Мотря одягнулася і пішла на замок.
В городі панувала тривога. Зводили мости, замикали брами, наводили гармати.
На галереях, що бігли вздовж мурів, стояли озброєні люди, старшини зазирали крізь прорізи в мурах. Особливо пильнували шляху від Обмачова. Але й інших сторін замку не занедбували.
Кенігзен спокійно ходив від гармати до гармати, провіряв нахил дула, справляв. Чечель на чорному коні пробігав вулицями, даючи накази старшинам, щоб кожний був біля своєї частини.
Знали, що князі Меншиков і Голіцин наближаються до Батурина, але ніхто не міг знати, чи за ними не надтягає військо. І в Батурині стояли москалі. Дехто радив, щоби їх перебити. Чечель не згодився. Відставив тільки сердюцький відділ, щоб пильнував казарми, і вночі наказав забрати амуніцію. Москалі перестращилися і з казарм своїх не виходили. Їх офіцери сиділи тут, як у арешті.
Коло полудня з найвищої вежі залунало: "Їдуть! Їдуть!" Чечель вибіг туди.
На виднокрузі появився невеличкий відділ драгунів, а за ним — дві карети, кілька возів і знову два-три десятки їздців. їздці й карети поспішали. Найдальше за півгодини будуть під містом. Гармаші зайняли місця біля своїх гармат, заклацали курки мушкетів, їх дула, як гадючі язики, висунулися з мурів. Сердюцькі відділи уставилися біля воріт.
"Їдуть! Їдуть!" — понеслось по городу.
Хвилина ще більшої тривоги і — тишина. Город притаївся.
Чечель усе ще стояв на вежі й дивився, чи за князями не надтягає війська. Ні.
Зійшов. Усе готове. Хай приходять.
Як же ліниво проходить цей час! Здається, й зовсім не проходить, а на місці стоїть.
Чого ж тая валка зупинилася на шляху? Перестроюються чи відбувають нараду? Може, завернуть?
Чому ж бо вони вже раз не їдуть, а стоять?
Ось кілька їздців відділилося від валки й поскакало вперед, підбігли мало що не до самого городу, стають, коні тупцюють на місці, їздці озираються, їм подають якісь знаки з карет і вони повертають управо. Озирають вали, дивляться на мури, бачать озброєних сердюків, котрі кидають їм якісь глумливі слова вділ, ніби викликають на герць.
Це, мабуть, князі послали їх на звіди. Вертають, звідомлення дають.
Карети рушають з місця, але, проїхавши яку сотню сажнів, знову стають.
Чому ж вони не їдуть?
З батуринського подвір'я вискакує два московських драгуни, біжать до свого команданта, щось йому передають.
На мурах шум: "Чому ми їх не перебили?"
Чечель пробігає вздовж мурів і заспокоює сердюків і міщан. Поки не надтягнуть московські сили, небезпеки нема. Це тільки Меншиков з Голіцином їде. Гадав, що гетьмана застане.
"Не пустити його!"
"Пустити. Хай скаже, чого йому треба. Не годиться зраджувати князя".
"Не пустити! Не пустити"!
"Не пускаймо троянського коня!" — каже хтось із козацьких старшин.
"Не пускаймо, не треба, по що!"
Від валки два сурмачі під мури під'їжджає, за ними — полковник Аннєнков.
Сурмачі сурмлять,— мабуть, Аннєнков переговорювати хоче,— "слухайте, слухайте, не шуміть!"
На мурах тихне. Козаки збираються у тому місці, куди під'їжджає Аннєнков.
Під'їхав, стає, гукає. Його не чують.
"Ближче! Ближче!.. Тихо там, чуєте, Аннєнков щось балака!"
Царський полковник під'їхав ще ближче, долоні до рота, як трубу, приложив, кричить: "Козаки і ви, мешканці города Батурина!"
"Голосніше, голосніше!"
Аннєнков кричить, аж йому очі з лоба вилазять: "Чого це ви зазброїлися, мов проти ворога?" — питається.
"Бо приятелів не сподіваємося",—відповідають йому з мурів.
"Чого ви це позачинювали ворота, чому не пускаєте князів і мене?"
"Бо не треба вас тут",— відгукують йому.
"Відчиніть сей час, пустіть князів у місто, а з ними й царських ратних людей".
"Пусти вовка в кошару. Не треба, не треба".
Аннєнкову жили на шиї набігають. Такої сміливості від хохлів він ніяк не сподівався. Видимий бунт. Батурин з Мазепою у змові.
Аннєнков хоче повернути конем і вертати до Меншикова й Голіцина. Надумується. Спробує ще раз — може вговорить.
А на мурах між тим новий шум: "Чого тут ждать? Пали!"
Старшини насилу здержують козаків. Так не можна. Аннєнков на переговори прийшов. Не годиться. "Змести їх усіх, московську залогу перебить, менше ворога, менша небезпека. Пали!"
Кенігзен наводить пістолю: "Послух або смерть".
Нерадо заспокоюються.
"Тихо там! Аннєнков знов балака".
Аннєнков кричить: "Козаки і ви, чесні мешканці города Батурина!"
"Голосніше, не чуємо!"
Аннєнков аж вищить: "Отямтеся, не гнівіть їх милостей князів і не стягайте на себе страшного гніву його величества царя. Відчиняйте ворота по добру! Раджу вам".
Козаки гомонять. Дехто каже, щоб відчинити, нема чого боятися, це ж жменька людей, нічого вони не зроблять.
"Пощо? — відповідають другі.— Щоб побачили, як ми за-зброїлися? Не треба".
"Утретє взиваю вас,— гукає Аннєнков,— щоб ви відчинили ворота. Чому не пускаєте нас?"
З мурів відповідають йому: "Бо гетьман не велів нікого в город впускати".
"Може, шведів не велів гетьман впускати, а не нас?" —питається Аннєнков.
"Не шведів, а москалів".
"Москалів? Чому?"
"Бо через них українцям чиниться велике знищення, через них не мало вже сіл і міст попропадало".
"Цілі міста й села москалі попалили, а людей помордували".
"Не пустимо! Гетьман не велів!" — гукають.
"А де ж гетьман?" — питається Аннєнков.
"До Коропу поїхав".
Аннєнков повертає свого коня, трубачі їдуть за ним. їх проводжають з мурів насміхом і глумливими словами:
"Їдьте до чорта в зуби!"
Аннєнков прискакує конем до карет. Щось князям каже, руками розкладає, нараджуються, не знають що робити.
Аж Меншиков стає у повозі, підносить руку, кулаком Батуринові грозить. Його гарне обличчя поганіє — одна злість. Голіцин заспокоює світлійшого, тягне за рукав, просить сідати.
Карети завертають. Передня сторожа робить зворот уліво, жене вперед, карети за нею, задня сторожа повертається на місці, і ціла валка посувається зразу тим самим шляхом, що перед годинкою приїхала, а пізніше скручує в напрямі Коропа.
Вартові на вежах стежать за москалями. "До Коропа поїхали, гадають гетьмана застати там".
"Боже, провадь, дідько, пхай!"
* * *
Батурин заспокоюється... Від'їхали... Може, вже й не вернуть. На шведа підуть. Гетьман Батуринові на відбій поспіє.
Город не тратить надії. Така вже вдача людська, що і в найгіршому все собі якоїсь надії шукає, дурить себе.
Не дурить себе Чечель. Знає він, які наслідки матиме нинішня розмова. Батурин виповів послух цареві, обідив його любимця Меншикова й київського воєводу Голіцина, котрому цар довірив догляд над цілою Україною, зробив його ніби своїм намісником. Батурин не пустив царського полковника Аннєнкова до свого полку, Батуринові москалі не можуть того простити. Чечель скликав своїх старшин на раду.
Прийшли всі схвильовані, тим хвилюванням, яке викликає в людях усвідомлення дуже відповідального вчинку.
"Панове товариство! Козаки й батуринці виповіли цареві послух".
"Двом панам годі служити".
"Або слухаємо царя, або гетьмана".
"Або Москва, або Україна".
"Гетьман нам регіментар, його накази для нас святі".
"Не перечу,— відповів Чечель.— Я тої самої мислі. Але ж не дурім себе надією на помилування царське".
"Цар не милує нікого. Не помилує і нас".
"Так тоді знаєте, що воно значить? Коли гетьман не поспіє нам на відбій, так за днів кілька сподіваймося московського війська".
"Хай прийдуть. Чорта з'їдять. Не бачили Москви!"
Вулиця шуміла:
"До зброї, до зброї!"
Молоді хлопці невеликими гуртами бадьоро вправлялися на майдані.
В церквах правили молебень. Жінки лежали хрестом. Горіли свічки, як мечі, з кадильниць снувалися дими, як з пожарищ.
"Панове товариство,— говорив до зібраних Чечель.— Не тішмося, що відігнали від Батурина князів, і не гадаймо, що вони не приїдуть. Меншиков зневаги не простить, хоч би й сам цар хотів простити. Взиваю вас усіх гуртом і кожного зокрема, щоб ви добре пильнували діла. Не занедбуйте нічого, що може причинитися до скріплення нашого города. Та ще прошу і взиваю вас, щоб ви добре стежили не лиш за тим, чи не підходить ворог, але чи нема його між нами. Внутрішній ворог гірший усіх".
"Постоїмо як мур".
"За Батурин, за гетьмана, за Україну!"
Іван Ніс мовчки прислухувався до наради. Ніхто від нього слова не чув.
Мовчки від Чечеля поплівсь до прилуцького полку.
ПЕРША ЖЕРТВА
Пізно увечері в понеділок, 25 жовтня, тої самої днини, як московських князів батуринці не впустили в город, Мотря, заткнувши за пояс стилет і зазброївшися добрим пістолем, скрадалася до старих воріт.
За нею назирцем, як тінь, ішов її паж, попід плоти й мури, з того боку, по котрім падала тінь.
Іван Ніс, побачивши Мотрю, висунувся із заглибленню муру.
"Не підходіть до мене,— сказала Мотря, стаючи в оборонній поставі.— Кажіть, чого вам треба".
"Вас".
"Ха-ха-ха! Збожеволів".
"Мотре, без тебе не жити мені. Поки тут був Чуйкевич, я не хотів нищити вашого щастя".
"Боявся".
"Я вже і чорта не боюсь. Все одно мені. Не хотів. Совість не давала. А тепер, як бачу твою загибіль, хочу врятувати себе й тебе".
"Рятуймо Батурин".
"Його не врятує навіть Бог.