Його занесена вгору рука завмерла, він прикипів поглядом до тих очей, довго вдивлявся в них.
Ілля не знав, які думки роїлися під лисячим малахаєм баатура. Вони обидва мовчки дивилися один одному в вічі, і що кожен думав при цьому, що відчував, було відоме тільки кожному з них.
Нарешті мунгал ворухнувся, ошкірився і почав піднімати сокиру.
— Що? Страшно, орусуте? — спитав, показавши крупні зуби.
Під вагою мертвих тіл Ілля ледве дихав, тому відповів з натугою:
— Йок! — і похитав головою.— Ні!
Мунгал витріщив очі. Здивувала його не відповідь, а те, що орусут зрозумів його.
— Як? Ти знаєш по-нашому?
— Знаю.
— Звідки?
— Я два літа був у вас у полоні.
Мунгал закліпав важкими повіками, опустив сокиру, підкликав кількох товаришів.
— Він говорить по-нашому! Що будемо робити? Прикінчити?
Мунгали переглянулись. Потім так швидко почали шварґотіти між собою, що Ілля нічого з їхньої мови не второпав. Нарешті один, найстарший, худий і темний, як висушена тараня, сказав:
— Покажімо його джагунові Жадігеру,— штовхнув Іллю ногою під бік.— Дякуй Вічному Небу, орусуте! Вставай! А не встанеш — доб'ємо!
Вони розтягли трупи, і Ілля підвівся, натягнув чиюсь чужу шапку і ступив кілька кроків. У голові гуло, як у млині, світ коливався перед очима, ноги дибали, мов дерев'яні, і неприємно-солодкава млість розлилася по всьому тілу, але він розумів, що треба йти, і через силу йшов.
Його повели на майдан, до церкви. Всюди лежали вбиті, стогнали поранені, їх тут же добивали без ніякого жалю. В кількох місцях розгоралися пожежі — бурий дим, змішаний з холодним морозяним туманом, поволі котився понад притихлим після бою Копиревим кінцем, забивав віддих, судомою зводив горло.
Сотник Жадігер здалеку помітив своїх воїнів і помахав їм рукою, але тут на майдан виїхав гурт вершників на чолі з ханом Менгу, і сотник повернув до них.
Баатури зупинилися неподалік, не сміючи наближатися до благородних нойонів.
Тим часом Жадігер зняв шапку .і низько вклонився темникові.
— Вітаю з перемогою, каане.
— Спасибі, джагуне. Я знаю, ти бився хоробро,— відповів Менгу.— Я розповім про тебе самому Саїн-каанові.
— Дозволь, каане, піднести тобі подарунки. Ми здобули їх у боях!
Він плеснув у долоні — і до нього наблизилися три нукери. На простягнутих руках, покритих вишитими рушниками, лежали незбагненної краси вироби київських умільців — великий золотий хрест, срібний посуд — чаші, тарелі, ложки, боярський меч, оздоблений черню та усіяний самоцвітами.
Нойони зацмокали язиками.
— Дзе-дзе! Яка розкіш!
А хан Менту розплився в усмішці.
— Ой-бой! Ти молодець, Жадігере! Я задоволений тобою!
Для рядового сотника це була найвища нагорода. Жадігер упав ниць, поцілував поміж простягненими до хана руками засніжену київську землю і зразу ж схопився.
— Дякую, пресвітлий каане! Дозволь показати тобі полонеників. Ми їх тут набрали вдосталь. Це киювські ковалі, зброярі, ткачі, гончарі, золотих діл умільці, вишивальниці, кравці та кравчині... Всіх і не злічити! В подарунок Саїн-каанові і тобі!
Менгу доброзичливо кивнув головою, йому все дужче подобався цей хоробрий і розумний сотник.
На знак Жадігера його нукери почали проводити перед кааном пов'язаних десятками чоловіків та жінок. Витягнувши з кожуха жилаву шию, він приглядався, прицмокував язиком і задоволене потирав руки.
— Дзе-дзе! Ой-бой!
Коли невільників повели, Жадігер вклонився знову.
— Каане, тепер прийми ще один подарунок. Це вже тобі від мене!
— Ну, що там? — обізвався Менгу мляво.— Всіх подарунків, бачу, я тут і за день не передивлюся!
Йому вже набридло мерзнути, і в його голосі почулося невдоволення. Вузькі очиці були закриті, і здавалося, що хан дрімає.
Жадігер вловив ці нотки невдоволення і швидко плеснув у долоні. На цей знак з ближчого двору два нукери вивели невільницю і поставили перед ханом. Її обличчя було закутане шматком прозорої шовкової тканини.
Менгу розплющив одно око, здивовано підняв брову.
— Хто це?
Жадігерові губи розтягнулися в улесливій усмішці.
— Уй, уй! Це красуня із красунь, каане! Подивися сам — і зірвав з лиця дівчини покривало.
Вигук захоплення пролунав над майданом. Нойони дружно зацмокали язиками — дзе-дзе! Менгу крякнув і подався в сідлі наперед, схилившись коневі мало не до голови.
Нойони почали судити-рядити:
— Гарненька! Вай-пай!
— Серед орусуток багато гарненьких...
— І ніяка вона не орусуткаї
— А хто ж?
— Ромейка або іудейка. Хіба не видно?
— А може, аланка? Тільки не орусутка! Орусутки біляві...
— Ну, не скажи!.. Не всі!
Ці суди-пересуди припинив Менгу.
— Про що базікаєте! Яке це має значення, з якого вона племені? Аби красуня!
— А так, а так! — погодилися нойони, не спускаючи з дівчини очей.
— Жадігер має смак! — вів далі Менгу.— Знав, що вибирав! Чи не так, сотнику?
Той, приховуючи радість, що знову розперла йому груди, приклав руку до лоба, низько вклонився.
— Так, мій каане. Я радий, що дівчина сподобалася тобі.
— Гм, ще б пак! Чому б і не порадіти! Підніс каанові такий подарунок! Бачу, хочеш стати не простим сотником, а благородним нойоном. Ха-ха!
Менгу сміявся весело, а Жадігерові від того сміху стало раптом холодно. Невже хитрий джихангір розгадав його таємні наміри? Справді, даруючи полонянку, він сподівався, що каан належним чином оцінить його відданість і надасть йому звання благородного нойона. Та чи не забагато він захотів? Як розцінять цей його крок родовиті нойони, які ревно стежать за тим, щоб ніхто, а тим паче якийсь безрідний чабан, не затесався поміж них? Чи не піднімуть його на глузи? Не виштовхнуть зі свого гурту? І як все це сприйме сам каан Менгу?
Ці думки миттю промайнули в Жадігеровій голові, і він скромно відповів:
— Куди ішакові, каане, рівнятися до верблюда!
Та Менгу нелегко провести. Він хитро оскірнувся.
— Е-е, не кажи! Хочеш! По очах бачу — хочеш дорівнятися! Однак не поспішай — всякому овочу свій час!.. Скажу прямо — я задоволений тобою, сотнику! Ти сміливий, розторопний воїн, відданий своєму каанові, я люблю таких! Прийде час — і ти станеш благородним нойоном! Аби Високе Небо було ласкаве до твоєї долі і зберегло тобі життя. Ще, може, й еміром станеш — тисяцьким або й темником! Хіба не з чабанів вийшов вірний пес мого діда, великого Чінгісхана, непереможний Субедей? Але не поспішай! — Менгу на хвилину замовк, задумався, а потім рішуче сказав: — Зараз мова про інше! Ми повалили гордий КиювІ Ми розтоптали столицю орусугів, захопили її незчисленні багатства і тисячі людей! Майстрових ми на рабів перетворимо, що будуватимуть столицю йєка-монголів — Бату-сарай, ткатимуть сукна і шитимуть нам одяг, випасатимуть табуни наших коней, а молоді гарні орусутки стануть нам утіхою в темних надрах наших юрт. Але все це треба допровадити туди. Хто це зробить? Це зробиш ти, Жадігере!
— Я? — збентежено запитав джагун, що ніяк не сподівався на такий поворот у своїй долі, бо це означало, що він на довгий час відлучається з війська, над ним не летітимуть ворожі стріли, не свистітимуть чужинські мечі.— О Високе Небо!
— Так, ти! — підтвердив Менгу.— Зі своєю сотнею ти допровадиш здобич до Ітилю, на нашу батьківщину, в благословенну Золоту орду! Цю дівчину теж! Зрозумів?
— Як не зрозуміти, каане! Слухаюсь і підкоряюсь! Тим часом, поки тривала ця розмова, позад гурту нойонів, які не особливо звертали увагу на те, що діялося довкола, бо були зайняті полонянкою, відбулася подія, може, й незначна на тлі всього того, що творилося в ці хвилини в Києві, але важлива для доль деяких учасників цих трагічних подій.
Коли Жадігер зірвав з полонянки покривало і нойони, вражені її красою, почали голосно висловлювати своє захоплення, ніхто з них не почув болісного вигуку, що вирвався з грудей Іллі.
— Маріам! Це ти? Ти? Маріам!
Не почула його і Маріам. Налякана, приглушена, приголомшена тим, що сталося, вона стояла перед завойовниками ні жива ні мертва. З її темних очей струменів жах, брови болісно заломилися на чистому мармуровому лобі, а завжди рум'яні щоки тепер були біліші за сніг.
Ілля застогнав. Маріам, його кохана Маріам стане наложницею жорстокого і брутального хана Менгу! Краще б не знати йому про це! Краще б лежати нині з проломаним черепом, ніж зазнавати такої душевної муки, такого нестерпного болю!
Він хотів кинутись до дівчини, хотів крикнути, щоб вона почула і побачила, що він тут, але, замість крику, з грудей видобувся лише хрипкий стогін, а ноги враз зімліли, підігнулися, в голові зашуміло, в очах потемніло — і він поволі посунувся додолу.
Його підхопили нукери.
— Йому погано! Доб'ємо? — спитав один.
— Ай справді, він не жилець на світі,— підтримав його другий.
Однак третій засумнівався.
— Прямо тут? На очах у каана? Долю полоненика вирішив старий, висохлий на тараню десятник:
— До сотника Жадігера зараз лізти не з руки, — розважно промовив він.— Давайте відведемо до гурту полонеників. Виживе — його щастя. Хирітиме — доб'ють і без нас!
На цьому всі погодились. Схопивши Іллю попід руки, баатури потягли його до церкви і штовхнули з натовп, що розступився перед ними. А там хтось допоміг йому пробратися до паперті і посадив на приступець, де вже сиділо чимало старих, жінок і дітей.
10
Того ж дня, надвечер, упали Софійські ворота. Монголо-татари здерлися на вали і ввірвалися у Володимирів город. Січа тривала цілу ніч: кияни відчайдушне захищали своє останнє пристановище. Відступати було вже нікуди. Тому, збудувавши нову загату, утримували її до полудня, аж поки Батий не кинув на неї тумен хана Менгу, що, трохи відпочивши після захоплення Копиревого кінця, з новою силою ринув в атаку.
Дмитро бився нарівні з простими воями. Поряд з ним стояли воєводич Степан та Добриня. Вони захищали старого, скільки мали сил, бо поранений у руку воєвода не міг тримати щита і був, по суті, беззахисний. Спочатку у них був намір взагалі вивести боярина з бою, та коли йому сказали, що тут дуже небезпечно і що його місце десь позаду, звідки б він міг спокійно керувати обороною, воєвода похмуро кинув:
— Моє місце тут! Хто ж зараз думає про життя!
Після цього він ні на хвилину не випускав з правиці меча — кидався туди, де було важче, і за ним поспішали всі, хто був поблизу.
— Тримаймося, синове! — підбадьорював він воїв, що вже вкрай знемогли від безперервних боїв та голоду.— Тримаймося! Там позаду — наші жони та діти! Невже ж віддамо їх на поталу поганину?
Кияни трималися з останніх сил.