Жали, та складали в копи, та ласували яствами, що їх готували й подавали на стіл вдови. І седмицю, і другу, і третю отак.
— Ви теж ідіть, доні, — сказала Златі та Милані тоді ще, як довідалася: на княжі уділи поблизу Соколиної Вежі також послано женців, — Най челядь готує яства та питва, пригощати ж мужів маєте ви. Так велить покон родів наших: найсмачніші яства не видадуться смачними, коли братимуть їх не з рук господині-вогнищанки.
Доні не перечили... І відгукнулись на її речницю охоче, і поїхали. Тож і вдовольнили матір слухняністю, і заспокоїли твердо. Одначе ненадовго. Не одразу, перегодом десь, проте не витримала, навідалась і до Злати, і до Милани. Кинула оком на те, що робилось на полях, як велося доням, та й осміхнулась сама собі.
— Мені, бачу, немає потреби втручатися, — сказала при всіх. — Младомладі господині без мене дають тут лад. Чи може, се тільки нині, при мені? — "звернулася до того з мужів, що недалеко був від Милани та поглядав стомнозамилувано на Милану.
— Що ви, матінко княгине, — заступився за княжну. — Тутки й до вас так було, і після вас, сподіваємось, буде не гірше.
— Помагай біг.
Сказала та й поїхала в зворотну путь, ждати з ромеїв князя. Певна була: усе йде як слід, князь буде вдоволений нею.
І не помилилася. Він не лише вдоволений, потішений був неабияк тим, що угледів на полях, надто тих, що ближче до Черна. І жоні своїй не поскупився воздати належне коли почув із вуст мужів: се її умисел — допомогти вдовам' а тим і общинам, котрі найбільше втратили на бородищах і мають сутяж через те пепомірпо велику. Та ще більший подив, а вслід за тим і втіха відвідали князя, коли настала веректа, а по веректі зачастили до його терема мужі д недавніми вдовами й казали, переступаючи поріг:
— Просимо князя й княгиню до нас на воседля.
— Узяли слюб?
— Або. Вельми потішені тим і хотіли б ділити тоту потіху з князем та його добродійною й велемудрою княгинею. Радів за всіх, а найбільше за свою княгиню.
— Усякою вже знав тебе, моє золоташко, а такою й не сподівався знати.
— Якою?
— Чула ж, що казали послюблені: велемудрою.
— А хто так прозоро й щедро воздавав мені колись хвалу: "Ти не тільки вродою богоподібна, ти й мудрістю достойна буть серед богів"?
— Не забула? Гай-гай, коли то було!
Приплющив стомлено очі, пригадував, далебі, а пригадуючи, силився уявити себе, Миловиду в тім далекім і смутнім уже часі.
— Що дав би я тепер, — сказав, вертаючись із своїх солодких мандрів. — Еге, що дав би тому, хто зміг би повернути нам бодай мізерію загублених у клопотах та на бородищах літ!
— Таки шкодуєш за ними? Чи мало були купно, чи то й усе вже, що було?
Поглянув на неї, роздумуючи, і вже потім зважився:
— Погано я почуваю себе, жоно моя мила. Боюсь, недалеко вже той час, коли доведеться зізнатися самому собі: це усе вже.
Видивилася не знати як і закам'яніла тілом, слова не здатна мовити.
— Не кажи такого. Волоте! — стямилась нарешті. — Утіхо моя, щастя моє, не тра так думати. То ти стомився лиш, то тобі видалося. Чи муж, що здолав он яку відстань у ромеї і з ромеїв, може брати собі таке в тямок, повинен так занепадати духом?
Вона була неабияк переполохана, геть вкрита тривожною хмарою, і Волот поспішив розбити тоту хмару, став відступати від свого, погоджуватись із її судженням. Путь, справді, on яка була, вона. Миловида, далебі, правду каже: то лиш стомився у путі і надломив силу. Спочине — все стане, як було, вони ще житимуть та й житимуть.
— Знаєш, що намислив я, вертаючись із ромеїв, — похвалився, завваживши, що жона заспокоюється вже і сушить в очах сльози. — Перекладу ні перекладу невдовзі деякі княжі повинності на синів найстарших — Радима і Добролика. Най вчаться при мені та звикають княжити. Дорослі-бо є і змужнілі вже. А я тим часом перепочину та матиму змогу побути з тобою, найменшими нашими.
— Мудро намислив, муже мій. Зроби так, най справді беруть дещицю на себе та звикають княжити. Я теж, — згадала щось і посвітліла видом... — Я теж приготувала для тебе втішну новину.
— Еге? Яку ж саме?
— Милана й Злата наші не сьогодні то завтра прийдуть і скажуть нам те, що казали тут послюблені: просимо дозволу на воседля.
Дивився на неї німотно і не йняв віри.
— Ні, се правда? Таки знайшла для них мужів?
— Не я, самі знайшли, коли були у полі.
— Хто ж вони?
— Про те спитай у Злати та Милани. Не все ж я та й я, най і вони щось скажуть.
— Світку мій, — казав і не зводив із Миловиди розчуленого погляду. — Коли се станеться... Чуєш, жоно моя, коли се станеться, я, либонь, і справді помолодію літ на десять. Хоча б для того, щоб воздати тобі за все це належно і достойно.
XVII
Дядько в Світозара — муж твердого норову. Коли настає час навчання, нікому не уступить, сирицю вимне, а таки доможеться свого. Проте Світозарові і він потурає. І не тому, властиво, не тільки тому, що се княжий син. Надто вже іірозоро виділяється отрок з-поміж усіх інших — і тих що ходять під його, дядьковою, рукою, і тих, що колись ходили. Всього лиш шістнадцять літ має за плечима, а статечністю та й тверезістю мислення старших за себе, ба зрілих уже перемудрить. Невже се тому, що до ратної науки мав материну, чужоземних письмен навчився й хилиться тепер не так до муштри, як до книги, котру постійно має з собою, та до сопелі ще. Так грає чорнобожий син, що й камінний не лишиться байдужим, заслухається. А втім, до чого тут письмена? Інші княжі діти теж вчили їх, а закинули, бач, книгу, меча тримаються, а паче всього коня. Радим ще так собі, Добролик же ліпше, ніж дівку, пестить свого огира: і чистить, і купає, і гриву розчісує щораз. Коли ж випадає гнати його полем, мов буря пре, такий, що й не спинився б, коли б не мав повеління спинитись там і там. Вогонь, а не отрок. А сей тихий та розважливий.
Коли дає йому уроки ратні, на лету схоплює і чинить, як велить. А вибралась вольготна година — уже й забув, що с тота паука: або книгу читас, усамітнившись, або на сопелі грає.
— Світозарку! Чи чуєш, Світозарку. За першим, як і за другим покликом ніколи не обізветься. Десь аж за третім підведе голову й запитає:
— Ви до мене щось маєте?
— Ано. Хочу знати, як ти мислиш собі бути князем на Тивері, коли такий?
— Ніби я мислю про те.
— Пробі! Нащо б було тоді віддавати тебе до мене в науку?
— Всяка наука, дядьку, може знадобитися, коли вона — наука. Вашу теж маю знати, хоча б на те, щоб умів при потребі захистити себе.
— Гадаєш, то й усе? А інших хто вестиме на січу?
— На те є старші брати. Мене до іншого хилить.
— Виджу і змушений буду казати про те князеві. Я відповідаю за тебе. Коли не візьмешся як слід за ратне діло, таки скажу.
Не сподобалося чи таки не хотів би, аби байдужість його до ратного діла доходила до вух вітпя, кинув грати, довго й допитливо дивився на свого навчителя.
— Гадаєте, можна примусити робити те, що не лягає на серпе?
— Хо! Коби не примушували, що б із таких, як ти, було? Бур'яном росли б.
— Ніби мене примушує хтось читати письмена й знати, що в письменах, грати на гуслях, на сопелі?
Примовк дядько. Спершу дивився витрішкувато, як і отрок перед сим, далі крекнув ніяково і потупив зір.
— Мені а тобою важко говорити. Буде ліпше, коли говоритиме князь-вітець.
Націливсь було йти вже, та отрок затримав його.
— Дядьку, — покликав. — А ви хто мепі є?
— Як се — хто? Навчитель.
— Не про те питаю: содруг а чи недруг? Отака ловись. Ні, се й справді не отрок, а міх із солідами.
— Був би недругом, чи піклувався б про тебе і чи сушив би себе тобою?
— А письмена інше кажуть: "Ліпші содруги ті, що дають добру раду, і ліпші з діянь також ті, що увінчуються добрими наслідками".
— То я ж і хочу, аби діяння мої увінчалися добром. Світозар промовчав.
— Далебі, ми по-різному розуміємо його, — сказав перегодом.
"А западись ти", — розгнівався старий і не став більше змагатися, звівся й пішов пріч.
Мав бесіду з князем чи не мав, про те Світозар не відає. Мабуть, таки не мав, бо он коли повернувся до отнього терема, а вітець ані пари з уст. Єдине, що примітив за ним отрок — пильніше, ніж досі, доглядається, коли трапляе йому на очі, та уважніше дослухається до пісень. З власної спонуки чи дядько справді-таки мав із ним бесіду?
Аби вдовольнити тоту увагу та пильність, ніч не спав, складав слово до слова, бринькав на струнах, аж поки не вловив те, що хотів уловити: пісня зродилася в серці і звеселила серце.
Мало не до півдня спав по тих муках. Коли ж виспався та пообідав купно з усіма, Милана, яко гостя в їхній оселі, перша підсіла й заворкотіла до Світозара:
. — Заграй щось, братику, потіш нас.
— Що ж саме, сестро?
— Те, що на воседлі в мене грав. Ти так усладив тоді всіх грою на гуслях та співом, що брав за серце і сіяв блаженство.
. Не був проханий, тим паче, що прохала Милана, найбільш содружня і найбільш сердечна з ним з усіх братів та сестер. Одначе заспівав не тієї, що на воседлі.
Гей, у садку хміль, хміль
По тичині в'ється.
А мій ладо-солодашко
Од сорому гнеться.
Од сорому гнеться,
По кущах-ховав,
Мене, дівку-колисанку,
За басиху мав.
За басиху мав,
Тому так і боє.
Коби знав він,
які ми а ним
До пари обоє.
Милана сміється, та дякує, та зазирає Світозарові у вічі.
— Звідки ти, братику, знаєш уже таке?
— Яке?
— Ну, що є ось такі молодці: слюбний тобі, сам жадає слюбу, а підійти до дівки не сміє.
Осміхається і зирить на неї скрадливо.
— Коли нікому не повідаєш, скажу.
— Присяйбіг. Нікому й нізащо.
— То знай, — схилився до вуха, — сам є такий.
— Йой! — остудилася враз і сказала так, що всі чули: — Уже маєш ладоньку? Отрок спохмурнів, ба й гнів явив неабиякий.
Ти ж присягала! Милана удає з себе подивовану.
— Ніби я в сім присягала. Всього лиш догадку висловила, а ти у гнів мерщій. Пробі, Світозарку, посоромся старших.
Сокорила та й сокорила біля нього. А тут мати нагодилася. Нічого прикрого не казала, лиш осміхалася та пломеніла звично. Зрештою підійшла й сіла поруч.
— Не май на сестру гніву, Світозарку. Ми й без казань її знаємо: нічо з нічого не буває, ано. Співай про сподіване та тіш себе сподіваним. Для молодості то блаженство з блаженств. Коли ж бо й співати, як не в молоді літа.
— Правду кажете, матінко, — прибирає поважного виду, а все ж не без лукавства зауважує Милана, — най співає, доки молод є.