Вона і ще одна приїжджа — із Кут. Хатина стояла над потоком, на одвойованій у гір кам'янистій ділянці. Однією, подовжньою, стороною вона майже торкалася скелі — їх розділяв лише вузенький прохід, другою, передньою, видивлялася в струмок. Сюди ж виходило й Лесине вікно. Рано-вранці вона розчиняла його, і в кімнату вісником ні на мить не стихаючої пісні життя залітав неспокійний плескіт води. Внизу, на самісінькім дні ущелини, шумів Черемош, — Буркут летів до нього з височини, мов пустотливе дитя. Радісно було дивитися на нього в сонячну пору. Прудкий, невгамовний, він сміявся, вигравав усіма можливими барвами. Так і хотілося пірнути в його сріблясті розсипи... Але Кобринський радив не поспішати з купанням, обмежитись поки що ваннами.
— Ви ліпше пийте її, цю воду, — рекомендував. — І якнайбільше.
Метрів за кількасот угору з-під каміння било джерело. На його місці зроблене щось на зразок рубленої криниці, звідки Буркут поступав до купелі, пити ж ходили просто сюди. Терпка, ніби злегка підігріта вода мала якусь чудернацьку властивість: вип'єш — і такий з'являється апетит, що, як то кажуть, собаку з'їв би. Нащо вже вона байдужа до постійних сніданків, обідів, і то через кожних дві години мовби щось під грудьми смокче. Не минуло й півмісяця, а вже почала поправлятися.
— От на зло візьму й розповнію, — жартувала Леся. — Приїду, і ніхто не пізнає.
— Поправитись вам треба, Ларисо Петрівно. І зовсім не на зло, не для когось, — відповідав Квітка.
Який розсудливий!.. І взагалі... чому він так про неї турбується? Не дає засиджуватись, захоплюватися розмовами, що майже кожного разу виникають у них за вечерею. Ніби вона справді так безнадійно хвора. Втомилась, і все. А що кров зрідка йде горлом, так у мами теж те буває. І нічого... Проте знала: Квітчині поради й прохання були щиросерді. Та й сам він тримався з нею коректно, не зважати на його турботи було б принаймні неввічливо.
Щоранку після снідання вони йшли гуляти. Коли траплявся хто-небудь іще — гуртом, а частіше удвох. Блукали над потоками, поміж смеріччям, збирали лісові ягоди, квіти. Одного разу забралися так далеко, що заблудились. Ішли якимись ледь помітними стежечками, переходили провалля, на дні яких стояла непорушна зеленава пітьма, дряпались об сухе смеріччя, а кінця лісу не було. Та ось десь поблизу заспівала трембіта. Раз, удруге...
— Підемо туди, — прислухалася Леся, — то, мабуть, вівчарі.
Стежина намітилася чіткіше, а незабаром перед ними відкрилася горбкувата, залита сонцем полонина. Посеред неї стояла — ніби давним-давно виросла тут — старенька колиба. В загороді біля хатини лежали вівці, а біля входу — кілька вівчарок. Собаки скоса глянули на незнайомих, стиха загарчали.
Климент Васильович погукав. На голос вийшов гуцул.
— Ігій на вас! — відігнав собак.
Зрозумівши, в чім річ, він засміявся і запросив до колиби. Вівчарі саме обідали. Просто на столі, на голих, почорнілих дошках, парувала кулеша. Запах її виповнював житло, лоскотав ніздрі. Лесі ніколи ще так не хотілося їсти, як зараз. Вона була щиро вдячна господарям, коли ті запросили їх до компанії.
— Ачей, пани з жентицею хочуть? — запитав найстарший, певно, ватаг.
Що ж, частуватися так частуватися!
З бербениці, що, накрита дерев'яним кружком, стояла в кутку, вівчар набрав і поставив дві чашки жентиці. Вона одгонила овечим потом. Поволі цей запах витіснив усі інші. Ним віддавала й кулеша, і одяг людей, і їхні руки. В колибі не вельми стежили за чистотою — долівка давно не підміталася, віконця закопчені. Лариса Петрівна перевела погляд на її мешканців. Обвітрені, жилаві, вони нагадували стовбури якихось дерев. "Діти природи, — подумала, — вирви їх з цієї землі — і зів'януть, коли зовсім не загинуть".
— Як живете-маєте? Як маржина? — цікавився Квітка, ставлячи запитання, без яких не обходилася жодна розмова гуцулів.
— Богу дякувати, поліття нині файне, то й маржин-ка нічьо, — набивав люльку ватаг. — Абис іще сіна зробити, то й зовсім було би... — Він не сказав, як саме було б, а натомість вів далі: — Без маржини гуцул що? Калай, і тільки. В маржині вся наша сила. Знаєте, як межи нас рахують? Котрий газда у двадцятеро чи хоч у п'ятнадцятеро сін стоїть, то й заможний.
— А багато у вас таких? — запитала Леся.
— Була б овечка — кліщ знайдеться. — Вівчар дістав з ватри, що жевріла тут-таки, в колибі, жарину і став припалювати люльку, допитливим оком окидаю-чи незнайомих. "Хто відає, що ви за гості", — говорив той погляд. Але розмова, видно, заінтересувала його, бо, пахнувши раз-другий димком, він заговорив знову: — Гуцул півліта жиє відлюдно, на полонині, бо так на маржину ліпше, півзими сидить у зимарці, бо годує її, а що йому за то? Все має панові цісарю здати. Коби могли, з самого шкуру іздерли б...
Вівчарі — їх було четверо — скінчили обідати. Один змів зі столу недоїдки, виніс собакам, інші мовчки почали збиратися — підв'язували старенькі череси, неквапливо натягували крисані, діставали гирлиги. Затурбувався й ватаг. Він хоч і не гнав зараз отари, мусив випровадити пастухів.
Встали й Леся та Климент Васильович. Відпочинок їх підбадьорив, тепер швидше добратися б до Буркута.
— Лукин, — гукнув старий до одного з вівчарів, — наставиш панів на плай до Буркута. А там підете осюда та от сюди, — показав жартуючи, — та й дістанетесь.
Пастухи поодчиняли хиткі ворітця кошар, і отари висипали на полонину. Вівчарі та собаки скеровували їх у потрібному напрямку.
Попрощавшись із старим, Лариса Петрівна і Квітка пішли за Лукином. Вітер розчісував потолочені трави, гойдав дрібненькі сонечка ромен-зілля... Лиш на густих чебрецях він затихав, пив їхні пахощі і, сп'янілий, мчав далі.
...Несподівано приїхав Франко. Лариса Петрівна саме поверталася з їдальні, поспішала, щоб закінчити розпочатого ще вчора листа Кобилянській, коли на дорозі, як і вони ото колись із Квіткою, показався Іван Якович, а з ним ще двоє. Забачивши її, гукнули, замахали руками. Були веселі і голоднісінькі.
Після вечері Франкові попутники пішли до Квітки відпочивати, а Іван Якович і Леся залишились удвох.
— Ларисо Петрівно, — одразу ж заговорив Іван Якович, — ви даруйте мені отой мій настрій.
— А я і не в претензії. Хоч, правду кажучи, здивувалася, бо вперше побачила вас таким.
— Були причини. Вони, правда, нікуди й не дівалися, відколи з'явився на моїм горизонті пан Грушевсь-кий... Мало, що в редакції тягну всю чорну роботу, надумався ще й сюди закинути цілу паку рукописів.
— Порвали б ви з ним, ніж маєте отак псувати нерви.
— Не такий наш літерацький зарібок, щоб одмовитись від постійної служби. "Вісник" хоч трохи мене підтримує.
Ішли понад потоком, угору. Іван Якович якось кумедно закидав ліву ногу, згинався своєю невисокою постаттю, час од часу підбираючи то камінці, то якісь квіточки, що росли обіч стежки. На ньому був приношений бронзуватого кольору костюм, такий же — завеликий, з ввігнутим дном — капелюх, широконосі, далеко не модні черевики. Сорочка, як завжди, вишивана. Розмова, зв'язані з нею спогади помітно змінили настрій Франка. Щоб відвернути його од неприємних думок, Лариса Петрівна почала з захопленням ділитися своїми буркутськими враженнями. Не пропустила, звичайно, й недавнього гостювання у вівчарів.
— Бачу, природа вам не байдужа, — підсумував її розповідь Франко. — А як ви дивитесь на неї в книжках?
— В літературі мені завше бракує вмілого описання природи. Гоголь, властиве, і привернув мене своїми психологічними пейзажами. Його "Вечори" — це щось чарівне! Це казка. А між тим — яка глибока правдивість, яке тонке відчуття і слова, і барви!
— Я не мислю собі твору, в якому митець зображав би особу виключно поза натурою. Чоловік з дитячих літ чує в собі потяг до землі, її лона, і вирвати його з того світу, як чинять деякі змодернізовані письмовці, чисте безголов'я.
Сьогодні був, як звичайно, запальний, все хвилювало його.
— Мене — дідько б його вхопив! — вів далі, — виводять з терпцю оці наші австрофіли, котрі міряють все на чужинський копил і галасують о любві до рідного люду. Ось і Куліш. Твердить о рівності вкраїнців і поляків, а як умову замирення вимагає од перших зректися своїх норовів.
Надворі поночіло. Голубувате шатро над ущелиною швидко темніло, по краях його блідими вогниками засвічувалися зорі.
— Дивні ми з вами, — мовив Франко. — І дивно те, що, як вас побачу, думки мені пливуть якимсь невпинним потоком. Чого б то, не відаєте?
— Певне, тому, що я завжди приходжу невчасно, коли ви працюєте, — сказала напівжартома. Іван Якович засміявся.
— Нині ж я у вас гість.
— І однак працюєте. Я ніскільки не здивуюся, коли через кілька місяців зустріну сьогоднішні думки в якійсь вашій статті.
Франко мимоволі кивнув головою.
— То аби не говорили, що Франко і в Буркуті годував вас своїми ідеями, — сказав, — готовтесь на пструги. Погода ніби стоятиме, — окинув поглядом небо, — підемо на лови.
Пізнього вечора, розпрощавшись з Франком, Лариса Петрівна сіла докінчувати листа Кобилянській. Лист виходив довгий. Та і як його кількома рядками розраяти ту людську тугу? Як помогти ніжному лотосовому квіту, аби не в'яв, не марнів?.. Ольга, мабуть, помиляється. Не може ж Маковей одружуватися на зло їй. Зрештою, як би там не трапилось, а вона не має права впадати у відчай...
Чиєсь горе розворушило і її власне. У розчинене вікно дихала ніч, смужка неба мерехтіла дрібними зорями. "Мріє... за що мені ти журбою великою очі і серце покрила?.. Чуєш-бо, мріє? Таж ми вже навік розпрощалися, гострим ножем розрізнились... Не докоряй мені, мріє загублена, і не хились надо мною!.."
Пише, що хотіла б не дожити до того весілля. О, як люди інколи необачно розкидаються словами! Замість того щоб стати над усім, — катують себе, проклинають. От і вона, Ольга. Що мала б вигартувати себе на цім огні, — ламається. Ніби не знає, що все на світі минуче, зостається одна лише суть.
Однак що слова? Була б вона тут, посиділи б разом, послухали, як виграє Черемош... Помовчали б. А вдень рознесли б свою журбу по крутих плаях, пустили б на вітри легкокрилі...
Ніч була. Пізній місяць як млинове коло. Темні обриси гір. І приємна самотність. Коли спогади витають довкола прудкими роями, не дають заснути, коли думається легко-легко...
Форель, чи як її називають гуцули, пструги, — риба переважно гірських річок.