Справжній народний театр — це велике діло!
За півроку самодіяльний творчий колектив був створений. До нього Дзябенко залучив чимало своїх товаришів з депо. Яворницький викликав до себе Дзябенка й спитав:
— Ну, як справи з театром?
— Люди вже е, та от біда — немає костюмів. Що робити — ніяк не придумаю!
— Не турбуйтеся, знайдемо.
Самовидці розповідають, що Дмитро Іванович власним коштом придбав для колективу самодіяльного театру двадцять костюмів, десь дістав червоні та зелені шкіряні чоботи, барвисті шовкові пояси, плахти тощо.
Щедра допомога вченого окрилила аматорів-робітників. Перші виступи відбулися в приміських селах Катеринославщини. Успіх був надзвичайний.
Через рік, коли цей колектив набув уже певного досвіду, Дмитро Іванович запропонував поїхати на Кубань.
На Кубані, під проводом Гордія Дзябенка, молодий пересувний театр поставив "Сватання на Гончарівці", "Сто тисяч", "Марусю Богусдавку", "Доки сонце зійде — роса очі виїсть".
Репертуар театру з року в рік збільшувався. Наступного разу, коли театр приїхав на Кубань, він уже не обмежився тільки цими виставами. Тепер виставлялося ще й "Запорожця за Дунаєм" та "Наталку Полтавку". В ролях Карася й Виборного виступав Гордій Дзябенко, що мав уже театральний псевдонім — Гамалія.
Колектив театру звичайно виїздив на гастролі влітку, а на зиму театр тимчасово припиняв свою діяльність, і артисти ставали до роботи за давнім своїм фахом. Сам керівник Гордій Дзябенко знову ставав слюсарем у депо й отак щозими слюсарював, поки фізично був здоровий.
Якось навесні завітав Дзябенко до Яворнацького. Розпитуючи про успіхи його театру, Дмитро Іванович поцікавився:
— Гордію Федоровичу, а як ви живете? Чи маєте свою хатину?
— І маю, і не маю!
— Як це розуміти?
— Та так: живу на Амурі в Нижньодніпровську, в благенькій "времянці".
Дмитро Іванович замислився. Через якийсь час він таки з'їздив до Дзябенка й переконався, що його вихованець справді весь віддається театрові, занехаявши своє особисте життя. Маленька, на "курячих лапках" сира хатина, в якій холодно й незатишно, а коли надворі йде дощ, треба підставляти миски, ночви й відра, щоб не було на підлозі калюж, бо з стелі в кількох місцях крапотить вода.
На Дмитра Івановича це справило гнітюче враження, його людяне серце не могло примиритися з таким животінням.
— Гордію Федоровичу, ви й далі думаєте жити у цій "времянці", чи як? — спитав Дмитро Іванович.
— Та ні, хочу збудувати хатину, та от з грішми туго, ніяк не зберу їх.
Прощаючись з Дзябенком і його дружиною, Яворницький сказав:
— Завтра неодмінно навідайтеся до мене. Жду! Коли Гордій Дзябенко прийшов до музею, Яворницький шепнув йому на вухо:
— Візьміть оці гроші, Гордію Федоровичу, та збудуйте собі хату. Тільки глядіть: про цю мою допомогу вам — нікому ані словечка!
Дзябенко аж розгубився від несподіванки й тільки спромігся схвильовано промовити:
— Спасибі, Дмитре Івановичу, ви для мене стільки зробили добра, що, мабуть, і рідний батько за все життя не зробив би стільки!
Незабаром на Амурі, по вулиці Кочкинській, 24, виріс будинок, в якому поселився Гордій Федорович Дзябенко з своєю сім'єю. Тут до 1932 року жив і працював робітничий артист — слюсар залізничного депо.
ОЙ ВЕРБО, ВЕРБО
Навесні студенти держуніверситету вийшли в парк Шевченка на суботник. Вони копали ямки, саджали дерева. До Івана Гриценка підійшов знайомий йому Яворницький і питає:
— Що це ви, юначе, тут робите?
— Копаю ямку для верби.
— Добре діло ви робите, Іванець, копайте. Дмитро Іванович довго розмовляв з ним. Він уже збирався було йти далі, але студент спитав його:
— Як це ви натрапили на мене?
— Скажу. Тут я вже стежу за хлопцями, придивляюся, як вони орудують лопатами. І ось помітив, що ви не з тендітних,— хлопець дебелий, стрункий, рухливий. Думаю, мабуть, син орача, вміє поратись біля землі.
Гриценкові було приємно слухати ці слова. Він усміхнувся. Дмитро Іванович доторкнувся до посадженої вербички, погладив її, понюхав, щось подумав, а потім глянув на копача:
— Верба, Іване,— героїня українських дум, пісень, легенд. Вона збуджує в людині глибокі емоції. Багато пісень і дум, які створив український народ, у великій мірі пов'язані з вербою. Верба — краса природи, росте вона і на узбережжі Дніпра, і біля ставків, озер, струмочків та криниць.
Тарас Григорович Шевченко завіз із собою вербу аж до Новопетровська. Виросла вона рясна та гілляста. Під нею в літню спеку солдати відпочивали і теплим словом згадували Кобзаря. Минуло більше ста років. Верба до самої землі схилила свої зелені коси, на яких щоранку іскряться краплини роси, на місці Новопетровської фортеці виросло місто, яке перейменовано в 1939 році на Форт Шевченка.
Верба росте там, де волога, а там, де волога,— завжди чудовий рослинний світ, багато квітів, кущів, усякої зелені. А де зелень — там птахи, там вирує життя. Верба приваблює до себе поселенців: коло неї завжди живуть люди. Довгий час верба була важливою сировиною для виготовлення речей домашнього вжитку, бо верба — м'яка і тягуча, вона не пліснявіє у волозі і не тріскається на сонці. Оці властивості проклали вербі широку дорогу в життя.
Найкращий, наймелодійніший звук виходить з тієї кобзи, яку роблять з червоної верби.
Дмитро Іванович розповідав, що в музеї є чумацький віз, ярмо, мазниця та інші речі, виготовлені з верби.
Верба красива, живуча, легко переносить морози і бурі. А якщо буря зламає гілку і вона потрапить у намул, на вологу землю,— швидко пустить коріння і виросте велика верба.
— А чули ви пісні про вербу? — спитав Яворницький.
— Чув, та мало.
Дмитро Іванович весело підморгнув і потихеньку проспівав:
На городі верба рясна...
Там стояла дівка красна.
Хорошая та вродлива,
Її доля нещаслива...
А ось вам друга:
В кінці греблі шумлять верби,
Що я насадила...
Нема того козаченька,
Що я полюбила.
Ось третя:
Ой вербо, вербо,
Де ти росла,
Що твоє листячко
Вода знесла?
Ой знесла, знесла
Тиха вода...
А я, молода,
Як ягода...
Далі Дмитро Іванович пригадав розповідь одного дідуся про те, як у церкві одлупцювали вербою попа.
— В одному селі був піп. Його не злюбили за те, що він тягнув що міг з парафіян, пиячив і в гречку скакав. От пішли люди на вербну неділю до церкви. Піп роздав вербу і каже: "Беріть, раби божі, вербу та бийте нею один одного і промовляйте: "Верба б'є, не я б'ю..." То мужики як взяли вербові дреньчики та як почали ними лупцювати попа, так той ледве живий з церковці вискочив. Отак свого попа провчили парафіяни прямо в церкві.
Вже в парку стало зовсім темно. Всі студенти розійшлися.
— Ну, Іванець, вже всі пішли, тільки ми з вами затримались. Час-бо й нам додому. Ходімте до мене вечеряти. Ви ж наробилися так, що їсти добре хочете!
Від такого гостинного запрошення студент не відмовився.
З КАФЕДРИ ЛИНЕ ПІСНЯ
Серед багатьох друзів та знайомих, які добре знали Яворницького, був і професор Дніпропетровського державного університету Олександр Люціанович Бельгард. Йому Минуло тринадцять років, коли він вперше почув живе слово відомого історика.
Я попросив Олександра Люціановича розповісти про свої зустрічі з Яворницькнм. Він охоче погодився, але перед цим сказав:
— Коли людині минуло шістдесят років, вона вже йде, як любив казати Дмитро Іванович, не на ярмарок, а з ярмарку. В людей такого віку вже мемуарні настрої. Я дуже жалкую, що свого часу недостатньо звертав уваги на окремі вислови, на характерні риси й особливості вдачі Дмитра Івановича, проте все ж добре пам'ятаю окремі епізоди.
Восени 1915 року, в розпалі імперіалістичної війни, мені, тринадцятирічному хлопцеві, довелося покинути рідний край — Литву. Я оселився з батьками в Катеринославі й незабаром став учнем третього класу другої чоловічої гімназії, що містилася на Пушкінському проспекті. І ось тут у березні наступного року я зустрівся з професором Яворницьким.
В гімназії були вивішені об'яви, де повідомлялося, що в неділю, о 10 годині ранку, відбудеться лекція професора Московського університету Д. І. Яворницького про народних музикантів-кобзарів у супроводі кобзаря Кучугури-Кучеренка.
Ще в суботу вчителі в усіх класах попередили: "Глядіть, щоб усі були, бо це ж честь для нашої гімназії — з лекцією виступить видатний учений".
Ми, учні, з великим інтересом чекали неділі.
В призначений час зал гімназії був переповнений. Відчинилися двері, і в зал зайшли інспектор гімназії і з ним професор Яворницький, який під руку вів сліпого кобзаря в синьому жупані. Всі встали. Сотні юнаків на всі очі дивилися на незвичайних гостей, бо вперше бачили перед собою живого професора.
У залі стояв стіл і коло цього три стільці. Посередині сидів професор Яворницький, ліворуч — інспектор гімназії, а праворуч — кобзар. Повагом підвівся з-за столу Дмитро Іванович.
— Юні друзі! — звернувся він до учнів.— Сьгодні ви тут не почуєте слова про фізику, хімію чи математику. Я — історик і хочу вам розповісти про те, як народилося й розвивалося народне мистецтво. Коротенько розкажу і про історію кобзи.
З собою я привіз кобзаря, який виконає кілька пісень.
Учений сказав, що струни кобз передають нам відгомін віків і разом з тим розкривають найтонші почуття людини. Кобзарі, ці незрячі гомери, здебільшого співали історичних пісень та дум, але вони й самі складали нові пісні, які швидко знаходили стежку до людських сердець. Мандруючи з поводирями та з ціпками в руках, кобзарі несли свої мудрі й віщі думи в села й міста. За це їх шанували й поважали. Своєю творчістю вони збагатили скарбницю нашої культури...
Дмитро Іванович зробив паузу і потім сказав:
— А тепер попросимо нашого кобзаря Івана Йовича вдарити по струнах. Він проспіває нам українські думи та історичні пісні.
У залі спалахнули оплески. Кобзар раз-другий провів пальцями по струнах. Гордо підняв чоло, і в залі залунала дума про дівку-бранку Марусю Богуславку. А потім він проспівав ще три пісні. Кожна з них чарувала слухачів щирістю і теплом.
Минали роки. Олександр Бельгард уже став студентом біологічного факультету Катеринославського інституту народної освіти. Це був час, коли молодь з заводів і сіл заповнила аудиторії вищих шкіл. Юнаки й дівчата спрагло тяглися до знань. То нічого, що в аудиторіях часом бувало холодно, доводилося сидіти в пальті з наставленим коміром і хукати в руку.